Удень 9 березня цього року в квартирі Ані Бокової, яка жила в місті Шостка Сумської області, пролунав дзвоник. Її чоловік попросив у неї пробачення. Сказав, що втратив ногу, бій триває, джгута немає. Він стікав кров’ю. 

39-річний штаб-сержант Національної гвардії України був одним із 40 українських військових і представників місцевої тероборони, які зупинили в селі Залісся (Броварський район Київської області) колону з 85 російських танків. Це за 30 км від Києва.

Сила молитви

«Я кричала у слухавку. Боялася, що Сергій відімкнеться. Ми були на зв’язку 24 хвилини. Наш син дворічний Ілля плакав», — зі сльозами на очах пригадує Аня.

Уже пізніше Боков — професійний військовий із 15-річним стажем холоднокровно переглядатиме кадри дрона з того бою. Танк стріляє в нього, і нижче коліна майже нічого не залишається. Звисає клапоть штанів, шматок його шкіри, м’яза. Стопа валяється десь неподалік.

Аня зателефонувала місцевому священникові й командирові підрозділу, в якому служив чоловік, розповіла про біду. А потім молилася Божій Матері кілька годин. Сергій вважає, що то вона вимолила йому життя.

Несподівано неподалік Бокова опинився товариш, який віддав йому свій джгут (за статутом, він не мав права цього робити, мусив тримати для себе). Але пластмасова пластина на джгуті тріснула. Сергій докричався до іншого побратима, який через вибух втратив слух, щоб той дав йому джгут. І той таки почув. Сергій перетягнув ногу і знову став стріляти.

«У нас було лише два «Джавеліни», але ми намагалися затримати колону, яка йшла на Київ. Вони ж не знали, скільки нас. Тактика полягала в тому, щоб знищити перші два танки. росіяни почали панікувати, стали розвертатися, хотіли відступити, долучилася наша артилерія», — розповідає Сергій Боков.

Його врятувала акація, в яку поцілили росіяни. Дерево, що впало, стало прихистком. Штаб-сержант пролежав за ним хвилин зо 20. Чув, як окупанти говорили: «Поранених добивати. Усіх».

Вороги не жаліли й своїх. Сергій побачив метрів за 30 від себе окупанта, що лежав. Він подавав знак рукою, мовляв, живий, просив допомоги. Але російський танк просто переїхав його.

Бій тривав. Побратими відтягнули Сергія з небезпечного місця і заховали в будинку. Знеболювального не було. На зв’язок з важкопораненим  вийшов лікар швидкої. Радив, коли можна ослабити джгут, а коли слід затягнути.

Під вечір Сергія доставили до київської лікарні. Аню заспокоїли, що її чоловік вже під наглядом медиків. «Що з ногою?» — запитувала вона. Їй відповідали, що нога дуже розбита.

О 23.00 Ані зателефонував сам Сергій і сказав, що операцію завершено. Ногу ампутували. Він знав, що дружина не засне, доки не почує його голосу.

Веселка як знак 

Вони познайомилися ще студентами у Глухові. Аня вчилася в педагогічному інституті, Сергій — у середньотехнічному училищі за спеціальністю «електромонтер».

«Коли ми з батьком їхали вступати у виш, дорогою бачили сім райдуг. