Тернопільському академічному драмтеатру вдалося поміж розгулу коронавірусної інфекції все-таки запросити шанувальників Мельпомени на прем’єру. Цього разу свою сценічну роботу представив режисер, народний артист України Олег Мосійчук. Каже, бачить проблему в тому, що українські театри заполонили певною мірою закордонні бульварні комедії, бо, мовляв, треба заробляти кошти та й час такий, що глядач приходить, аби трохи відпочити, а не вникати в суть теперішніх проблем, труднощів. «Мене ж завжди у творчості гріє те, що болить»», — ділиться думками Олег Петрович. І запропонував нову версію п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями».
«Хвисон» лукавства
За майже сорок років знамениті персонажі цього комедійного твору — Свирид Голохвостий та Проня днями втретє з’явилися на тернопільській сцені. Проня відчула дух чи то прогрес нашого часу, ставши на ролики, нехай невміло та невпевнено. Але це лише зовнішній атрибут. Головна тема, що зачіпає соціальні, моральні засади, незважання на людські цінності, залишилася, на жаль, на злобу й дня нинішнього. Те, що вистава хоч і класична, проте наближена до сучасності, й захопило режисера народного артиста України Олега Мосійчука взятися за її постановку.
«За двома зайцями» називають вічною класикою. Бо виводить на білий світ ті соціальні та моральні вади, які так і не вдалося подолати навіть крізь століття. Ошуканство й надалі цвіте, множить число тих, які героїня твору Секлита Лимариха називає чортовими перевертнями і пройдисвітами. Їхньою вершиною справді є гроші, а кохання стає хіба вудлищем, аби зловити на гачок багатеньку панночку-рибоньку.
І Голохвостий у цій сумнівній справі для них — кумир та еталон. Дізнаємося від інших персонажів, що батько Свирида на базарі голив і кров пускав, банки ставив, то й копійка водилася, а син тим часом легке життя собі влаштовував, усі татові гроші процвиндрив і заліз у борги. А ще він «говорить по-ученому, що й не второпаєш». Отож неперевершений говорун-пустодзвін, якого «по всєх усюдах первим хвисоном принімають», уміє забити баки і старшим, і молодим. Тож Проню, доньку міщанина, крамаря Прокопа Сірка, яка заледве три місяці вибула в «пенціоні» й повернулася додому «на весь Подол розумною», Голохвостий не міг не зачарувати. І він, незважаючи на те, що Проня, як сам каже, погана, мов жаба, проте все-таки запрагнув втілити власний хитромудрий план вигідного одруження, аби суттєво покращити своє матеріальне становище.
Однак викинути, як мовив, «бритви через голову в Дніпро» й зажити купцем «первой» гільдії йому не вдасться. На нього у фіналі все ж чекатиме викриття, він почує «он тамечки шарлатан, мошенник», а Квартальний накаже: «Пожалуйте в часть!». Це буде драма конкретно для Голохвостого як людини, але не для його недобрих діянь. Тому режисер Олег Мосійчук не завершив своєї постановки так, як Михайло Старицький п’єсу. Бо каже, що для таких ділків, шахраїв, які не зважають на жодні людські цінності, а живуть у своєму вигаданому, багатому світі, нічого не змінюється. Хворіє нині наше суспільство й на мажорство, має інші проблеми. Тож постановка надто актуальна, хоч її герої прийшли ще з ХІХ століття, а в жанровій різноманітності заховалася під простирадло комедії.
Зрештою щодо жанру. Режисер-постановник зупинився на музичній комедії. Власне, як зізнається, його підкупила ця дуже добра музична структура, яка диктує ритм вистави, стосунків між персонажами. Музичні вкраплення тримаються на природному ґрунті. Скажімо, в хаті перекупки Секлити Лимарихи, до доньки якої теж залицяється Голохвостий, звучить українська музика, але вже у сучасній обробці. А ось Проні той же Голохвостий дарує «пєснь», яку написав на його «стіх лучший друг Едік ді Капуа с Одеси». І пісня ця надто відома — неаполітанська «O sole mio». Задля цього режисер ввів цілу сцену, коли Зазивало (заслужений артист України Борис Репка) виконує цей, за словами самого режисера-постановника, божественний твір.
У канву вистави пісенний шедевр вплівся органічно. Адже, як знаємо, написав його Едуардо ді Капуа в Одесі в час, коли з’явилася п’єса Михайла Старицького «За двома зайцями». Тож Олег Мосійчук подбав не лише про відому музичну перлину, а й передусім прагнув зберегти першооснову твору Михайла Старицького, вивести на сцену всі головні дійові особи цієї комедії. Інша річ, що Олег Петрович бажав показати кардинально відмінну постановку від тієї, що вже була в театрі майже десять років тому в сценічному тлумаченні його колеги. Певні творчі вкраплення в постановці Мосійчука не видаються чужорідними, штучними.
«Оце штука!»
Над творенням нової вистави працювали понад три місяці. Пройшли добру школу вокалу, пластики, акторської майстерності. До постановки залучили майже весь молодіжний колектив театру, два повні акторські склади, оркестр. Хореографією переймалася заслужена працівниця культури України Зіновія Бирда, сценографією та костюмами — заслужений художник України Григорій Лоїк.
Роль Голохвостого втілив актор Євген Лацік. Я звик бачити його в драматичних постановках, у творенні, зокрема, образу Кобзаря у виставі «Тарас». Але воістину: талантові ніколи ніщо не перепона. Євген і в комедії правдивий, щирий, вражає глядача своїм перевтіленням, творчим обдаруванням. «Це свідчить про те, що він надзвичайно пластичний внутрішньо актор», — підкреслює режисер-постановник. Сам Євген каже, що хотів глибше покопатися в людських бажаннях свого доволі відомого та популярного персонажа, який погнався за двома зайцями (залицявся одразу до двох дівчат) і, звісно, жодного не впіймав.
Акторка Ілона Баліцька вперше отримала головну роль. Стверджує, що хотіла показати свою Проню не схожою на інших, яких глядачі вже бачили у виставах і кіно. Тішиться, що це їй вдалося. Були не лише творчі муки, а й деякі технічні складнощі. Наприклад, в одній із дій героїня незграбно виїжджає на сцену на роликах. Виявляється, сама Ілона теж ніколи не стояла на роликах, тож аби навчитися, треба було й не раз упасти, заробити синці. «Шалений режим роботи був, але коли працюєш в задоволення, то всі труднощі долаєш легко», — каже Ілона Баліцька.
Тернопільським акторам удалося зіграти комедію, яку задає музичний ряд. Здається, краще не сказати, ніж дві героїні вистави Устя та Марта. З їхніх вуст злетіло: «Матінко моя, оце штука!», «Ну й бешкет!». Кажучи інакше, на сцені зуміли майстерно висвітлити грані безчестя, лукавства, вад, які роблять життя темним, недобрим, аморальним, підлим.