ВИХІД
Одеський кінорежисер Микола Сєднєв працює сторожем
і пише прозу, що номінується на
міжнародні літературні премії
Чи талановитий одесит Микола Сєднєв? Не братимусь навіть міркувати на цю тему. Довірюся смакам експертів, які 2007 року номінували його роман «В околицях Мілени» на престижну літературну премію «Російський Букер». А ще далекого 1991-го дебютна стрічка кінорежисера Миколи Сєднєва «Прокинутися в Шанхаї» отримала Гран-прі на Міжнародному фестивалі для дітей та юнацтва у Харкові, а через рік здобула найвищий рейтинг з-поміж дитячих стрічок на кінофорумі «Інтерфест» у Москві.
Чи потрапив автор цих творів на дно? Він вважає, що так: «Якоюсь мірою я справді декласований елемент, особа без визначених занять. З дипломом режисера кіно я раптом опинився на найнижчій соціальній сходинці — став нічним сторожем — нижче тільки двірники». Сторожує вже кілька років — адже Одеська кіностудія востаннє платила йому зарплату ще в далекому 2003-му. Забирати трудову книжку з «лежачої» кінофабрики режисер з багатьох причин не хоче, тож перебивається випадковими заробітками — там, де немає потреби в офіційному оформленні.
— Коли кажуть, що на Одеській кіностудії щось знімають, — зауважує Микола Сєднєв, — то це означає, що росіяни просто вирішили використати її як салон та склад для одягу. Працює кіностудія один день на тиждень щовівторка: приходять прибиральниця, сантехнік та заввідділу кадрів. Цілодобово працюють лише охоронці, — ділиться сучасними одеськими кінореаліями людина, що й досі вважається в штаті колись славетної кіностудії. Каже, що нині навіть прибиральниці студія заборгувала гроші за кілька місяців.
Основна робота кінорежисера Сєднєва. Фото автора
Contra spem spero
«Можливо, моя історія комусь допоможе, — каже Микола Сєднєв, — адже найпростіше напитися і забутися — багато хто якраз і йде цим шляхом». Несхильність до пияцтва він не ставить собі за заслугу: генетично не закладено — до оковитої ніколи навіть і не тягнуло. Запас міцності натомість неабиякий. Кандидат у майстри з боксу та дзюдо. Плюс звичка затято відстоювати речі, які вважає важливими. Ще у 1990-му він голодуванням вибивав собі можливість зняти свій кінодебют у повному метрі. Не надто покладаючись на такі методи сьогодні, Микола Сєднєв все-таки прагне публічних демонстрацій. Називає дві причини: «По-перше, привернути увагу до того, як бідують нині працівники Одеської кіностудії, по-друге, дати певну підказку людям, об яких витерли ноги держава, чиновники чи приватні фірми».
«Моя історія — це перемога у поразці, — стверджує Микола Сєднєв. — Я не можу відновити вітчизняний кінематограф, але можу отримати маленьку перемогу над собою і бодай почасти себе реалізувати».
Рецепт Сєднєва для викинутих за межі улюбленої справи режисерів — кінострічки на папері: «Прозаїк мимоволі, я став знімати стрічки без плівки, без акторів, без кошторису». І, як бачимо, не без успіху — потрапити до шістки лідерів «Російського Букера» не кожному до снаги. І навряд чи хтось із журі запідозрив в історії невротичного кохання зрілого режисера та приморської Лоліти так і не реалізований кіносценарій. Цей твір — «В околицях Мілени» — разом з іншою публікацією в російськомовному українському літературному журналі «Радуга» — повістю «Матрица» — Микола Сєднєв планує видати окремою книжкою. «Відразу скажу: не за свій рахунок, — завважує автор, — його в мене просто немає, а ходити по товстосумах і випрошувати не буду. Треба писати так, щоб билися за твій роман, а коли не б’ються — не пиши».
Головна роль Миколи Сєднєва (кадр зі стрічки «Другорядні люди»)
Кіна (не) буде?
Якось улаштувавшись у своїй ніші — на автостоянці та в художній прозі — Микола Сєднєв не полишає надії, що матиме ще змогу займатися тим, на що вчився і чого найбільше прагне.
А нині навіть зйомок у «Прихованій камері» режисер не цурається — все можна зіграти талановито, а можна бездарно. Тим часом саме через зйомки в не найінтелектуальнішому шоу його впізнають на вулицях міста. Хоч є в акторському доробку Сєднєва й значно серйозніші роботи, скажімо, головна роль у стрічці Кіри Муратової «Другорядні люди». Цього року Миколі Сєднєву пощастило «засвітитися» в російському комедійному серіалі про війну «Заєць, смажений по-берлінськи». Стрічка, як на мене, вельми посередня, але для актора разом із «прихованими камерами» — це шанс вижити і дожити до того часу, коли в Україні знову почнуть знімати справжнє кіно. Тому й тримає свою трудову книжку на паралізованій Одеській кіностудії. Як і ще 5 режисерів, які так само вважаються у штаті колись славетної кінофабрики. «Якби і ми пішли — там уже були б котеджі». А так є ще одна формальна підстава, що не дає державним мужам вчергове безпомічно розвести руками і констатувати: «Кіна немає. Режисери закінчилися».
Аби не закінчитися остаточно, вони йдуть у прозаїки, сторожують на автостоянках, знімаються в ерзац-кіно. Але при цьому як свою маленьку перемогу сприймають те, що Верховна Рада заборонила продавати контрольний пакет акцій Одеської кіностудії, який належить державі. А ще вбачають добрий знак у тому, що цього року уряд виділив на розвиток вітчизняного кінематографа рекордну суму — 111 млн грн. А тому, хай без особливої надії, все-таки сподіваються, що матимуть ще нагоду дати команду «Камера — мотор!»
Детектив про мелодраму
Кінофільм «Прокинутися в Шанхаї» широкий глядацький загал України міг побачити тільки одного разу, та й то ледь не через десять років після прем’єри. Наприкінці 1999-го його вперше і востаннє на Батьківщині транслювали на УТ-1. На Батьківщині — вагоме уточнення. «Це унікальна історія, -— каже Микола Сєднєв. — Фільм ішов у кінотеатрах Казахстану, Прибалтики, демонструвався на телебаченні Ізраїлю, США — всюди, крім України».
Права реалізації, прокату і володіння фільмом чиновники з Мінкульту передали приватній російській фірмі. Україна, що вклала у зйомки фільму суму, еквівалентну 200 тис. доларів, залишилась із носом. Лише 1999-го Перший Національний спромігся придбати право на прокат стрічки, та й то тільки на один раз. Нині той, хто бажає переглянути дебютну стрічку Миколи Сєднєва, легко може знайти її на обширах Інтернету. Але тут уже немає жодної заслуги українських чиновників від кіно.
ДОСЬЄ «УК»
Микола СЄДНЄВ. Народився 1951 року в Одесі. Працював вантажником у порту, санітаром «швидкої допомоги», тренером із дзюдо. 1987 року закінчив факультет режисури ігрового кіно Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, відтоді режисер-постановник Одеської кіностудії. З інтервалом 10 років зняв дві повнометражні стрічки: 1991 р. — «Прокинутися в Шанхаї», 2001-го – «Вишивальниця в сутінках». Зіграв головну роль у фільмі Кіри Муратової «Другорядні люди» та кілька епізодичних ролей. Крім художньої прози, на яку мусив переключитися за браком власне режисерської роботи, не без успіху займається живописом. Номінант міжнародної літературної Букерівської премії, лауреат премії «Твої імена, Одесо».