У селі Ліпляве, що поблизу Канева, дедалі популярнішим стає ательє «Майстриня». Селяни можуть відремонтувати тут свій одяг, а модники пошити ексклюзивну обнову. Позаторік цей заклад відкрила колишня киянка Олена Цемінене — одна з переможниць конкурсу мікрогрантових проєктів для сільських підприємців-початківців «Село. Кроки до розвитку», організованого агроіндустріальним холдингом МХП. Як розповіла Олена Семенівна, її підтримали в Ліплявській ТГ, надавши відремонтоване приміщення. Нині майстриня планує розширювати справу, купувати нове обладнання, навчати охочих такої потрібної в усі часи професії. Перші кроки в підприємництві надихнули жінку, і вона мріє про опанування нових напрямів.
Своя справа
Ліпляве зустріло її привітно. Придбала тут будинок і ділянку землі. Дуже сподобалася природа. Думала, що було б непогано знайти в селі якийсь заробіток, організувати свою справу. А тут якраз одна з місцевих активісток підказала створити майстерню одягу.
— Спочатку скептично поставилася до цієї пропозиції, хоч і маю неабиякі навички професійної швачки, — каже Олена Семенівна. — Адже не хотілося якогось клопоту. Дітей уже поставила на ноги й хотіла трохи відпочити. Та й техніки бракувало, щоб професійно виконувати замовлення, треба мати зокрема якісну машинку та оверлок, який би міг брати будь-яку тканину. Однак місцева депутатка Валентина Іванова мене переконала, і спільними зусиллями з працівником сільської ради Михайлом Савченком та головою громади Сергієм Геращенком ми створили проєкт, подали його на конкурс мікрогрантів і виграли 50 тисяч гривень на нову техніку, якої бракувало. А це дві згадані машини марки «Сіруба», парова праска, прес та манекен. Вийшов, на мою думку, абсолютно соціальний проєкт. Я розуміла, що людей у селі не так багато, як у столиці. Тому великої кількості клієнтів, а отже й прибутку, може не бути.
Знайшла й гарну помічницю. Тепер працюють дві майстрині високого рівня, які можуть шити все — від білизни до верхнього одягу. Спочатку місцеві селяни насторожено сприйняли ідею відкрити майстерню. А зараз усі задоволені, бо є де відремонтувати одяг, пошити й навіть просто поспілкуватися.
— Я додала на продаж трохи секонд-хенду, але такого, щоб конкретно під людину — в кожного свої особливості, і я знаю, які речі краще підійдуть, — пояснила Олена Семенівна. — Усе це вийшло дуже соціально. Потихеньку майстерня працює, а людей звертається все більше.
Більше плюсів чи мінусів?
Проблема, з якою зіткнулася, — брак кваліфікованих майстрів. Сьогодні вона вже може запропонувати найманому працівнику конкретний заробіток. Але скільки б охочі зайнятися цією справою не пробували, чомусь ніяк не мали задовільного результату. Декому з місцевих дівчат пропонувала свої послуги в навчанні. Але й тут справа поки не пішла. Колишня киянка вважає, що на брак бажання розвиватися в професії, можливо, впливає стиль сучасного сільського життя:
— Продукти в погребі дають можливість виживати, але не більше. У містах інший ритм — заплати за квартиру, світло, опалення, бензин... Це підштовхує до активності. Я впевнена, що будь-хто із селян багатший за містянина, адже навіть кілька соток землі це вже певний власний ресурс. Тут завжди є де виростити помідор і тримати курку. Та хоч селянин, як правило, не щодня має змогу поніжитися у ванні, однак живе на власній землі. Тому не завжди сільська людина готова йти в бізнес.
Поки майстерня працює, скажімо, у пів сили, і кадрова проблема не стоїть настільки гостро. З одного боку допомогла сільрада — тут немає величезної орендної плати. Людей ходить достатньо, але все пов’язано зі святами, карантином. На день дві-три людини в середньому приходять.
Найчастіше виконує прості замовлення — підкоротити брюки, вшити блискавку, підігнати по фігурі улюблене плаття... Такий набір послуг робила і в Києві. У столиці шалена цінова політика, але великий потік людей. Можна посадити два-три кваліфікованих майстри. Утім все одно людина за певний час може зробити лише певну кількість виробів і не більше. Аби майстерня розташовувалася в зручному для клієнтів місці, доведеться сплатити велику оренду.
