Здається, кожного з нас зігріває спогад, який серце зберігає ще з дитинства. Такою для мене є згадка про річку Золотоношку. Неширока, але неймовірно гарна у заростях верболозу, таємнича в неспішному плині своїх чистих вод, вона дарувала нам, дітям шістдесятих, райські хвилини літньої радості. Давно те було. Хоч радянська влада й не надто дбала про чистоту й здоров’я малих рік, проте вони принаймні якось виживали, самоочищуючись від бруду, дарували живильну вологу і саме життя багатьом містам і селам.
Однак ще наприкінці минулого тисячоліття стало зрозуміло: більшість малих річок України — в кризовому стані. Особливо гостро постає ця проблема для густонаселених регіонів, де малі річки зазнають значного антропогенного впливу. Оранка і забудова заплав, надмірне випасання худоби, витоптування — все це призводить до деградації рослинного покриву річкових долин. Як наслідок — неминуча ерозія схилів, замулення річища, заболочення чи пересихання річки і, зрештою, зменшення біотичного різноманіття, збіднення та деградація екосистеми. До того ж, ситуацію ускладнює факт, що багато берегів малих річок нашого дитинства давно вже в приватній власності «слуг народу», занадто спритних бізнесменів, яким ніякі закони не писані. Цивілізований світ такого свавілля не знає та й просто не може збагнути. А ми, на жаль, потроху звикаємо.
Приміром, річки Золотоношка та Суха Згар, що протікають через місто Золотоноша на Черкащині, вже давно волають про допомогу, тільки ніхто того поклику не чує чи вдає, що не чує. Як коментують фахівці, протягом останніх років екологічний стан річок надзвичайно погіршився через погану роботу міських очисних споруд. У річках гине риба, там уже не те що купатися, а часом і перебувати поблизу неприємно.
Частина очисних споруд перебуває у міській комунальній власності, інша — передана в управління підприємства «Веста». Устаткування цих споруд застаріле, технологія фільтрування та знезараження постійно порушується, внаслідок чого до згаданих річок потрапляють неочищені стічні води. Всі гранично допустимі норми фосфатів, нітратів, нітритів, нафтопродуктів та багатьох інших шкідливих речовин, за висновком екологів, у стоках значно перевищено, що катастрофічно забруднює річки. За це керівників згаданого підприємства, як повідомили в обласній екологічній інспекції, вже не раз притягали до адміністративної відповідальності. Вони, правда, дуже неохоче, після довгої судової тяганини відшкодовували завдані збитки.
Більше половини стічних вод, що надходять на очисні споруди, належать промисловим підприємствам міста. Контроль же за якістю очищення відверто слабкий. Та й обсяги викидів у багатьох випадках значно перевищують нормативи, затверджені міською радою. Перевищення концентрації бруду та надмірних викидів навіть каналізаційні споруди не витримують — вони виходять з ладу.
Пряма шкода, якої завдає річці отаке безтямне господарювання, обчислюється десятками мільйонів гривень, але чи враховують вони втрати від позбавлення людей можливості відпочити на березі, помилуватися краєвидом Зрештою, це не менш важливо, ніж утамувати спрагу чи голод. Як оцінити збитки моральні?
За словами заступника начальника Черкаського регіонального управління водних ресурсів Владислава Бондаренка, протягом минулого року тільки «Веста» скинула в Золотоношку без очистки 814 тис. кубічних метрів стічних вод. Торік у водойми області скинуто 8,2 млн кубічних метрів забруднених стічних вод, з яких без ніякої очистки — 2,3 млн (!), недостатньо очищених — майже шість мільйонів. Потерпають від цього й річки Вільшанка, Ірдинка, Гірський Тікич, Шполка, Рось та їхні притоки, інші малі річки області й саме Кременчуцьке водосховище. Проте найбруднішою на Черкащині залишається річка Золотоношка.
Лише очисні споруди Черкаського ПАТ «Азот» очищають стоки до показників гранично допустимих концентрацій, та ще й мають запас потужності. Всі інші очисні споруди комунальних підприємств райцентрів морально та фізично застаріли, потребують невідкладного ремонту та реконструкції, а це пов’язано зі значними фінансовими затратами. Виходить, коло замкнулося? Адже сподіватися на мільйонні вливання в комунальну сферу, як на нинішній час, просто не доводиться. Цілком усвідомлюючи всю складність боротьби проти зникнення останнього природного дару та місця відпочинку — малих річок, все ж таки, гадаю, варто добиватися активної співпраці в цьому напрямку всіх державних і недержавних відомств та організацій, широкої громадськості.
Науковці ж мають не один рецепт поліпшення стану річок і водних ресурсів. Подекуди населення намагається самотужки та з допомогою громадських організацій, лісівників зберегти або відродити ту чи іншу водойму. Одним із найпопулярніших природоохоронних заходів є висаджування уздовж річки дерев та чагарників. Відтворюючи рослинний покрив, ми не тільки формуємо природний бар’єр на шляху поверхневого стоку, а й відновлюємо природну систему «річка-берег», функціонування якої визначає водність річки, її самоочисну здатність, якість води.
Запитаймо себе: чи все зробили, аби не обміліла ріка нашого дитинства?