ТАК ТРИМАТИ
У Запоріжжі арт-простір розширюється завдяки активності городян
На під'їзді до Запоріжжя обрій затягло сіро-блакитне марево. Мені пощастило: того дня подих численних труб відносило в інший бік. Вітер і сонце не залежать від волі влади, а ось чистота вулиць — її заслуга. І, звісно, майже 700 тисяч жителів, адже це одна із складових культурного буття міста. Яке воно в Запоріжжі?
На тому самому місці в той самий час
У вихідні обласний центр пропонує насичену програму. Крім кінотеатрів — цирк, виставки, концерти, музеї: просто неба… і під дахом звичайної п’ятиповерхівки, де розмістили обласний художній музей. Дивно, адже Запоріжжя загалом вирізняється на архітектурній мапі, тут чимало цікавих будівель, бо «ніде в світі під конструктивізм не віддавали цілі міста». Письменник Володимир Войнович відбудовував місто після війни і був вражений архітектурою, якою вшанували Дніпрогес 1932 року. Запорізьке соцмісто революціонер Лев Троцький розглядав як ймовірну столицю світового пролетаріату. Якби творіння архітекторів братів Вєснєних не були так спотворені перебудовами, Запоріжжя можна було б запропонувати ЮНЕСКО як всесвітню спадщину конструктивізму. А так… Тільки пояснення інженера-механіка за освітою і культурного діяча за покликанням Ігоря Гармаша прояснюють мені це соціокультурне надбання, де в квартирах не було кухонь, а в житлових будинках містилися дискусійні зали для пролетаріату.
Нині у квартирі, що популяризує конструктивізм, не тхне ідеологією, тут працює своєрідна арт-галерея, яка вшановує місто і земляків. Постійна експозиція присвячена музиканту Олександру Цфасману. Пам’ятаєте його пісню: «Так, значит, завтра, на том же месте, в тот же час…»?
Галерею відкрито 2006 року «для активізації творчого потенціалу регіону». Вона видала відеоенциклопедію «Сучасне мистецтво України в обличчях та інтерв’ю», проводить щорічні ленд-арти. Художники на Хортиці «в атмосфері творчої свободи ніжно і ненав’язливо редагують природу, діляться з нею своєю енергією». Галерея започаткувала також уроки для обдарованих дітей і сеанси арт-терапії для дорослих.
Які вільні метелики…
У Запоріжжі функціонує й один із найстаріших у СНД фотоклубів. Престиж на фасаді не відчувається, а ось місце… Цей заклад культури поки що борониться від рейдерських зазіхань. На жаль, фотовиставка в неділю була зачинена. А ось прем’єру наймолодшого, можливо, навіть в Україні — Нового театру, якому всього рік, я відвідав.
Його відкриття проголосили в області подією 2012 року, а вже невдовзі в нього з’явився свій глядач. Режисер Владислав Лебедєв театральні засоби впливу доповнює кіновізіями. У свою чергу автор цих рядків до беззаперечних плюсів Нового театру зараховує запрошення на головні ролі студентів театрального курсу Запорізького університету. Вони гучно заявили про себе в прем’єрі «Такі вільні метелики» за бродвейською п’єсою Леонарда Герша.
Двоє молодих людей прагнуть утекти від світу батьків. Незрячий юнак (Андрій Бейник) вчиться жити самостійно, бо вважає, що «найбільш незрячий той, хто не хоче бачити». Розкута дівчина (Марина Гунько) мріє про кар’єру актриси. Що стане їхнім пріоритетом: любов чи слава, кохання чи секс, талант чи стереотип? У перипетіях дорослішання обоє починають розуміти, що разом вони сильніші. Та чи надовго? Адже біля неї — корисний для кар’єри молодик (Євген Станицький).
Тим часом мати героя (заслужена артистка України Надія Стадниченко) зрозуміла, що її любов стає секатором, який підрізає синові — талановитому пісняреві — крила.
Героїня доводить: не треба лякатися змін, щоб своїми принципами не загубити рідних. Актори ще в пошуку багатоплановості в малюнках ролей. Їм бракує акцентів у психологічній канві, коли глядач відчуває, що дія має альтернативу. Режисер Світлана Лебедєва зосередилася на виявленні внутрішніх конфліктів персонажів, у виставі дещо замало образних мізансцен. Сценограф і художник по костюмах Наталія Петен-Ступакова наситила сцену фарбами, глядачі сповна відчувають, що втратив сліпий юнак. Смислотворча декорація складається з двох поверхів (життя) і величезних надувних камер (рятівних кругів від болісних поразок). До активу вистави можна додати одяг, який проявляє стан героїв і демонструє чудову фізичну форму акторів.
Зала була заповненою вщерть. Глядачі гаряче плескали «метеликам».
Напередодні прем’єри стався казус. Запоріжжя приймало московську антрепризу за тією самою п’єсою. Кажуть, досвідчений Дмитро Дюжев вдало зіграв юного сліпого американця, який «навпомацки» засвоює перший чуттєвий досвід. Та популярність зірки не завадила Новому театру наповнити свій зал.
Окрім згаданих вистав, у Новому йде «Моллі Суіні» Брайєна Фріла про фізичне і духовне прозріння на шляху, вимощеному добрими намірами, та моновистава про заборонену любов Марини Цвєтаєвої.
У планах режисера Владислава Лебедєва — «Приборкання норовливої» Шекспіра і «На півдорозі до вершини» Пітера Устинова. Саме так, на його думку, почувається людина, що прагне розвиватися.
Член наглядової ради театру Ігор Гармаш після року роботи зробив висновок: «Люди ідуть у наш театр в очікуванні нових форм мистецтва. Театр, кіно — ступені зростання сили духовності в людині».
