«Чув, що Гордійович помер? — спитав мене сусід. І почувши негативну відповідь, перехрестився й уточнив: — Учора. Сьогодні його ховатимуть. Йому було 88 років і два місяці. До нового 2019-го не дожив усього п’ять днів».
Помовчавши, розповів, що знав Гордійовича із 1950-х, дружив з його батьком. Гордійович був прекрасною людиною, великим працелюбом. Завжди тримав удома якусь живність, корівку або бичка. Заготовляв багато сіна. «Накосить він сіна й приходить до нас: «Василю Паньковичу, поможи перевезти!» На артскладах, де Гордійович свого часу служив начальником караулу, трави було повно».
Коли ми з Гордійовичем познайомилися, він саме косив сіно. Тоді ми довго розмовляли про дощове літо, косовицю, вміння косити. Принагідно він запропонував покосити і в нас за двором. Тому, мовляв, що йому потрібне сіно. Я з радістю пристав на його пропозицію. Відтоді наводити порядок у нас під двором стало ледь не його обов’язком. Як його руки вже не могли тримати важку косу, він жав траву серпом, але за двором у нас завжди було наче виголено. Так допомагав нам кілька років поспіль, аж поки я купив косу. Ще й безплатно давав нам коров’ячого гною, яким ми підживлювали ягідники й городину.
Гордійович жалів свою худобу, виганяв за двір пасти. Вона відповідала йому взаємністю. Треба було бачити, з якою любов’ю вичісував він кожній своїй годувальниці спини й боки, розмовляючи з нею, наче з дитиною. А корова лизала шорстким язиком поли його заношеного піджака й тихенько помукувала до нього. Наче дякувала за людяність.
Коли ми омолоджували сад — пиляли старі горіхи й фруктові дерева, усе напиляне я віддав Гордійовичу. Була чимала купа колод, частину яких я навіть не міг підняти. І майже всі ці колоди Гордійович перевіз додому сам, хоч котити візок йому доводилося під гору. Не те що не мав помічників. Просто не хотів обтяжувати сина, бо він і на роботі натомлювався. А його онук тоді ще ходив до школи.
Так вийшло, що давно вже немає серед живих онука, дочасно втратив Гордійович дружину й сина. А тепер і сам пішов до них.
Не побачу більше його високої злегка зсутуленої постаті в капелюсі за двором. Не помахає він мені привітно рукою. Не звучатимуть більше його пісні на нашій вулиці на День Перемоги.
Здавалося б, хто він мені, а душа болить. Можливо, тому, що Гордійович був майже ровесником мого батька.