ДУХОВНІ АВТОРИТЕТИ
У рідній школі Миколи Руденка відкрили літературно-краєзнавчий музей
На цю справу знадобилися роки. Бо те, що видатний філософ, правозахисник, літератор Микола Руденко - людина світового масштабу, в рідному селі Юріївка, адміністративно поглинутому селищем Біле, знали далеко не всі. Наприкінці 70-х років ХХ ст. його твори вилучили з бібліотек. Навіть навчаючись у виші, Ірина Жильцова, вчителька української мови, нинішній керівник музею, не чула про видатного земляка.
"Нам пощастило зібрати багато матеріалів та особистих речей Миколи Даниловича, адже в школі працювала вчителькою української літератури його племінниця Марія Вісова. Саме вона стояла біля витоків музею", - згадує Ірина Жильцова.
Розпочинався "острівець" Руденка з маленької кімнати "три на п'ять метрів". Саме сюди приходили діти на перші екскурсії, школярі інсценували тут його поеми, зокрема "Хрест". Якось на адресу школи надіслав лист 76-річний Пилип Тараненко із Запоріжжя, а в конверті - 2 тис. грн. Написав, що свого часу знав Миколу Даниловича, він відіграв у його житті неабияку роль. Тож дідусь заповідав гроші білянцям, щоб вони обладнали й відкрили справжній музей.
Згодом, коли це питання розглянули на сесії Лутугинської райради, долучилися кошти не лише депутатів, а й керівництва шахти імені ХІХ з'їзду КПРС, місцевих бізнесменів. Науковим консультантом шкільного музею став Володимир Семистяга, голова Луганського осередку ВО "Просвіта". За основу музейної композиції взяли книгу спогадів Миколи Руденка "Найбільше диво - життя".
"Місцевий фотограф Анатолій Здор створив спеціальну експозицію під назвою "Річка життя". На картині художниці Олени Чабан - млин, де під час гри хлопчаки вибили маленькому Миколі око, - розповіла Ірина Жильцова. - Є в нас швейна машинка, завдяки якій сім'я вижила в голодні роки. Руденко пише, що мати була "модисткою" - щось шила та продавала в сусідніх селах. У родині підростали двоє своїх дітей, але в голодні роки вона ще й підібрала дівчинку, сім'я якої вимерла.
Для Миколи Даниловича образ матері був святим. Кажуть, що Тетяна Собеська походила з роду козаків-характерників. І саме вона навіщувала сину книжну справу. Згадував Руденко й такий епізод. Напередодні батькової смерті прокинувся вночі брат Григорій - мати плаче. Спитав, чому - а вона: "Горе буде з нашим батьком". Їй наснилося, що гусак горить і бігає у дворі. Так воно й сталося. Тоді шахтарські лампи заправляли гасом. І про техніку безпеки, пише Микола, навіть думки не було. Стояла пічка-буржуйка, а поруч - величезна баклага з гасом. Спалахнула баклага, черговий вхопив її і викинув на подвір'я, а Данило саме з'явився у дверях. Побіг, так і котився по степу палаючим клубком... Усе це відчула напередодні його дружина. Маленькому Миколці не виповнилося тоді й шести років".
У цьому шкільному музеї весь життєвий шлях письменника: від перемоги в 1937 році на Всеукраїнському конкурсі поезій до річниці смерті Олександра Пушкіна - до розчарувань після XX з'їзду КПРС, коли розвінчали культ Сталіна. Від ретельного вивчення "Капіталу" Маркса - до кримінальної справи на підставі 39 доларів, які йому підкинули. Вирок - антирадянська діяльність. Табори.
Через Руденка потрапила в мордовські табори і його третя дружина Раїса: вивозила вірші чоловіка на волю, ховаючи клаптики цигаркового паперу у високій зачісці. Спіймали. Їхні зони були практично поряд, але зустрітися змогли аж через 9 років, у 1987. Разом емігрували до Америки, а за два роки повернулися. Після повернення з-за кордону Руденко двічі бував на Луганщині, відвідав будинок, де виріс.
"Коли він приїхав, був страшенно щасливий. Я зустрічала його тоді як голова селищної ради, - згадує директор Білівської школи-гімназії Ніна Перевертнюк. - У його спогадах занотовано: в 1991 році відчув, що осліп, а як побував удома, сталося величезне диво. Те око, яким не бачив з шести літ, почало потихеньку розрізняти світло й тінь. І Микола Данилович навіть примудрявся ним трішечки читати, доки йому не зробили операцію й не відновили зір здорового ока. Все це він розцінював як дію позитивних емоцій від повернення на батьківщину".
Зараз білянці листуються з дружиною Руденка Раїсою Опанасівною. І вона щедро ділиться матеріалами зі школярами. Загалом завдань, які ставить перед собою шкільний музей на батьківщині Руденка, - багато. У планах - екскурсії для ровесників не лише з рідного району. Такі заявки вже надійшли з інших місцевостей. Є мрія створити "Стежину Руденка", викупивши його рідну хату. Є намір якомога ретельніше записати спогади родичів Миколи Даниловича, зокрема Марії Вісової, його племінниці.
ДОСЬЄ "УК"
Микола РУДЕНКО. Народився 19 грудня 1920 р. в селі Юріївці на Луганщині в сім'ї шахтаря. Непокору владі виявив у 1949 р, коли заступився за вислану до Казахстану авторку роману "Людолови" Зінаїду Тулуб. На початку 60-х років, читаючи й аналізуючи "Капітал" Маркса, Руденко дійшов до заперечення теорії додаткової вартості.
Ці теоретичні пошуки та знайомство з Андрієм Сахаровим привели Руденка до радянської групи "Міжнародної амністії". Він став одним із членів-засновників Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 5 лютого 1977 р. його заарештували. Аби не надати справі широкого розголосу, судили Миколу Руденка в районному центрі Дружківка на Донеччині. Вирок - 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Після звільнення письменник виїхав з Радянського Союзу. В 1990 р. кримінальну справу щодо Миколи Руденка закрили за відсутністю складу злочину. Реабілітований письменник повернувся зі США на Батьківщину.
Серце Миколи Даниловича зупинилося 1 квітня 2004 р. в Києві.
Руденко був членом Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк), лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка.