Про це люди згадують і досі як про величезну втрату через виселення з місць, де жили їхні діди-прадіди. Пішли під воду будинки, садки, могили на кладовищах. Що могли — зберегли. Вивезли домашнє начиння. Деякі навіть предків перепоховали на новому місці. Довго будувалися, облаштовувалися, садили садки і городи.
Навіщо потрібно було руйнувати села? Потреби великої енергетики — зрозуміло. Згодом виплила навіть версія про можливе створення природних перешкод на випадок можливої агресії військ НАТО. А ось людська душа й досі тримає в пам’яті затоплені вишні та груші, церкви. Зарубка на долі залишилася. «Урядовий кур’єр» сьогодні розповідає про велике затоплення українських сіл.
Як партійці «перемогли» природу
25 березня 1954 року Рада міністрів СРСР затвердила постанову про будівництво Кременчуцької ГЕС. А через п’ять років — восени 1959-го — перші два агрегати ГЕС дали струм. Ця подія, більш символічна, ніж економічно і технологічно доцільна, була сповнена урочистістю й тривалими і бентежними для будівельників очікуваннями. Уже наступного, 1960 року, запрацювали всі 12 гідроагрегатів електростанції. Запуск могутньої ГЕС, що тоді називалося «перемогою над природою», отримання перших тисяч кіловат електроенергії спричинили пишні заходи за участю тогочасного керівника держави Хрущова.
Про те, що будівництво ГЕС та створення велетенського штучного водосховища призвели до неймовірних людських трагедій, завдали непоправної шкоди екосистемі середнього Дніпра, знищили сотні відомих пам’яток матеріальної та духовної культури українського народу, тоді, зрозуміло, не йшлося.
Ще 1956 року майбутнім переселенцям офіційно було доведено відповідні «плани партії», а 1961-го одна з найбільших у світі рукотворних водойм остаточно поглинула віками обжиті місця. Лік «переселеним дворам» ішов на тисячі…
Тим часом робоча гіпотеза «Великого Дніпра», для чого пропонували спорудити на головній водній артерії каскад водосховищ, як свідчать архівні джерела, виникла ще 1932 року. 1936-го пропозиція перетворилася на проект «Великого Дніпра». Його розглянула експертна комісія Держплану СРСР, яка ухвалила з-поміж іншого таке: «Першочерговою ГЕС на нижньому Дніпрі повинна бути Кременчуцька, яка регулюватиме стік р. Дніпра і дасть змогу повністю використати встановлену потужність ДніпроГЕСу».
Було розроблено детальну схему реконструкції Дніпра. Відповідно до неї планували спорудити не тільки КремГЕС, а й Київську, Переяславську та Канівську гідроелектростанції. Впродовж наступних трьох років розпочалися інтенсивні роботи із проектування саме Кременчуцького гідровузла. Війна, однак, завадила –тоді втілити проект у життя. До спорудження КремГЕСу повернулися 1953 року.
Чорні плями на карті
Як засвідчив головний спеціаліст сектору спеціального зберігання та страхового фонду документації Державного архіву Кіровоградської області Іван Петренко, згідно з утаємниченим від народу проектом будівництва Кременчуцької ГЕС та водосховища для неї до зони затоплення та підтоплення потрапляли загалом 186 населених пунктів трьох областей України: Черкащина «жертвувала» 85 селами, Полтавщина — 73, Кіровоградщина — 28. Понад 40 тисяч житлових будинків опинялися на дні штучного водосховища, майже тисячу зносили з «організаційних причин» чи вони потрапляли в зону безпосереднього будівництва ГЕС. Позбувалися жител та звичного способу життя 80 281 сільський житель Черкащини, 35 352 — Полтавщини, 15 439 — Кіровоградщини. Інші, а це ще майже 70 тисяч людей, входили до категорії «підтоплених»: води Дніпра до них повинні дійти впродовж наступних кількох років після заповнення чаші водосховища та руйнування прибережної смуги.
У Черкаському обласному краєзнавчому музеї є карта найбільшого за площею водосховища на Дніпрі — Кременчуцького. На ній чорними плямами позначено пункти, що потрапили в зону затоплення. Усього їх 212, або 39,6 тисячі дворів з населенням 133 тисячі осіб. У цьому списку є й старі козацькі села Самовиця, Мутихи та Більки, розташовані на лівому березі Дніпра на відстані 5 кілометрів від Черкас, відомі ще у XVI столітті.
Усього вздовж русла Дніпра було створено шість штучних водойм. Новостворені водосховища мали служити для вироблення електроенергії, поліпшення умов роботи водного транспорту і судноплавства, водопостачання населених пунктів і підприємств, зрошення сільськогосподарських земель, рибного господарства, боротьби з повенями, розвитку рекреації й водних видів спорту.
Але за сухим фактажем і добрими намірами, які ніби були в керівної верхівки тогочасної держави, прихована страшна дійсність. Через будівництво Кременчуцького гідровузла було завдано великого удару довкіллю, порушено одвічний збалансований обіг води у природі. Довкілля Придніпровської долини з безліччю озер, лісів, боліт, річок, багатих фауною і флорою, було знищено. Квітчасті луки, які слугували основною кормовою базою для тваринництва, пішли в небуття. Та найболючішого удару зазнали жителі затопленої зони. Людей виселили із прадідівської землі, де не одне століття вівся їхній родовід.
