Ситуація у Лугинському районі Житомирщини, де вчителі перекрили міжнародну автотрасу Київ — Ковель — Ягодин (Варшавську), вимагаючи погасити борги із зарплат, набула всеукраїнського розголосу. За словами освітян, з ними не розрахувалися ще навіть за серпень. Чиновники ж розповідають, що проблему зумовила помилка — 5,5 мільйона гривень — під час обчислення належного ОТГ обсягу освітньої субвенції з держбюджету, яку ось-ось виправлять, і велика кількість малокомплектних шкіл.

Фактично є, юридично немає

Логічно було звернутись по роз’яснення ситуації до управління освіти і науки Житомирської облдержадміністрації, де з уст керівника прозвучало зустрічне запитання: яка школа малокомплектна? Мовляв, у жодному з нині чинних нормативних документів нема юридичного визначення цього терміна, отже офіційно не відомо, які загальноосвітні заклади малокомплектні. Відповідно немає переліку таких шкіл і після створення ОТГ питання наповнюваності закладів середньої освіти й доцільності їх функціонування — сфера відповідальності керівників місцевих громад. Саме до них тепер слід звертатися по роз’яснення, скільки і яких освітніх закладів там є і що на них очікує.

Єдиною інформацією, яку спромоглися надати в управлінні освіти Житомирської ОДА, стала зведена таблиця Д-6 за 2018—2019 навчальний рік «Відомості про групування денних загальноосвітніх закладів за кількістю класів і учнів», форму якої затверджено наказом МОН від 03. 10. 2018 року №1062. Документ цікавий, бо ним встановлено групування закладів І ступеня (початкових шкіл) у розрізі «до 10», «10—19», «20—49», «50—80» учнів тощо, а для закладів І—ІІІ ступенів (середніх шкіл) — «100 і менше», «101—150», «151—200» і т. ін. Натомість для шкіл І—ІІ ступенів (дев’ятикласних) градація «40 і менше», «41—100», «101—200» тощо.

Однак Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII встановив, що «з 1 вересня 2016 року фінансування загальноосвітніх навчальних закладів (крім закладів початкової школи), кількість учнів у яких становить менше 25 осіб, за рахунок освітньої субвенції не здійснюється». Отож дивує, чому офіційна статистика, затверджена торік у жовтні, не збігається з нормою ухваленого ще у 2015 році закону й не дає відповіді на цілком логічне елементарне запитання: скільки є шкіл ІІ і ІІІ ступенів, у яких кількість учнів менша за 25 осіб?

Звітність про «середню температуру»

У підсумку більш-менш прийнятну інформацію про малокомплектні школи освітянська звітність дає тільки про заклади І ступеня. Їх торік на Житомирщині у сільській місцевості було 33, з них із кількістю учнів до 10 — 11, від 10 до 19 — 17. Уже із власних джерел вдалося дізнатися, що більшість шкіл І ступеня — в Олевському, Коростенському і Романівському районах. Аж у п’яти районах області вже немає початкових шкіл, а в решті їх залишилося по одній чи дві, хоч держава не відмовляє у наданні для них освітньої субвенції.

Як бачимо, на місцях поступово перемагає здоровий глузд. Адже якщо у віддалених поліських районах Житомирщини є ще сенс навчати маленьких школяриків у рідних селах, то на чорноземному півдні області доцільніше відправляти учнів початкових класів у нормальну школу.

Майже аналогічна ситуація із загальноосвітніми навчальними закладами І—ІІІ ступенів, яких у сільській місцевості минулого навчального року функціонувало 283. Офіційна статистика, яка у цій конкретній ситуації фактично звітує про середню температуру пацієнтів у лікарняній палаті, де хтось палає в гарячці, а хтось уже захолов, повідомляє про 122 школи із кількістю учнів «100 і менше», тобто про 43% закладів «нижче від крайньої межі».

Довелося докласти зусиль, щоб з’ясувати в обхід обласного управління освіти, де цих даних чи то немає, чи то вони не для преси: в області лише 21 середня школа з кількістю учнів менш як 50. Чотири з них у вже згадуваному Коростенському районі, по три — у Лугинському і Любарському. В 11 районах області вже немає жодної середньої школи, у якій навчалось би менш як 50 учнів, ще у дев’яти по одному чи два таких заклади.

Найскладніша ситуація на Житомирщині зі школами І—ІІ ступенів, яких минулого навчального року було в селах 168. Із них аж у 51, або майже у третині, було «40 і менше» учнів.

Наступна градація офіційної звітності, де йдеться про заклади із «41—100» учнями, повідомляє аж про 110 закладів. Цю межу в області перевищили всього-на-всього сім сільських шкіл І—ІІ ступенів.

Навряд чи потрібний красномовніший доказ недолугості такої звітності, що поєднала заклади, проти ліквідації яких повстане будь-яке село, зі справді малокомплектними школами, яких юридично нібито немає. Уже власними силами вдалося дізнатися, що із 110 дев’ятикласних шкіл із кількістю учнів від 41 до 100, на Житомирщині аж у 106 минулого навчального року було менш як 50 учнів.

