Левко — 24-річний львів’янин, здобуває вищу освіту інженера-будівельника. Дмитро — 23-річний уродженець Маріуполя, майбутній політолог. Попри молодість і звичайний фах, ці хлопці знають, як іти в бій, як, зазнавши поранення, забути про біль і вести вогонь по ворогу чи рятувати з-під куль товариша. Вони бійці «Азова», учасники бойових дій, які обстоюють нову, вільну Україну.

Левко 

Нині львів’янин Левко проходить службу в окремому загоні спеціального призначення НГУ «Азов» і має звання солдата. Проте життя з військом він пов’язав ще 2014 року. У дев’ятнадцять твердо знав, що потрібен на передовій. Тому став до лав добровольчого батальйону «Азов». Бойове хрещення прийняв на початку серпня 2014-го в боях за Мар’їнку — стратегічно важливе місто на підступах до Донецька.

«Попри хвилювання, свист куль і розриви снарядів, ми впевнено просувалися вперед, нас вела неймовірна жага до перемоги, — згадує Левко. — Після тривалого бою разом із бійцями 51-ї бригади ЗСУ та батальйону «Шахтарськ» ми поступово зачищали вулиці міста. Пересуваючись у бойовому порядку за танком Т-64, вже на околицях Мар’їнки побачили блокпост. За попередніми даними, він мав би вже бути українським, та ми засумнівались, адже не було підтвердження інформації. І справді, він виявився ворожим — сепаратисти відкрили вогонь. У відповідь став стріляти наш Т-64. До цього я й не уявляв, як стояти позаду танка, коли з його гармати вилітають снаряди і здригається все навкруги».

Після кількох спроб блокпост було взято. Для Левка це стало першою бойовою перемогою. А вже наприкінці серпня юнак взяв участь у другому штурмі Іловайська.

«З техніки ми мали один БРДМ і вантажівки, а з важкої зброї — кулемет НСВ-12,7 «Утьос», — розповідає Левко. — Замість обіцяної вогневої підтримки в повітрі й на землі на позицію виїхав старенький танк. Зробивши кілька пострілів по ворогу, екіпаж скерував машину в протилежному напрямку. Ми лише встигли побачити танкіста, який прокричав нам: «Удачі, хлопці!» Та ми рушили уперед, до селища Виноградного біля Іловайська».

Там українських добровольців зустрів залп ворожого вогню. Вони зайняли оборону в одному з будинків, зав’язався багатогодинний бій. Як пригадує Левко, стояла неймовірна спека, води було обмаль, і щоб утамувати спрагу, хлопці обережно підбирали виноград і яблука під свистом куль.

На жаль, того дня чимало бійців було поранено, двоє загинули. Осколками гранати з підствольного гранатомета в ліву ногу було поранено й Левка. Та отримавши першу медичну допомогу, він, як і всі легкопоранені, й далі вів вогонь. Проте згодом довелося відступити. Однак той бій став ще одним прикладом витримки й рішучості українських воїнів.

Безперечно, досвід приходить у бою, але й навчання зайвим не буває. З особливим захопленням Левко згадує чотириденні інтенсивні курси, які проводив полковник у відставці В’ячеслав Галва з позивним «Кузьмич». На початку війни колишній офіцер Головного управління розвідки МОУ став інструктором з бойової підготовки батальйону патрульної служби міліції особливого призначення МВС «Азов». Він розробив авторську чотириденну програму для добровольців і за місяць навчив бійців чотирьох батальйонів. За словами азовців, за цей короткий термін від Кузьмича вони здобули більше знань і вмінь, аніж за попередні місяці муштрувань.

«Складно було знайти те, чого він не вмів, — розповідає Левко. — Розвідник, сапер, водолаз, снайпер, парашутист, спеціаліст із ближнього бою та екстреного виживання. Але найбільше ми поважали його за те, що він не лише розповідав теорію, а й ішов з нами в бій, хоч не мав би. Шкода, що Кузьмича не стало так рано».

25 серпня 2014 року розвідувальний підрозділ батальйону «Азов», з яким був інструктор Галва, підірвав танк супротивника й першим зайшов у Новоазовськ поблизу Маріуполя. Наступного ранку дорогою до штабу в Урзуфі автомобіль Кузьмича підірвався на протитанковій міні.

Пізніше, у грудні 2014 року, коли розпочалося реформування «Азова», багато бійців, не розуміючи свого майбутнього, переходили в інші підрозділи. Наприклад, навесні 2015-го майже все відділення львів’ян, у складі якого проходив службу наш герой, перейшло до лав добровольчого батальйону «ОУН». Підрозділ діяв на Донеччині й дислокувався в селі Піски. Під час одного з боїв Левка було поранено вдруге — осколком у праву ногу.

Після лікування юнак залишив військо й почав будувати цивільну кар’єру у столиці. Та це тривало недовго. Він постійно відстежував події в зоні АТО/ООС. Його турбували думки про те, що більшість людей у мирних містах байдужі до подій на сході. Тому зрештою в 2017 році Левко вирішив повернутися на службу й поповнив лави ОЗСП «Азов», який на той час увійшов до складу маріупольського полку (нині бригади) НГУ.

Окрім бойових навичок, Левкові не раз ставали у пригоді знання з тактичної медицини. Він надавав першу допомогу й евакуював тяжкопораненого побратима із сірої зони, рятував військовослужбовця, котрий зазнав численних опіків під час обстрілу, тощо.

