20 лютого 2014 року Верховна Рада визначила офіційним початком російської агресії проти України, яка й розпочалася втратою контролю над Кримом. Парламентська постанова від 21 квітня 2015 року називає речі їхніми іменами: «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».
Щоправда, в суспільстві точилися дебати з приводу того, від чого ж вести цей скорботний відлік. Спершу такою датою вважали 27 березня 2014-го, коли Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, якою підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід’ємними частинами. Іншою вважали 27 квітня 2014-го — день, коли набув чинності Закон «Про забезпечення прав і свобод на тимчасово окупованій території».
Згодом визначення фактичної дати початку тимчасової окупації Криму і Севастополя саме 20 лютого 2014 року закріплено Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VIII, повідомляє Укрінформ. Документ має сприяти захисту прав держави, громадян і юридичних осіб, а також посилює позиції нашої країни в судових спорах проти РФ. Утім, наскільки він реальний, то інша річ.
Натомість підказку, мимохіть і в патріотичному запалі, дали самі окупанти. Адже на зворотному боці медалі «За возвращение Крыма», якою нагороджували російських військових і всіх причетних до цього міжнародного злочину, чітко вказано дату початку цієї спецоперації: 20 лютого 2014 року.
У Києві на Майдані лилася кров українських патріотів, а в Кремлі вже заздалегідь розпочали тиху фазу крадіжки території суверенної країни. Ще не було ні «зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків, ні військових вантажівок без номерів, а операція вже тривала. Лише згодом, у ніч на 27 лютого, Верховну Раду й уряд АРК захопили російські спецпризначенці, встановивши на них російські прапори. 16 березня місцеві посіпаки під патронатом своїх кремлівських кураторів провели так званий референдум. А вже за два дні, 18 березня, у Москві проголосили про «приєднання» Криму до РФ. Пафосно, із пропагандистським розмахом, із врученням згаданих медальок, урочистостями й концертами престарілих зірок ще радянської естради.
А до цього на півострові активно діяли групи «засланих козачків» у прямому й переносному сенсі, спецслужби РФ активно підбурювали місцевих маргіналів, а ті — бабусь, яким хоч каміння з неба, дай лише померти в Росії.
Не відомо, скільком із них вдалося здійснити останню мрію, а ось те, що їхні онуки довго згадуватимуть безголових родичів, сумнівів не викликає. Лише те, що молодим хлопцям, які в Україні проходили строкову службу на території Криму, скоро доведеться топтати землю чужої Чечні, мерзнути на Крайній Півночі чи годувати комарів у Сибіру або на Далекому Сході, вже здатне потішити не обділених здоровим глуздом людей. Так само сталося і з багатьма, хто зрадив українській військовій присязі. Чимало з них опинилося далеко від теплого Криму. Вони не усвідомили простої істини: зрадники потрібні лише для зради. Їх використовують одномоментно для досягнення певної мети і згодом позбуваються, викидаючи на смітник.
Так само ніхто не думав, що російський паспорт із кримською пропискою стане не перепусткою до благ цивілізації, а своєрідною чорною міткою, з якою людина зможе виїхати хіба що в тому напрямку, де мріяли померти надактивні кримські бабусі. Так само ніхто не передбачав, що на півострові зникне вода, а за нею й сільське господарство (наївно було б вважати, що Україна й надалі постачатиме ресурси на окуповану територію). Навпаки, задурманеним агресивною російською пропагандою здавалося, ніби ось зараз прийде цар-батюшка і обдарує всіх із барського плеча нескінченними благами у вигляді величезних зарплат, пенсій, цікавої роботи тощо.
Багато про що тоді не думали ті, хто бігав з російськими триколорами, радіючи «кримській весні», яку у всьому цивілізованому світі визнано міжнародним злочином з відповідними, хоч і далеко не нищівними для окупанта наслідками. З регіону, який хоч і одержував підтримку з бюджету, а ще й працював не лише в сезон відпусток, Крим перетворився на дотаційну зруйновану пустку. Без роботи, без бізнесу, без нормальних людських перспектив розвитку. Щоправда, укріплену й зміцнену російською зброєю. І житимуть добре там лише військові. Підкреслимо, не місцеві, а прислані з «великої землі».
Після війни у Грузії 2008 року почали лунати застороги, що наступним кроком агресії не покараної тоді путінської Росії може стати саме Україна. Більшість громадян не вірила у такий сценарій. І ось у 2014-му РФ нахабно й цинічно порушила світовий порядок, підтримуваний після завершення Другої світової війни. Поганий чи хороший, але він існував.
Нині Захід не полишає спроб і сподівань повернути Росію в цивілізоване русло, як той казав, посадити за стіл переговорів. Вихований на принципах дотримання міжнародних норм світ вірить у прозріння Кремля. Ми давно усвідомили марність таких зусиль, тож намагаємося всіма дипломатичними засобами донести правду про путінський режим. Якщо його не зупинити спільними зусиллями, він не зупиниться. Про це, між іншим, застерігав ще старий мудрий Вінстон Черчилль. І не у 1946 році у пророчій фултонській промові, а набагато раніше, ще на зорі більшовизму, який нічим не відрізняється від жорстокого й нещадного «руского міра».