Задля економії бюджетних коштів і для підвищення рівня знань школярів мережу таких шкіл потрібно оптимізувати за координаційної ролі обласної влади, яка мала б надати методичну й організаційну допомогу новоствореним ОТГ, а не вважати, що школи — відтепер клопіт місцевих громад.

Заради чого існує школа?

Рік у рік за підсумками ЗНО освітяни констатують, що «високий рівень навчальних досягнень мають майже 30% випускників міських загальноосвітніх навчальних закладів і лише 10% — сільських». Ідеться не тільки про іноземні мови, математику, фізику чи хімію, фахівців із викладання яких бракує на селі, а й навіть про українську, повсякденну у спілкуванні для жителів більшості невеликих населених пунктів України. Шокує, що достатні й високі знання рідної мови на підсумкових державних атестаціях демонструють тільки 40% випускників із сіл і майже 70% міських школярів.

Статистика свідчить, що на Житомирщині минулого навчального року в загальноосвітніх навчальних закладах міст обласного значення на кожного педагога у середньому припадало 12 учнів, а у решті закладів — удвічі менше. Здавалось би, у сільських школярів є всі передумови до здобуття удвічі вищого рівня знань, а на ділі все навпаки.

Отож не тільки про економію бюджетних коштів ідеться, коли констатують, що у п’яти містах обласного значення Житомирщини, на які припадає 42,5% усіх школярів в області, ними опікуються всього-на-всього 27,7% педагогів, які працюють у школах краю. Найгірше те, що, витрачаючи багато коштів (у деяких малокомплектних школах навчання кожного школяра коштує дорожче, ніж у найпрестижніших університетах України), суспільство отримує випускників із «посереднім» і навіть «початковим», як нині це делікатно-толерантно називають, рівнем знань.

Єдині ліки від цієї хвороби — оптимізація навчального процесу, яку впродовж останніх років чомусь зводять виключно до скорочення шкільної мережі. Насправді оптимізація у загальноосвітній галузі — це комплекс заходів з підвищення якості освіти із забезпеченням раціонального використання коштів. Головне завдання — саме рівень знань учнів, а економія коштів — лише приємний бонус, який бажано здобути під час оптимізації.

Хто навчить чиновників рахувати?

Повторювати цю прописну істину потрібно заради того, щоб, наприклад, завжди отримувати точну відповідь на нібито просте запитання про витрати на перевезення учнів до так званої опорної школи з урахуванням зарплати водія, амортизації автобуса і витрат на його ремонт, технічне обслуговування, заправку пальним. У деяких поліських районах раціональніше перевести заклад з опалення газом на місцеві дрова (це фактично інвестування витрачених на це коштів у місцеву економіку), ніж нищити транспорт і мучити школярів, возячи їх розбитою і не проїзною взимку дорогою до нічим не кращої школи за кілька десятків кілометрів від рідного села.

Навіть на запитання, чому в сільській школі, де у середньому на кожного педагога лише по шестеро учнів, рівень знань нижчий, ніж у місті, є суто економічна відповідь. Для отримання повної учительської ставки потрібно мати відповідну кількість проведених уроків або, як це називають фахівці, годин. У місті вчитель зазвичай спеціалізується на своєму предметі й готується до повторення одного і того самого матеріалу в кількох паралельних класах. На селі, щоб набрати години, історик викладає ще фізику, хімію, біологію, примудряючись обробляти 2 га сімейного земельного паю.

Мало того, що такому багатоверстатникові важко чи, точніше, неможливо якісно підготуватися для проведення кожного зі своїх уроків. Набагато гірше, що молодому вчителеві, який наважиться приїхати на роботу в село, навряд чи віддадуть потрібні для повної ставки години. Крім того, далеко не кожен з початківців ризикне паралельно зі своїм предметом викладати ще фізкультуру, співи чи трудове навчання.

Не дивно, що у деяких селах, де є потужні приватні сільгосппідприємства, їхні власники власним коштом доплачують учителям до повного розміру ставки. У багатьох населених пунктах це єдина можливість утримати в селі висококваліфікованого фахівця з іноземної мови чи інформатики, не обтяжуючи його не відомими йому предметами, яких він не здатний викладати на високому рівні.

Однак такий альтруїзм не лише принижує педагога, а й збитковий для обох сторін. Отримані учителем фактично в конверті кошти не обраховують під час обчислення стажу й пенсії, а для мецената це прямі збитки, бо не він, а держава зобов’язана фінансувати освіту, що має бути однаково якісною у місті й селі.

У цій ситуації не гріх порахувати, чи не дешевше з держбюджету доплачувати вчителеві до ставки чи возити його службовим легковиком викладати до відразу кількох навчальних закладів у сусідніх селах, ніж втрачати набагато більше від початкового і задовільного рівня знань лише на словах нової української школи.