Авторка цих розповідей живе у Свердловську, що на Луганщині. Про війну вона знає не з телевізора. Війна увійшла в її дім і на певний час навіть прижилася там, змінивши все навкруги. Стрес, страх, відчай іноді паралізують, а Олену вони стимулюють писати. І як! Прочитайте! Тільки приготуйте носовички.
Про що думаю весь цей час: як мені вдалося перемогти страх, розчарування, ненависть, паніку, дрож, істерику?.. Як утримати себе, близьких, друзів від падіння в порожнечу відчаю... Як у періоди депресії й спустошення знаходити сили працювати й усміхатися, прощати зраду і не піддаватися зневірі, боротися з іноді вдаваною та непоборимою дурістю, намагатися зберегти Батьківщину в собі і себе в Батьківщині?.. Тепер я зрозуміла: треба просто любити.
Коли ви почуєте: «Щоб ти не робила, я просто буду стояти поряд та подавати патрони!», то зрозумієте, що можете абсолютно все, а бруд і ненависть залишаться вашим ворогам. Вам дісталася Любов. Усе, що я роблю, творю з любов’ю до своєї землі. Напевно, і мої розповіді виходять теплими і сонячними, бо пишу з любов’ю. Навіть про ворогів. І бачу, що мені вдається передати свою любов до своєї малої батьківщини.
Раптово на цій війні ми стали іншими. Озирнулися і змужніли, стали мудрішими. Ми побачили одне в одному Україну.
Історія перша. Сільсько-патріотична
Ще мій дідусь, Царство йому Небесне, казав: якщо любиш землю, вона тобі у сто разів більшою любов’ю відплатить. Так і виходить зараз. Ті, хто залишився, працює і любить землю, отримує більше, ніж ті, хто поїхав.
Наше місто не має району, всі розкидані по степах уздовж кордону селища та села — це і є місто Свердловськ. Багато хуторів виникли на місці колись великих і сильних колгоспних бригад. Ось і цей — у степу, на кордоні з Росією, де і зв’язок російських операторів. Жили там люди поважні — начальство будинки під дачі тримало та під господарство (довкілля хороше). Першими в хутір нагрянули чеченці, потім козаки. Але не сподобалися вони хуторянам, хоч ті, хто з начальства, дуже вже підтримували Росію-матінку в її бажаннях відрубати земельки Донбаської (навіть прапор на хуторі триколористий підняли).
Та спорожнів хутір. Усі «поважні» виїхали до Росії, отримали статус біженців. Залишилися жителі тільки трьох хат: Маришка з чоловіком, дід Павло та дід Іван зі своїми, як вони сміються, бабками — не від слова «бабуся», а від слова «бабло». Це після випадку, коли прийшли чужинці й запитали: «Діду, бабки є? Курити хочеться». Дід Павло відповів, мовляв, так, є, он, козу доїть, але вона не курить.
І тепер, сміється Маришка, вона справжня господиня мідної гори, цариця степова і прикордонна, власниця хутора, його губернатор і голова. Решта жителів не заперечують і підтримують її статус. Ті, хто виїхав, залишили їм свої корів і меблі, техніку і городи, котів і собак.
Доки стріляли і не можна було виїхати торгувати молоком, Маришка каже, в неї навіть качки молоко пили. Тепер вона з чоловіком добре управляються з величезним, що дісталося їм від «убіжЕнців», господарством, заробляє на продажу молока, овочів і м’яса, годує знедолених кішок і собак, які залишилися на хуторі. Допомагає старим, завезла на хутір ліки, згадала про колись здобуту медсестринську освіту. І молить Бога, щоб усі, на кого вона працювала за копійки, ніколи не повернулися з Росії.
Їй не нудно і не страшно, бо з’явилося багато друзів (38 галасливих військових обслуг), яким вона із задоволенням готує, напуває молоком, пече пиріжки. А вони в перервах між охороною державного кордону України рубають хуторянам дрова на зиму. Міські відчувають принади сільського життя, а сільські згадують про домівку і навіть у перервах між службою і боями допомагають доїти корів.
Тож хоч на одному хуторі у нас кожен ранок починається з підняття державного прапора, течуть молочні ріки і несуть службу ситі військові.
Любіть свою землю, навіть коли війна, навіть коли страшно, навіть коли ворог. Ворог піде, земля прожене його, як щось зайве і непотрібне, а поля розквітнуть, земля зігріє і віддячить…
Історія друга. Про паркове «АТО»
«Олено, тобі молодняк для кролів потрібний? — телефонують уранці з того боку селища (молодняком тут називають молоде паростя дерев). — Приїжджай забирай, у нас сусід АТО в парку проводить, тут всі беруть: хто кролям, хто козам».
Уточнюю причини терору щодо дерев, у чому, мовляв, провина і чи є її докази. Наш селищний парк старий, занедбаний вже років із п’ять, а був колись улюбленим місцем відпочинку односельців. За ним доглядала шахта. У центрі парку — стадіон, де колись проводили шахтні змагання та уроки фізкультури учні найближчої школи. Але шахту давно закрили, після того закрили селищну бібліотеку, клуб, а потім і школу. А парк залишився нічийний. Змусити односельців там прибрати — справа марна, бо всі звикли, що робити повинен хтось, але не вони самі. Ось парк повільно заростав, перетворювався на похмурі, небезпечні для населення зарості. Увечері повз нього страшно було ходити, а зайти — і поготів.
Причини проведення «АТО» виявилися прості. Павло Іванович, чий будинок впирається в парк, побоюючись, що пишну зелень уподобають диверсанти-терористи, взявся за пилку й сокиру. І пішов у бій із хащами.