Гучно заявила про себе в Запоріжжі вистава «Такі вільні метелики» за бродвейською п’єсою Леонарда Герша. Фото надане автором
Духовні спалахи «Сходження»
Багаті на прем’єри й інші театри – загалом у Запоріжжі їх 8. Академічний муздрами ім. В. Г. Магара, неофіційно «імперський», торік здійснив 13 постановок. У Театрі юного глядача відбулося 4 прем'єри. До речі, саме в його приміщенні щонеділі збирається один із найдавніших у СНД кіноклубів — «Сходження». В 1977 році ідейним натхненником його створення став журналіст Сергій Колосов. Назвою віддали шану фільму Лариси Шепітько. Клубний значок розробив Ігор Левенштейн, якому кіноклуб допоміг змінити життя. Як, власне, і свідомість тисяч містян, що пройшли тут школу духовного загартування.
Особливу увагу в клубі надають фільмам Андрія Тарковського. Вони вчать розрізняти межу між вільним, гуманістичним і офіціозним, схоластичним мистецтвом. У 1981 році Андрій Арсенійович дав згоду стати його почесним президентом. А першим очільником клубу став астроном Володимир Кириченко. Цей сивий патріарх і нині серед «сходженців». А тоді прибічник синергетики носив «їжак» на голові і анархо-синдикалістські настрої за пазухою. Через сміливі висловлювання під час тутешніх дискусій він позбувся місця викладача філософії в університеті. Кіно для Кириченка — «інтегральне мистецтво, як називав його Андрій Тарковський в своїй роботі «Закарбований час», найважливіший чинник буття». На його думку, кіноклуб — це якісний репертуар та зацікавлене обговорення фільму. Він підсумовує: «Ми вже кілька десятиліть живемо в кліповій культурі, а в останні часи вона стала ще агресивнішою, бо вже не просто кліпова, а кліпово-рекламна». Колись Кириченко вів філіал кіноклубу в інтернаті і нині планує роботу зі школярами, бо «в них ще не зіпсувався смак і можна прищепити естетику».
Дмитро Дундич — очільник клубу в 1982–1985 роках — найважливішим вважає те, що атмосфера клубу народжувала духовні спалахи, ідеї, думки. Президент «Сходження» в 1985–1987 роках Олександр Лазутін узагальнює: «В малокультурному місті кіноклуб став джерелом світла, простором духу. Нас залякували в силових кабінетах — настільки серйозною була діяльність кіноклубу».
До початку 90-х років минулого століття «Сходження» було найпрогресивнішим об’єднанням у місті. Щотижня шанувальники кіно дивилися найкращі фільми, знайомилися зі світовими кінотрендами, зустрічалися з найсуперечливішими кі?но?діячами. Головний критерій показів: кіно як мистецтво, як криниця для спраглих. До речі, саме там відбулися покази заборонених фільмів Юрія Іллєнка на місячнику найкращих українських стрічок.
Не відомо, як велося б кіноклубу, аби його не взяв під свою опіку торішній лауреат обласної премії «Меценат року» Дмитро Зусманович. Заснований ним благодійний фонд «Правобережний» опікується також Запорізьким академічним симфонічним оркестром і музичним фестивалем «Акорди Хортиці», сприяє книговиданню місцевих авторів. Він патронує міжнародний пленер «Хортиця крізь віки» і творчу резиденцію «КалендАрт». Фонд спорудив храм, центр екстремальної медицини, допомагає навчальним закладам, Незалежному союзу фронтовиків, хоспісу.
Меломани збираються на «Акорди Хортиці»
«У Запоріжжя хороша репутація в художників», – це слова однієї з учасниць творчих резиденцій «КалендАрта», які відбуваються під керівництвом Ігоря Гармаша. Вони збирають відомих художників і провідних кураторів. А, скажімо, художній проект «Траєкторія» був представлений у столичному «Мистецькому Арсеналі». Дванадцять художників вписали свій творчий макросвіт у запропонований геометричний формат. Серед них — Олександр Животков, Олександр Друганов, Ігор Гусєв, Микола Журавель, Ганна Гідора. Створена колекція стала іміджевою і має вагомі перспективи у формуванні арт-простору — і функціонального, і мистецького.
Арт-проект цього року «Амброзія» представив Карла-Еміля Баратинського (1806–1876) та 26-річних художників Ірину Юрову та Олега Бесєдіна, які запропонували відчути смак і вплив інформаційних ресурсів на стереотипах сприйняття класичного та новітнього мистецтва.
Приваблює Запоріжжя і меломанів. Окрім визначних музичних подій за підтримки Дмитра Зусмановича, таких, як прем’єра 13-ї симфонії Шостаковича «Бабин Яр» за присутності Євгена Євтушенка у виконанні Запорізького симфонічного оркестру і видатного Тараса Штонди, з 2006 року меценат фінансує Міжнародний юнацький конкурс піаністів Володимира Віардо, що вчетверте відбувся цієї весни в музичному училищі імені Платона Майбороди. Відомий піаніст і диригент Володимир Віардо до 14 років жив у Запоріжжі. Тепер один із кращих музичних педагогів світу відкриває шлях до музичної еліти лауреатам конкурсу. Міжнародний фестиваль-конкурс дитячого та юнацького виконавського мистецтва «Акорди Хортиці» в Рік дитячої творчості відбувся втринадцяте. За ці роки учасниками творчих змагань стали понад 350 юних піаністів, скрипалів, віолончелістів, виконавців на народних і духових інструментах. У привітанні на адресу конкурсу славетний Володимир Співаков побажав усім торжества музики і добра.