Чергове випробування боєприпасів, вироблених на українських підприємствах, відбулося на полігоні в Дівичках. У них узяв участь Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов, який заявив, що випробували найдефіцитнішу групу боєприпасів. Серійне її виробництво розпочнеться найближчим часом, завдяки чому в наших вояків на фронті «вже не буде проблем ані з гранатами для АГС, ані з боєприпасами великого калібру, ані з мінами для мінометів».
Чверть віку в пошуках
Серед інших у Дівичках випробовували гранатометний постріл калібру 30 міліметрів ВОГ-17, який являє собою осколкову гранату виробництва приватної української компанії корпорації «ТАСКО», що має великий досвід у створенні боєприпасів та устаткування для цих цілей.
У 1995 році до складу корпорації входило кілька конструкторських бюро та інститутів і близько 25 підприємств у Донецькій, Черкаській, Харківській областях, де виробляли та модернізували боєприпаси до артилерійсько-стрілецької зброї та авіаційних засобів ураження, їх елементів. «ТАСКО» також утилізувала боєприпаси, випускала продукцію цивільного та спеціального призначення з отриманих під час утилізації продуктів, розробляла засоби захисту інформації (криптографічний пристрій УКС-001 захисту конфіденційних переговорів мобільного зв’язку стандарту GSV900/1800).
У зв’язку зі змінами у законодавстві з кінця 1990-х корпорація розпочала самостійне виробництво. Експорт та імпорт продукції спеціального призначення, яку виробляли та споживали її підприємства-засновники, здійснювали через державну зовнішньоторговельну фірму «ТАСКО-Експорт», яку було наділено відповідними повноваженнями уряду України. Але в липні 2010 року Кабмін доручив своїм розпорядженням Міністерству промислової політики та ДК «Укрспецекспорт» реалізувати заходи з реорганізації ДП «ТАСКО-Експорт» у дочірнє підприємство ДК «Укрспецекспорт».
Амбітні плани
— Нині маємо власне конструкторсько-технологічне бюро, три виробничі майданчики, на яких працюють понад 300 осіб, — розповідає президент корпорації «ТАСКО» Валерій Павлюков. — Ставимо перед собою завдання з організації виробництва наймасовішого набою калібром 7,62Ч39. Уже закуплено добротне, хоч і не нове обладнання для виробництва гільз і куль. Придбали установку для складання набоїв. Закінчуємо будувати тир, закупили необхідне обладнання для проведення випробувань набоїв та інших виробів.
Плануємо випускати також набої 7,62Ч54, 7,62Ч51 і 5,56Ч45. Потужність однієї лінії дасть змогу виробляти до 20 мільйонів набоїв на рік (це невеликі обсяги), але є намір розширювати виробництво, паралельно працюємо над створенням виробництва великокаліберних набоїв 12,7 і 14,5 міліметра. Досвід маємо: кілька років тому виготовили на експорт лінію збирання таких набоїв.
До речі, найскладніша частина набою 12,7 — гільза. У корпорації «ТАСКО» мають плани запустити в одному з цехів лінію з їх виробництва. Уже майже все обладнання для неї закуплено. Залишилося придбати одне найменування, що відбудеться найближчим часом.
— Розробляємо інструмент для того, щоб робити гільзи, — веде далі Валерій Васильович. — Розраховуємо, що в першому кварталі наступного року почнемо робити експериментальні гільзи калібру 12,7 міліметра. Після цього виготовлятимемо кулі під цей калібр. Від того, наскільки ця продукція буде успішною й затребуваною, залежатиме подальший рух компанії — тиражування обладнання та розвиток виробництва набоїв загалом.
У корпорації триває підготовка виробництва ще деяких видів боєприпасів, яких в Україні раніше не виробляли. Ми показали їх зразки на виставці у жовтні 2017 року, а 100-міліметровий постріл як серійний зразок вже поставили на експорт.
