Йтиметься про сліпоту, але не фізичну природжену чи набуту ваду - про незрячих серцем і розумом.
Минулої суботи країна вчергове пройшла очищенням свічками Пам'яті за вбитими голодом українцями, відсумувала чорні роковини, для відзначення яких не треба було великих бюджетних асигнувань, як це зазвичай вимагають грандіозні театральні дійства на кшталт військових парадів чи дорогоцінних (приміром, з прикрасами від Сваровські) новорічних ялинок.
З'яву перших, подейкують, провокують генерали, котрих зі зменшенням війська у нас стає дедалі більше: де ще, скажіть, вони можуть продемонструвати вищому керівництву натужно затягнуті в паски свої нехилі статури? А на організації таких простих, на перший погляд, заходів, як встановлення на головній площі міст і містечок зрубаних під корінь зелених красунь напередодні Нового року, нерідко "гріє руки" місцева влада - торік скромна й необтяжлива прикрасами столична ялинка обійшлася платникам податків у "кругленьку" суму (озвучували понад 100 (?!) тис. грн).
Щоб пом'янути кілька мільйонів померлих і ненароджених наших співвітчизників від Голодомору, треба було хіба що потратитись на свічку, побути наодинці із собою або помовчати біля підніжжя одного з численних (а їх лише в Україні вже понад 7100) меморіалів, пам'ятників та пам'ятних знаків, що стоять на місцях масових поховань і окремих могилах. Часто безіменних, бо після жорстокої осені, зими і весни 1932-1933 років у багатьох селах нікому було й запалити за упокій свічку та поставити хрест на погості. Тож обов'язок живих зробити це сьогодні.
Хтось зауважить, мовляв, це дуже особисте. Й матиме рацію: кожен із нас сам карбує ціну своєї особи, приймає чи ні, за словами Івана Дзюби, снодійне для совісті. Та жити в суспільстві і бути вільними від нього, здається, ще не вдалося нікому. Надто тим, кому багато дано, - політикам, державникам, управлінцям, чия діяльність на виду в широкого загалу.
І хоча мудрі греки стверджували, що час, стараючись, може навчити всього, суспільний "експрес-контроль" і нині, на жаль, пройшли не всі. Навіть після того, коли приклад державницької мудрості показало вище керівництво, окремі місцеві очільники повелися на власний розсуд, а деякі політики охриплими від жовчі голосами продовжували розпинатися, що Голодомор придумали... націоналісти.
Кажуть, їх запізно переучувати, бо, за Конфуцієм, не стається змін лише з вищою мудрістю та найнижчою дурістю. Стверджують, що серце може додати розуму, та розум не додасть серця.
Все це так, коли йдеться про приватне. У цивілізованому суспільстві державна посадова особа має передусім дотримуватися чинних у країні законів. Коли ж вона заперечує ці усталені правила й норми, то мусить скласти свої повноваження й піти на якусь скромнішу непублічну посаду, де промови пишуться лише для застілля.
Навряд чи солідарні з позицією грубого ігнорування визначених законодавством пам'ятних дат, з-поміж яких чільне місце належить Дню пам'яті жертв Голодомору, міські громади Одеси чи Дніпропетровська та деяких інших, новообрана влада яких цьогоріч "забула", що справедливість грунтується на розумінні всіх історичних обставин. Даремно сподіватися, що в окремих телеканалів, котрі узвичаєно прийняли "позу" одного австралійського птаха й промовчали у ці скорботні для країни дні, відтепер додасться аудиторії. А вчителя історії, котрий проігнорував згадку про події 1933-го, більше поважатимуть його учні.
Суспільство не пробачає "невивчених" уроків ні своїм кумирам, ні фаворитам, ні наставникам. Один із них за майже двадцятиліття незалежності час засвоїти: хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову.