ТАКЕ ЖИТТЯ
У новій виставі Театру імені Лесі Українки лунає сміх крізь сльози
Любов до театру в Анни Варпаховської — на генетичному рівні. Своє майбутнє донька відомого театрального режисера Леоніда Варпаховського знала напевне: її доля буде неодмінно пов’язана з театром. Ось тільки про випробування, які припасла для неї ця сама доля, вона навряд чи могла здогадатися. Після закінчення театрального училища імені Щукіна молоду актрису відразу зарахували до трупи московського Театру імені Станіславського, де вона успішно пропрацювала майже 25 років. А потім така комфортабельна і впевнена в собі Москва вибухнула соціальними протестами, зневірою, агресією…
«Ми жили біля Білого дому, — згадує актриса. — І коли у 1993-му його штурмували, через наш двір літали кулі». Взявши двох дітей, актриса разом із чоловіком поїхала до Канади, де жив її брат по матері Григорій Зіскін. І вже там їй довелося починати все спочатку: готувати нові вистави, шукати російськомовних глядачів і акторів, освоювати професію театрального менеджера…
Нині в репертуарі Театру імені Варпаховського, який Варпаховська разом із Зіскіним заснувала в Монреалі, — вистави за Гельманом, Чеховим, Достоєвським, Островським… Сама актриса працює не лише в Канаді, а й у Москві (в Театрі імені Станіславського вона грає у виставі «Бабине літо») та Києві (в Російській драмі її можна побачити у спектаклях «Бабине літо», «Дядечків сон», «Сімейна вечеря»). А нещодавно на сцені Театру імені Лесі Українки, де, до слова, працював і Леонід Варпаховський, вона презентувала свою нову роботу — комедію за п’єсою Альдо Ніколаї «Прощальне танго».
Актриса завжди знаходить потрібний ключик до серця глядача. Фото автора
Історію про самотню, але ефектну, феєричну жінку, Анна Варпаховська сприйняла настільки близько до серця, що приводів звинуватити її героїню у фальші під час вистави не знайде навіть найприскіпливіший театрал. Едда — дама з бурхливим минулим, яка на схилі літ опиняється наодинці зі своїм відображенням у дзеркалі в розкішній квартирі. Рятуючись від самотності, вона заводить хатню робітницю Фоку (Анна Наталушко), кошенят і навіть дідуся, якого видає за батька і який добре вміє слухати безкінечні теревені Едди, бо глухий… Вона вдає із себе щасливу безтурботну пані з улаштованим життям і побутом, численними друзями і знайомими, намагаючись переконати не лише інших, а й саму себе в тому, що коштовності, які зберігаються в банку, справжні, а генерал до неї заходив днями, а не півроку тому, як це було насправді. Але одного дня до квартири Едди подзвонив юнак…
Так-так, передбачливий читачу, ти здогадався правильно: Еліо (Юрій Дяк) був сином цієї жінки-свята, яка колись, рятуючись від злиднів, кинула його в будинку немовляти. Але ти помиляєшся, коли думаєш, що Едда впала до ніг свого хлопчика і почала вимолювати прощення. Ні… Адже покаявшись, вона б відмовилася від нафтових магнатів, мільярдерів, баронів і магараджів, що начебто упадали за нею, відмовилася б від вигаданих спогадів, у які Едда щиро вірить і які щовечора смакує знову і знову… Ця жінка може сумувати з приводу того, що цього року зникли метелики, яких було так багато, але егоїзм як наслідок багаторічної боротьби за власний клаптик простору під сонцем не дозволяє їй шкодувати за сином, якого вона сама ж викреслила зі свого життя…
Емоційну амплітуду для цієї надскладної ролі Анна Варпаховська вибудувала дуже точно: її меседжі глядач сприймає безпомилково. Щедро експлуатуючи свій талант, актриса знаходить потрібний ключик до серця глядача. Комедійні та трагічні тональності в поведінці її героїні змінюються з калейдоскопічною швидкістю, і завжди ці зміни — логічні й переконливі. Якщо ви досі не маєте власного уявлення про те, який вигляд має вищий пілотаж у професії актора, — обов’язково подивіться «Прощальне танго» в Театрі імені Лесі Українки.