Важка гвинтівка, дальність завелика
Коли президент корпорації сказав про затребуваність, я помітив на його обличчі тугу. Пізніше зрозумів, чому: компанії дуже важко пробиватися на ринок військової продукції зі своїми виробами. Свого часу в корпорації розробили, наприклад, снайперську самозарядну гвинтівку під набій 12,7 міліметра, пістолет-кулемет типу УЗІ, новий танковий постріл. Але всі ці варіанти Міністерство оборони України відхилило. Снайперську гвинтівку (до речі, розроблену компанією ще у 2005 році, тоді як росіяни це зробили аж 2016-го) МОУ визнало занадто важкою.
— Ми зробили з неї 800 пострілів і... поклали на полицю, — хитає головою Валерій Павлюков. — 2016-го знову запропонували військовому відомству свою гвинтівку. У відповідь почули: «Важка!» Але в 2017 році Міноборони купило майже такі самі гвинтівки, ще й удвічі дорожчі... за кордоном. Не потрібним нашій армії виявився і пістолет-кулемет типу УЗІ 2005 року випуску. Відмова мала вже іншу причину: пістолет-кулемет розроблено нібито під застарілий набій 9х19 «люгер». Проте його в усьому світі використовують досі.
Прикро було і за гармату та боєприпаси до неї калібру 155 міліметрів, дальність пострілу якої становить 40 кілометрів. 2005 року ми домовилися про передачу Україні (за низькими цінами) документації й технологій їх виробництва. У Міністерстві оборони заявили на це, що з такою дальністю пострілу нам гармати не потрібні. Ми, мовляв, розробляємо гармату, яка поцілить ворога за 22 кілометри. Цього війську вистачить.
Почалася війна на сході, й фахівці зрозуміли, що не вистачає нам саме тієї гармати, що пропонували ми. Але час було втрачено, документацію теж. Думаю, що все це робилося через нерозуміння ситуації. Хоча…
І Валерій Васильович навів ще один приклад: в Україні нині налічується кілька сотень протитанкових гармат післявоєнного випуску калібру 85 міліметрів. Боєприпасів до них уже немає ніде, зокрема й у Міністерстві оборони. Вояки вважають гармату легкою і зручною. Тому президент корпорації «ТАСКО» запропонував військовому відомству переробити її під калібр 90 міліметрів, що дає змогу збільшити потужність дії удвічі, та не підпадає під вимоги обмеження зброї в Європі. Фахівці компанії навіть підготували документацію для модернізації дев’яностої та випуску боєприпасів до неї.
— Але Міністерство оборони України виставило перед нами такі вимоги, що треба було робити фактично нову гармату. На це в нас ні тоді, 2016-го, не було, ні тепер нема коштів. Тож гармати іржавіють у військах, стоять без боєприпасів. На модернізацію однієї гармати, за нашими підрахунками, пішло б 5—10 тисяч доларів. Нова ж коштує не менш як 100—150 тисяч доларів. Прикро, що 90-міліметрові гармати підпадають під стандарти НАТО. Їх у військах Альянсу кілька видів. Французи, наприклад, активно використовують цю зброю на БТР-ах, легких танках.
Віддає борг за державу
Попри все це в компанії не впадають у відчай. Корпорація «ТАСКО» навіть погашає американцям борг України: для забезпечення виконання положень Меморандуму про взаєморозуміння між урядами України та Сполучених Штатів Америки від 10 листопада 2008 року, укладеного для врегулювання проблемної ситуації з OPIC (Корпорація закордонних приватних інвестицій США), Кабінет Міністрів України доручив Міністерству оборони передати корпорації «ТАСКО» непридатні та надлишкові боєприпаси, що підлягають утилізації.
— Тож упродовж останніх майже 10 років, — Валерій Васильович робить наголос на кожному слові, — ремонтуємо боєприпаси, викуповуючи їх у МОУ (військове відомство отримало від нас уже майже 40 мільйонів гривень, а іншим за утилізацію воно сплачує бюджетні кошти) і, погашаючи борг України перед американцями, сплатили до бюджету податків та зборів близько 120 мільйонів гривень. Держава Україна від цього проекту могла б зекономити мільярд гривень. Виконання проекту підвищило імідж України і сприяло притоку закордонних інвестицій. Окрім того, прибуток від цього проекту ми вклали в будівництво заводу з випуску боєприпасів, створивши робочі місця.
