Корінний маріуполець Віталій розпочинав службу в рідному місті, де на той час базувався 23 загін морської охорони Державної прикордонної служби, який контролював узбережжя Азовського моря в межах Донецької, Запорізької та Херсонської областей. І саме там у лютому 2022 року він прийняв свій перший бій, зазнав поранення та пройшов пекло Азовсталі. Тепер Віталій знає: страх неабияк шкодить. Бійцеві під час бойових дій насамперед потрібні холоднокровність і витримка, відмінне володіння зброєю та базова медична підготовка. Як показує власний досвід прикордонника, якраз це значно підвищує шанси на виживання.

Очікування першого бою було важчим, ніж сам бій

«Капуста» згадує, що очікування першого бою було значно важчим, ніж сам бій.

«Звичайно, допомагали товариші по зброї, які вже мали певний досвід участі в бойових діях. Завдяки їм мені вдалося вгамувати емоції та чітко виконувати поставлені перед нами завдання. Хоча було складно: постійні артилерійські обстріли та бомбардування з ворожих літаків. Пам’ятаю, тоді нам вдавалося спати лише по дві-три години на добу. До того ж змушені були робити це по черзі. Проте такі жахливі умови об’єднали нас, і бійці з різних військових частин стали одним цілим», — розповідає він.

Про інтенсивність тодішніх боїв, адреналін та біль і розпач від перших втрат свідчить навіть таке: до повномасштабної війни Віталій важив 85 кілограмів, а вже за перший місяць схуднув відразу на 20 кг. Боєць надалі мав 63 кг, а все його військове екіпірування — понад 20. Та він навіть не відчував, скільки на собі носить.

Позицію на околиці міста, на якій тримав оборону прикордонник морської охорони, щільно оточив ворог, обстрілюючи наших бійців з усього наявного озброєння. Вони трималися. І навіть вирішили дужче дошкулити ворогові. Однієї ночі Віталій зі своїми побратимами вирішив підняти український прапор на найближчій багатоповерхівці. Вони хотіли ще раз показати загарбникам, що залишаються незламними. По зруйнованих перекриттях хлопці таки піднялись на дах і встановили там прапор. А ворог навіть не наважився чимось завадити. Ось тоді захисники України відчули, що з їхньою мужністю та відвагою рахуються навіть вороги-нелюди.

За кілька днів після згаданого випадку «Капуста» зазнав важкого наскрізного поранення шиї. Побратими надали йому першу допомогу й евакуювали до медпункту. Далі треба було прориватися по морю до комбінату «Азовсталь», адже іншого шпиталю в місті вже не було.

«Підпускали ворогів ближче, щоб забрати сухпайки та боєкомплекти»

«Уночі на надувному човні, без засобів навігації, мої бойові побратими перевезли мене на Азовсталь. Металургійне підприємство перетворилося на чергове коло пекла. Орки навіть викладали в мережу відео: показували, як рівняють потужний комбінат із землею. Після перегляду тих картинок я навіть не повірив, що ми всередині ще якимось дивом живі та тримаємо оборону! Час вимірювався одним днем та повідомленням рідним: «Живий». Їжі було так мало, що ми підпускали ворогів на критично близьку відстань, щоб знищити їх і потім забрати сухпайки та боєкомплекти», — згадує прикордонник.

Ще Віталій розповідає, що до боїв на Азовсталі захисники міста вірили, що втримають Маріуполь і невдовзі фронт вирівняється. Проте далі був моторошний травень і вимушений вихід із території вщент зруйнованого підприємства. Вкрай виснажених бійців, зазначає прикордонник, спершу не лякали два-три місяці фільтрації. Але що це буде полон у таких жахливих умовах, не уявляли навіть у найгірших прогнозах… Згодом настали майже два роки життя на паузі. Триматися духом допомагали побратими, з якими разом пройшли жахіття Маріуполя. Вони навіть тоді намагалися тренуватися, розповідали всілякі історії, переказували фільми, книжки.

Слово «обмін» звучало неодноразово, але вороги використовували його як один із елементів психологічного знущання. Та настав той день, коли йому зав’язали очі, зв’язали руки й кудись повезли. Через дві доби вчорашній бранець ступив на землю України!

«Закарбувалося в пам’яті, як люди з рідними прапорами зустрічали наші автобуси, вітали, плакали, обіймалися», — каже військовий.

Після тривалого полону, згадує Віталій, навіть звичні базові дії здавалися новими. Адже тепер он скільки вільного простору, жодних обмежень, їжа в постійному доступі. Спершу це дуже бентежило, бо навіть не зовсім зрозуміло було: що робити з цією свободою?..

Оговтатись та адаптуватися в новій реальності йому особисто допомогла кохана. Після звільнення з полону вони одразу одружилися.

«Я повернувся у стрій, бо відчуваю: зробив ще не все, можу бути корисним. Багато моїх друзів, побратимів загинули і ще більше досі в полоні. Ці жертви не мають бути даремними. Вони всі для мене — Герої! І моя боротьба триватиме до Перемоги!» — каже Віталій.

Джерело: Державна прикордонна служба України