Заява Петра Порошенка про бажання сприяти створенню в Україні єдиної помісної автокефальної церкви викликала шквал критики російських церковників. Хоч як прикро це констатувати, зумовленої насамперед політичними причинами, бо в Москві давно вже забули Христові слова, що кесареві кесареве, а Богові — Боже.
Підтверджує це ставлення російської церкви до анексії Криму і прямого військового вторгнення на Донбасі. На відміну від України, де вірних московського патріархату закликають до припинення «братовбивчої війни», тобто спротиву чужинській агресії, в Росії за подібні заклики священнослужителів переслідують і карають, бо, мовляв, ідеться про святу справу захисту «руского міра» від «фашизму», «бандерівщини» тощо.
Однак найулюбленішою платівкою путінських пропагандистів у рясах на сьогодні стала тема канонічності, яку, мовляв, має Московська церква і якої немає в «розкольників» із Київського патріархату й «самозванців» з УАПЦ. При цьому ігнорують не тільки той факт, що Московія отримала церковну владу над набагато давнішим православ’ям в Україні за хабар 120 соболів і 200 червонців, піднесений 1686 року Константинопольському патріарху.
Значно важливіше, що у буквальному перекладі з грецької мови канон — всього-на-всього палиця, яка лише згодом стала мірилом, або в переносному значенні — нормою, законом. А «кайнонія» означає «співпричастя», «взаємне спілкування», «належність до чогось більшого», що значно точніше відповідає сутності слова «канонічність».
Із цим погоджуються навіть ієрархи московського православ’я, визнаючи безсумнівною канонічність аж 15 різних помісних православних церков, що суттєво різняться між собою. Причому і релігійними ритуалами, і датами свят, які, на відміну від Російської церкви, багато вірян вже відзначають за новим стилем. Зумовлено це не порушенням релігійного канону, а дотриманням астрономічних законів, що констатують Божу волю, за якою створено Всесвіт. Отож канонічність аж ніяк не у догматичному виконанні застарілих норм, а в духовній належності до істин християнства.
Навіть якщо говорити про апостольську спадкоємність, то Москва хрестилася від Києва, а не навпаки. Крім того, в Євангелії від Матвія записано: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані — там Я серед них». Отож Бог не у величі храмів, а у вірі й серцях самих християн, що часто свідомо ігнорують церковники.
Насправді Московська церква обстоює не міфічну канонічність, а власні бізнесові й політичні інтереси, бо «рускій мір» без України — порожній звук. Він відразу втратить узурповане ще з часів Петра І і Катерини ІІ право власності на святу Русь. Хоч більшість росіян слов’яномовні, однак, за етнічним походженням аж ніяк не слов’яни. Ще гірше з легендарними «скрепами», бо Московська церква не матиме жодних прав ні на Київ — центр православ’я і «матір міст руських», ні на святого Володимира і рівноапостольну княгиню Ольгу, ні на Владімірську Богоматір, яка насправді Вишгородська і викрадена в Київської Русі ще Андрієм Боголюбським.
Можна довго доводити, що нині в Україні Московська церква має перевагу над «розкольниками» і «самозванцями» за кількістю парафій, однак беззаперечно, що більшість православних українців пов’язують себе із Київським патріархатом, а не з релігійною установою країни-агресора. Однак московські церковники в Україні, як колись радянські ідеологи, вдають, що церква — це культові споруди, а не душі вірян.
Та іншого виходу в ритуального бюро, на яке поступово перетворюється Московський патріархат, немає. На відміну від України, де на Великдень до церков приходить понад 15 мільйонів парафіян, у Росії освячують «кулічі» приблизно 8 мільйонів громадян зі 145 мільйонів населення. У багатьох з них (особливо на фактично безлюдних просторах за Уралом) просто немає змоги дістатися до храмів, а велетенський мегаполіс із 35 мільйонами жителів, яким стала нині Москва з містами-супутниками, дедалі менше асоціюється з центром православ’я. Ідеться не лише про мільйони мусульман, які вже стали корінними москвичами, а насамперед про етнічних росіян, для яких церковні свята — лише нагода «отдохнуть», не переймаючись питаннями віри й духовності.
У такій ситуації втрата православної України для Московської церкви подібна до смерті, що аж ніяк не спонукає до думок про служіння Богу та усвідомлення того, що хибні судження породжують гріховні наміри й негідні вчинки, відповідальності за які не дасть уникнути ні найбагатша ряса, ні найвищий церковний сан.