Сусіди спочатку сміялися. На що він відповів: «Ця зеленка — саме місце для терориста і танка». І якщо комусь хочеться в сусіди стадо несамовитих бандюків, що нишпорять на полях і шукають притулку, то йому такі сусіди не потрібні. «А якщо вони в парку обживуться, ми ж для них живим щитом станемо», — пояснив найбільш нерозумним Іванич.
І що ви думаєте? На прибирання парку вийшли жителі всіх найближчих вулиць. Ні, наші старі й красиві клени не постраждали. Вирубали чагарники, молоді зарості, старі дерева, прибрали сміття, аби парк проглядався наскрізь. А хто не працював і єхидно запитував, мовляв, навіщо воно вам потрібно, то ті, хто працював, одразу підозріло цікавилися, чи не сепаратист часом той, хто не при ділі.
Тепер у парку чисто і красиво, заростей і сміття немає. А щоб налякати непроханих гостей, навколо парку розвісили таблички на деревах «Заміновано!» Отакі креативні!
Історія третя. Про біженців та патріотів
Кумі телефонує подруга-біженка: «Аню, як ти? Жива? Сидиш, либонь, у підвалі? Я ж тобі казала — виїжджай, хунта живим нікого не залишить. Хоч би дітей пожаліла (повчально), раз сама думати не хочеш! Голод, либонь, жерти у вас там нічого (із сарказмом). А у нас цукерки, печиво і пепсі-кола для біженців задарма».
Кума відповідає: «Жива! Здорова! Чого і всім бажаю! Щавель закрила, огірки закатую. Діти теж нічого: старша качок пасе, молодша в пісочниці з сусідськими грається. Серьога на роботі. Хунта прийшла і вигнала всіх бандитів, на селі все спокійно, вже тиждень не стріляють. Зараз Сергій з роботи прийде, я пива з рибкою купила, підемо до куми День молоді відзначати. Кума шашлики маринує. Шовковиці нарвала та вишень, зараз вареників наваримо, зі сметанкою. Сусіди вже гуляють, тобі привіт передають. А ти як? Будинок новий дали — хороший, великий?»
Біженка: «Так, нормально все. Сидимо в наметі під Донецьком (це в Росії — там теж є Донецьк). Чекаємо розподілу. Цукерки, кажу, і пепсі-кола у нас задарма».
Кума: «О, Боже! То це ти будинок кинула, щоб у наметі в полі цукерок на халяву пожерти?!»
Історія четверта. Прикордонно-розвідувальна
Учорашній день на нашій вулиці закінчився вечірньою сходкою жителів. Без паніки, звинувачень, істерики. Обговорили новини, обміркували варіанти розвитку подій (це було саме напередодні закінчення оголошеного перемир’я). Потім кожен приніс план свого будинку, де вказано підвал. Хто не зміг намалювати, тому допомогли. До плану кожен додав список мешканців.
Так ми зустріли закінчення перемир’я. Хоча особливо його і не відчули. Терористи обстрілювали наші частини та обслугу щодня. Готувалися на той випадок, якщо… Ну самі знаєте, не хочеться про це навіть згадувати… Ніхто не обурювався, не скиглив — усі розуміють: щоб позбутися терористів, ми просто повинні не заважати військовим.
Усі плани домівок відксерили, і вони тепер зберігаються у всіх жителів вулиці. Якщо когось завалить, то інші знатимуть, де копати. Перевірили підвали, чоловіки дали поради, у кого що не так або чого не вистачає чи треба виправити, які запаси зробити. У кого поганий підвал, домовилися хто до кого біжить, коли щось...
Ось такі у нас передвечірні посиденьки із сусідами. У нас взагалі вулиця дружна. Було двоє сепаратистів, але коли вони почали свою пропаганду і нападали на мій будинок, то отримали серйозну відсіч. Вони втекли, а ми їхніх собак годуємо, бо шкода… Залишилася тільки одна «рашатв». У її присутності замовкають і з нею не розмовляють. Дивно, але люди згуртувалися ще більше, рідніші стали. Хоча у багатьох стосунки з колегами або з ріднею зіпсувалися на тлі «хто за кого».
Чоловіки приготували холодну зброю. Тиждень проводили укріплення вулиці з тилу — позабивали у паркани цвяхи і протягли колючий дріт. На вулиці встановили систему оповіщення (сирену), склали графік чергувань. В місті у відпустках усе керівництво, на шахтах теж. Сподіватися нема на кого. Тому вирішили, що кожна вулиця готується до захисту і порятунку самотужки.
Історія п’ята. Про бандерівських бджіл
У мого друга є пасіка під Антрацитом. Туди навідалися військові люди з оранжево-чорними і трикольоровими стрічками на рукавах. Стали вимагати мед. Сторожі кажуть: «Мед не качали, у вуликах беріть». Військові відкрили п’ять вуликів і стали висмикувати з них рамки. Бджоли були проти. В результаті нападу патріотично налаштованих бджіл військові бігли полем і з автоматів відстрілювалися від рою українських комах-трудівниць. На постріли з посадки, не розібравшись у ситуації, прибігли інші військові — рятувати тих перших. Але бджолам було однаково, скільки військових вкусити. Ті, кого вже покусали, особливо не роздивлялися, куди стріляли, тому перекинули ще кілька вуликів, вбили і поранили тих військових, які прибігли рятувати гінців за медом.
Пасіку потім терміново перевезли на інше місце. Ніхто із сторожів не постраждав. Та й як один з них уточнив, бджоли за іронією долі виявилися породи карпатська. А мешкали вони у жовто-блакитних вуликах. Одне слово, западенці-«бандерівці» провели АТО власними бджолиними силами і з повною перемогою! Візитівки Яроша, щоправда, не знайшли…
Олена СТЕПОВА
для «Урядового кур’єра»