— Перевага роботи в селі — людський чинник. Тут завжди спілкуєшся, завжди ці розмови щирі й душевні. Крім того послуги, які надаю в майстерні, не потребують додаткового вкладання великих коштів. Вимагати якоїсь високої оплати, якщо у людей пенсії 1900 гривень, теж не можу. Але час показав, що рішення створити майстерню було правильним, — упевнена майстриня.
Усі в родині любили шити
— Я з родини військового, тому вже теж на пенсії, хоч виплати й мізерні. І додаток до пенсії буде не зайвим, — продовжила розповідь Олена Семенівна. — Мій дідусь був лікарем, мама — теж, бабуся — педагог. Але всі любили вдома шити. Дід якось придбав машинку «Зінгер» і дуже вправно на ній працював. Бабуся шила руками. Поки я підростала, порізала в шафах усе, що можна було, адже для ляльок потрібне було вбрання! Доходило й до сварок. У школі я вчилася добре. Коли закінчувала навчання, залишилася з хворою бабусею. Не могла нікуди вступити на навчання, бо доглядала за нею. У вересні, коли бабусі не стало, я, наслухавшись розповідей подруги, подала документи до чернігівського навчального закладу, аби опанувати професію швачки. Майстри вже набрали собі групи. Одна з них запропонувала мені вчитися шити чоловічий одяг. Вона пояснила, що якщо навчишся шити чоловічий одяг, зможеш шити плаття і блузки. Адже майстер чоловічого одягу має справу і з тонкою тканиною, і з грубою.
Пізніше вона пересвідчилася у справедливості такого підходу — рідко коли майстер жіночого одягу вміє якісно шити брюки, а той, хто вміє шити плаття, майже ніколи не візьметься за пальто. Наставниця мала рацію й передала юній Олені свій багатий досвід. Потім доля закинула дівчину в Житомир, де вона рік навчалася в майстра крою та конструювання одягу.
Потім вийшла заміж за військового. Шукати роботу, коли на рік чи півтора приїжджаєш у якесь містечко, досить складно. Але її завжди виручала здобута професія. У ті часи товару на ринках не було, і щойно люди дізнавалися, що є фахівець, який гарно шиє, відразу йшли із замовленнями. Потім клієнтів більшало, адже шила професійно.
— Я працювала вдома, в радянські часи це було досить вигідно, — згадує Олена Семенівна. — Пошити брюки коштувало 10 карбованців, а я вміла це робити досить швидко. Працюючи в цеху, теж можна було заробити. Якщо педагоги та інженери отримували в середньому 140 карбованців, то майстровита швачка могла заробити 300, бо платили за готові вироби.
Нові ідеї підказує молодь
— Люблю шити, отримую від цього задоволення, — зізналася жінка. — Сама й викройки малюю. В інтернеті можу з легкістю відрізнити гарні задумки дизайнерів від слабких. Багато ідей можна перейняти, мені в цьому допомагають знання. Моделювання справа непроста, але виручає досвід та журнал «Бурда».
На запитання, чи є щось, чого вона не осягнула в професії, відверто відповіла, що ніколи не працювала зі шкірою. Це складний для оброблення матеріал, він не такий пластичний, і якщо помилитися в крої, виріб можна зіпсувати.
Зараз донька майстрині створює сайт, планують шити речі та продавати їх онлайн. Розраховують саме на сучасну молодь. Олена Семенівна йде в іншу кімнату та приносить світшоти, над якими працює, і пояснює:
— Підлітки не бояться експериментувати з різними кольорами й стилями одягу. Головний принцип для них — підкреслити власну індивідуальність. Вони вкоренили моду на спортивно-комфортний стиль і універсальний розмір — оверсайз. Це коли ти одягнувся так, що можеш відсидіти в цьому пари, піти покататися на дошці, а потім вирушити в кіно. Створений образ додає відчуття затишку. Вдягнувши таку річ, ти почуваєшся наче прихопив з дому плед і, загорнувшись у нього, пішов робити справи. Шитиму такі речі я, а сайт просуватиме донька. Сидіти без діла не можу.
— Яку маєте мрію?
— Хотіла б установити в нашому селі чани для купання. Тут навкруги хвойні ліси, трави. Тож є всі можливості для загартування, оздоровлення. А ще поряд проходять туристичні маршрути. Тож цьогоріч спробую взяти участь у конкурсі й виграти грант, щоб утілити цю ідею. А коли зазвучить у туристичних путівниках слово «Ліпляве», то й мені буде радісно, і всім жителям села буде користь.