Місто Золоте на Луганщині розташоване за 10 кілометрів від лінії розмежування. Тутешні жітелі й нині відчувають на собі руйнівну силу обстрілів. Але іноді по буднях, а частіше — у святкові дні тут можна почути співи народного хору «Надія». Артисти частіше за все виступають просто неба. І пісня скликає, збирає людей.
Народна пісня серця єднає, долю вінчає
Саме так назвали свій проєкт, який написали в надії отримати кошти на новий баян хористки у 2016 році. «Навіть коли наше Золоте стало прифронтовим, люди не кинули співати. Чому? Бо пісня лікує і допомагає вижити. Коли було дуже страшно, ми сиділи по домівках і підвалах, але тільки-но призвичаїлися, пристосувалися до ситуації, одразу відновили репетиції. Хор для нас всіх вже не просто колектив, скоріше, родина», — каже керівник народного хору «Надія» Лілія Кунченко.
Вони з чоловіком у найгарячіший період обстрілів вирішили переїжджати до Білорусі, той навіть вирушив у розвідку. Але дорослі доньки відмовляли, адже ми, українки, житимемо тільки тут. Так і залишилися батьки біля дітей. Щоправда, у Золотому так пощастило далеко не всім. За словами Лілії Кунченко, майже кожна зі співачок — самотня жінка, діти поїхали подалі від війни.
Та й головна особливість учасників творчого колективу від самого заснування 2001 року — це люди поважного віку. Бабусі. «Я родом з Полтавської області, Пирятинського району, село Усівка. Сирота. На Донбас приїхала на роботу, і спочатку, як малолітка, була зарахована лічильницею на цегельний завод. Усе життя серед людей працювала. Два сини у мене. Один на Далекому Сході, другий у Луганську. Телефонують чи не щодня, спасибі, не забувають! — підтверджує артистка хору Ольга Конзюк. — Але дівчата з хору стали для мене більш ніж подругами. Усі свята й дні народження відзначаємо разом. Пригощаємо одна одну смачненьким, мене завжди просять вареників наварити, отих, що на пару, полтавських. Сини дуже радіють, що у мене стільки друзів. Ходи, кажуть, будь між людьми. І правда, коли співаю в хорі, мені здається, я все забуваю, усі негаразди і неприємності. Радію і живу повним життям, ніби й немає війни, немає горя. І люди, слухачі наші, кажуть: ви нам дух піднімаєте, що ми ще живемо і будемо жити!»
Їй вторить наймолодша з артисток «Надії», яка прийшла в хор уже в той час, коли Золоте стало прифронтовим селищем. «Війна почалася, родичі мої роз’їхалися. Подружка працювала в клубі, і я слідом за нею почала туди ходити. І в хорі мене відразу забрали до себе, — згадує Інна Чертоліс. — Добре пам’ятаю наш перший виступ. Люди просто збиралися біля клубу. У цій страшній ситуації як же не співати для них? Вибухи й обстріли дуже важко переносити».
І у співачки Ніни Іллєнко два сини, і долі їхні поділила лінія розмежування. «У 2014 році тут снаряди літали, вибухи лунали. Таке «щеплення» тоді отримали, що тепер нічого не боїмося. Я вже вдова. А сини? Один у Первомайську, інший в Золотому. Так трапилося у багатьох, — розповідає Ніна Іллєнко. — Та ми радіємо пісні і людей тішимо своїми співами».
Перше сценічне вбрання
«У хорі зараз 20 співачок. Скільки людей, стільки й доль, — розповідає про творчий колектив його керівник Лілія Кунченко. — Найстаршій з наших хористок Ганні Кирилівні Шовкопляс відзначатимемо восени 90-річчя. Але вона все ще співає! Улюблена пісня «Ой, там, на товчку, на базарі, жінки чоловіків продавали». І саме від неї в наш репертуар увійшла пісня «Закувала зозуленька», дуже старовинна».
Звідки в шахтарському Золотому такі українські пісні? «На Донбас приїжджали працювати зі всіх куточків України, Росії. В селищі живуть люди з різних регіонів, і в хорі теж — з Чернігівщини, Хмельниччини, Полтавщини. Кожна привезла з собою пісні рідного краю, — пояснює Лілія Кунченко. — І загалом пісні схожі: якщо дівчина плаче, то від кохання і на Чернігівщини, і на Полтавщині. Усім людям потрібна любов, щоб жити!»
Щоправда, після гарячого літа 2014 року порадувати хористок повідомленням про те, що репетиції поновлюються, Лілія Кунченко змогла тільки восени 2016-го. І збиратися спочатку довелося у старому та неопалюваному приміщенні будинку культури, який їм надала місцева влада.
Їм пощастило — якось їхню репетицію почула місцева активістка Ніна Преділя і не змогла утриматися, аби не заспівати разом з ними. Після того очільниця місцевої неурядової організації, що надає правову та соціальну підтримку жителям Золотого, запросила хористок проводити репетиції у своєму зручному та теплому офісі, а потім допомогла податися на грант від ПРООН та урядів Швеції і Швейцарії.
Так у народного хору «Надія» нарешті з’явився новий баян! «Баяніст я енергійний, не лише граю, а ще й пританцьовую під час виступів. За роки виступів хору вже порвала багато інструментів, — зізнається Лілія Кунченко. — Тож грантовий баян ми всі дуже чекали. Прислали його нам Новою поштою, а ми саме тоді їхали з виступу на форумі у Харкові. Найближче поштове відділення у нас тільки в Гірському, тож ми, не заїжджаючи додому, усім колективом вирушили отримувати інструмент. Там ще й заспівали, справили враження на поштовиків!»
Таке було торік. І тоді про народний хор із Золотого дізналися в усій Луганській області. Загалом за останні роки хор співав і в Харкові, на Східному форумі з питань інклюзії, і на Донеччині. Особливою, за словами багатьох учасниць, стала поїздка у межах творчого обміну до Сватівського району Луганщини. «Там, у селі Кармазівка, ми познайомилися з владикою Арсенієм, настоятелем Святогірської Лаври. І на його запрошення виступали навіть у самій Лаврі!» — хваляться пані поважного віку.
У лютому наступного року колективу виповниться 20 років. Але перші справжні сценічні костюми, пошиті на фабриці, а не вручну, як це було раніше, хористки отримали лише днями. Від представників Програми ООН з відновлення і розбудови миру.
Колектив «золотих бабусь» дуже активний та представляє Луганщину на різних заходах партнерів, які підтримують цих поважних жінок. «Тепер і на обласні змагання, зокрема Байбак-fest не соромно, і за межі регіону виїхати, — каже радник Програми ООН з відновлення та розбудови миру в Луганській області Ганна Борова. — Вони співають і коли бомби летять, кажуть, що це допомагає психологічно. Згуртованість і прагнення до кращого цих людей — двигун до розвитку та життя цієї маленької громади в теперішньому дуже непростому стані».
Про що ж мріють хористки тепер? «Зробити творчу зустріч з подібним колективом з Львівської області!» — говорить від імені всього колективу його творчий керівник Лілія Кунченко. Невже це така нездійсненна мрія в Луганській області, де реалізується проєкт обміну творчими колективами з Львівщиною під девізом «Змінимо країну разом»
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»