«Щоб справді допомогти пораненому, особливо під час бою, необхідно пам’ятати, що кожна хвилина може стати вирішальною, — пояснює Левко. — Правила тактичної медицини за стандартами НАТО мають безліч переваг, але, щиро кажучи, кілька разів в екстремальних умовах я порушував один із головних законів: «Використовуй для товариша лише його власну аптечку». Адже такі цінні секунди, витрачені на її пошук, могли б коштувати життя пораненому і мені».

Проте нещодавно рятували й самого Левка. Попри оголошений режим припинення вогню вночі 7 червня цього року позиції азовців на Світлодарській дузі поблизу населеного пункту Новолуганського ворог обстріляв з артилерії. Після перших розривів снарядів загинув старший лейтенант Дмитро Пругло, а трьох військових, серед них і Левка, засипало землею. Товариші під вогнем ворога якнайшвидше відкопали побратимів. Урятували Левка й бійця з позивним «Акс», але сержант Максим Олексюк на той момент уже не дихав. Як з’ясувалося пізніше, хлопець загинув від численних внутрішніх травм.

Дмитро

Тієї ночі 7 червня старший сержант Дмитро із позивним «Ейнар» ніс службу саме там, де відбувався обстріл. Разом з іншими відкопував побратимів, допомагав їх евакуювати. А коли впевнився, що всі поранені, яких нарахували десятеро, в безпеці, й сам відчув, що втрачає сили. У нього виявили баротравму і пошкодження лівого вуха, тому його разом з іншими пораненими доправили спочатку до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні, а пізніше — до столичного Центрального шпиталю МВС. Нині боєць почувається набагато ліпше й каже, що якнайшвидше хоче знову стати у стрій.

Військовий шлях Дмитра розпочався в 2014 році, коли йому щойно виповнилося 18. Він маріуполець, тому добре знав, що коїлося на той час у рідному місті. Рух антимайдану, початок «рускай вєсни» — ці події змусили Дмитра швидко подорослішати і стати на захист рідного краю й цілісності України.

«На той час я був учасником місцевого руху ультрас. Ми з товаришами підтримували ідею єдиної України, брали участь у проукраїнських мітингах і забезпечували їх охорону, — розповідає Дмитро. — Через це нас переслідували сепаратистські угруповання. Кілька разів на мене намагалися скоїти напад — вичікували в під’їзді, підворітті».

А пізніше в захопленій місцевій міськраді знайшлися й дані на кожного, хто, на думку ворогів, підтримуючи Україну, став зрадником їхньої вигаданої батьківщини.

Хлопець розумів, що проти зброї сепаратистів нічого не може вдіяти, адже не має змоги захищатися законним шляхом. Тож знайшов для себе єдине правильне рішення — стати на оборону рідного міста у складі добровольчого батальйону. Дізнавшись більше про «Азов» від товаришів, котрі вже були у складі добробату, Дмитро пройшов співбесіду. 28 травня 2014 року його взяли на випробувальний термін. І вже за місяць він офіційно став рядовим батальйону «Азов». Після проходження вишколу «Ейнар» став до бойової служби.

На початку війни хлопець разом з побратимами неодноразово долучався до охорони позицій прикордонників у Бердянську, виконував завдання з розшуку ворожих диверсійно-розвідувальних груп, доправляв боєприпаси до лінії зіткнення тощо.

Навесні 2015-го брав участь у боях за село Широкине, що лежить за 20 кілометрів від Маріуполя й має стратегічне значення для оборони цього міста. На той час село вже кілька разів доводилося відбивати в незаконних збройних формувань.

«Коли ми тільки здійснили ротацію, ворог домінував, — пригадує «Ейнар». — Бойовики нав’язували бій, вони його й закінчували. Проте через деякий час завдяки вмінню наших бійців сепаратисти зазнали  істотних втрат. У підсумку в липні 2015 року вдалося встановити контроль над Широкиним і відкинути ворога далі».

У зоні АТО/ООС разом з товаришами по зброї Дмитро не раз долучався до гуманітарних місій. Наприклад, у 2017 році бійці його загону виконували завдання з патрулювання міста Красногорівки, що на Донеччині. Тоді бойовики артилерійським обстрілом зруйнували будівлю школи і місцевої лікарні. Тож військові були першими, хто прийшов на допомогу цивільним — вони розбирали завали, евакуювали мирних жителів.

Попри щільний службовий графік, Дмитро намагається не полишати й активну громадську діяльність. Він дотримується принципу «Хто, як не я?» Завдяки його зусиллям та організаторським здібностям знесено пам’ятник, який підпадав під закон про декомунізацію, але через паперові неточності фактично існував у самому центрі міста. Дмитро посприяв підвищенню виплат учасникам бойових дій на Маріупольщині.

Насамкінець. Із Левком та Дмитром мені випало поспілкуватися у столичному шпиталі, де вони відновлювалися після обстрілу на Світлодарській дузі. Побажавши їм якнайшвидшого одужання, йшла від них із відчуттям радості, гордості та тривоги одночасно. Радості й гордості через те, що Україна має гідних синів, які прагнуть захищати свою державу. Вони сильні, розумні, чесні, сміливі — справжні патріоти. А ось тривогу й навіть сум — бо надзвичайно боляче усвідомлювати, що таке сьогодення нашої країни: люди, які в інших умовах могли б реалізовувати свій потенціал у мирному житті, ризикують, втрачають здоров’я. Тож нехай медалі «За військову службу Україні», якими Левка та Дмитра відзначив указом від 27 червня Президент України, будуть нагородами за їхню сміливість і вірність Батьківщині, доведені в боях.

Олена ОНИЩЕНКО,
старший лейтенант НГУ,
для «Урядового кур’єра»