До речі, корпорація готова взяти на роботу ще майже 200 осіб, але відповідно підготовлених кадрів в Україні немає. Виробників боєприпасів після здобуття Україною незалежності почали готувати в місті Шостка Сумської області, але відповідний навчальний заклад відчуває дуже велику потребу у викладачах: крім пенсіонерів, які мають ще радянську підготовку, займатися цим нікому. Тому з інженерів-технологів боєприпасів, наприклад, у нас в корпорації залишився тільки президент і ще одна жінка, яка закінчила Куйбишевський політехнічний інститут. Маємо ще військового інженера з боєприпасів — генерала, старшого за мене, і одного колишнього офіцера. Тож сиджу вечорами вдома і згадую все, чого навчили колись у Куйбишевському політехнічному інституті, а також опрацьовую інтернет. Тому значні зусилля в корпорації змушені спрямовувати на навчання працівників усіх рівнів.
Більша серія — дешевша продукція
Але є й маленька радість: Валерія Павлюкова надихає до роботи нинішнє розуміння керівництва держави, що без власного виробництва боєприпасів Україні не обійтися.
— Маємо надію, що держава не лише вкладатиме кошти у будівництво державного підприємства з виробництва боєприпасів, а й підтримає недержавних виробників, оскільки створити виробництво всіх потрібних Збройним силам видів боєприпасів за короткі терміни неможливо, це дорого і потребує багато часу.
Потреба України у боєприпасах, попри бойові дії, невелика. Щоб забезпечити економічно доцільні обсяги виробництва, необхідно одночасно постачати вироби для України й на експорт. Це дасть змогу за рахунок збільшення обсягів виробництва забезпечити прийнятний прибуток з невисокими цінами для армії України та конкурентними — на зовнішній ринок.
Для забезпечення цих умов уряд повинен дозволити виробникам поряд з постачанням продукції на експорт через спецекспортерів (якщо вони нададуть прийнятні умови) самостійний вихід. А для закупівлі комплектуючих матеріалів та виробів дозвіл слід надати якомога швидше. Це, на мій погляд, буде вирішальним для залучення інвесторів, які не інвестуватимуть, не маючи можливості збуту. За всі роки незалежності у зв’язку з цим я не чув про закордонного інвестора у військово-промисловий комплекс.
Розглядаючи тему виробництва боєприпасів, треба розуміти, що воно дуже фондомістке — витрати на його створення можна порівняти з витратами на будівництво мікроелектроніки. Тому якщо хочемо створити подібні виробництва, потрібно скористатися досвідом наприклад США, де не оподатковують ту частину прибутку, яка йде на розвиток виробництва, створення потужностей.
В Україні, де основні фонди зношені більш ніж на 80% і потребують заміни (а деякі, як виробництво боєприпасів, не існують), створення нових виробництв можливе лише за рахунок чистого прибутку. Під час ввезення імпортного обладнання ПДВ потрібно сплачувати живими коштами. Хто на це спроможний?
Не дають запрацювати на повну силу ще й енергетики, лімітуючи виробництво: можна побудувати завод, але він не працюватиме, доки обленерго не дасть дозволу на його підключення. Справді, коли підприємство побудовано в чистому полі й до нього енергетикам потрібно тягнути лінії, створювати потужності. Але потрібно, як кажуть, увімкнути рубильник, а керівник підприємства ходить по кабінетах і з нього вимагають (офіційно!) 7000—15 000 гривень за кіловат потужності. Тому інвестори відмовляються з нами працювати, хоч люди з великими грошима є. Їхні пропозиції дуже цікаві для України.
На завершення Валерій Васильович попросив, щоб газета «Урядовий кур’єр» порушила ці питання. Це значно полегшить роботу не тільки оборонному сектору і він зможе збільшити випуск боєприпасів, а й усієї економіки України. У підсумку компанії матимуть змогу вкладати кошти в розвиток виробництв.
Олександр КРЮЧКОВ,
Володимир ЗАЇКА (фото),
«Урядовий кур’єр»