Дід Павло трагедії не пережив
Як свідчать історичні дані рукописів краєзнавця Кушніра-Марченка (1877—1956), полковника у відставці Лута (1936—2008), документи Черкаського і Полтавського обласних архівів та спогади старожилів, це була величезна трагедія.
А ось як будували нове село Придніпровське. Зі слів очевидців, переселення сюди почалося 1957 року. У старому селі в кожного було чи не удвічі більше землі, ніж давали на новому місці. Та й грошей на хати в людей не вистачало, бо будматеріали стали дефіцитними, і доводилося винаймати машини, щоб їх звідкілясь привезти. Дехто, особливо ті, хто любив садівництво, з розпачу подався в інші райони або навіть області. Фактично з порожніми руками. Але то було не найгірше. Пенсіонер Павло Гайовий на старому місці виплекав прекрасний сад, а йому наказали його зрубати. Він відмовився, і тоді це зробили інші. Дід Павло повісився на старій розлогій яблуні, яку чистильники відклали на післяобід…
Окремою трагедією стали перепоховання. На кладовищах, як згадують очевидці, працювали бригади трунарів, яким платили «за голову», тому часто вони й виймали тільки голову, попередньо відокремивши її лопатою від скелета. То виходило, що перепоховували тільки голови померлих. А це ж були чиїсь родичі, і витримати таке могла психіка не кожного…
Навіщо?
Ось так і пішли під воду сакральні дніпровські береги, осередки давньої української цивілізації, старокозацькі вольності, колиска людської культури. Щезли найчарівніші краєвиди і ландшафти. В зону затоплення потрапили старовинні козацько-січові кладовища — пантеон нації. Загалом в Україні внаслідок будівництва гідроелектростанцій зазнало затоплення 3 тисячі храмів, 10 тисяч цвинтарів, 5 мільйонів могил. Зник унікальний природний комплекс дніпровських порогів — скелі, балки, острови. Водосховища повністю змінили природний режим великої річки: порушено течію, втрачено динаміку водообміну, виникли застійні зони, втрачено здатність річки до самоочищення, різко змінилися фізичний і хімічний режими, поширилося цвітіння води. Якщо колись нашу найповноводнішу річку предки називали Борисфеном, що означало «сховище життєвих сил», то нині це хіба що сховище смертельних небезпек для населення, яке вже на грані можливостей у боротьбі з ними. Зі створенням водосховищ виникли умови, сприятливі для розвитку нових видів бактерій, які зумовлюють специфічні захворювання людей і тварин.
Історія ще дасть оцінку цьому без перебільшення злочинному проекту та організаторам його виконання. Ось тільки ніхто з тих, хто задумував цю так звану реконструкцію Дніпра, вже не відповість нам і нашим нащадкам на одне просте запитання: навіщо?
СПОГАД ОЧЕВИДЦЯ
«Люди не хотіли кидати обжиті місця»
Сидір Завалко, 92 роки, уродженець села Самовиця:
— Чутка, що нас затоплюватимуть, поширилася ще на початку 1950-х. На Дніпрі будуватимуть гідроелектростанцію. Ми не повірили. Якось зійшлися люди біля контори. Один чоловік — ми його звали Нечипоренком — зняв шапку, перехрестився та й каже: «Такого не може бути. Тут наші діди й прадіди. Така краса: земля, луги, озера, ліси. І все це затопити?»
Я коли народився 1917-го, мати лежала зі мною на печі, а в хаті вода стояла по коліно. Навесні в нас завжди були паводки. Та люди не хотіли обжиті місця кидати. Турбувалися, чим топитимуть, на чому пектимуть хліб. Бо в нас унизу паливо було дармове: і дерево, і торф. А чим топити в степу? Самовицю переносили за 35 км, до урочища Баталого. Нове село на сесії сільради назвали Ленінським. Поділили кварталами 200 на 300 м. У червні 1956-го почали давати наділи. Кожному двору — по 25 соток. Затоплення тривало з весни до осені 1959 року. Коли вже воду почали пускати, їздили ми перевіряти, чи всі двори добре зачищені. Бо бувало таке, що розібрав хату, а солома залишилася. То ми палили ті купки.
Якось улітку, пам’ятаю, поїхали туди підводою: я, голова колгоспу, їздовий, секретар парткому і будівельник. Туди їхали — по колодки було води. А назад того самого дня — уже по дошку в підводі прибуло. Загрузли колеса. Повставали з підводи. Мокрі на берег вибралися.
Частина людей із затоплених сіл подалася до Криму, на Миколаївщину, Херсонщину, Кіровоградщину й Одещину. Однак сімей без двох працездатних в інші області не переселяли. Деякі самовицькі поверталися в рідні краї, осідали в Ленінському. Та майже половина таки роз’їхалася. Ось учора ніч не спав, усе лічив, скільки хат на якому кутку в Самовиці було. На Завалківці, виявляється, їх було 90, а на Хоменківці — тільки 20. Згадую, де чия стояла, як вулиця йшла. А ще ж були Соколівка, Коноплянка, Заровець…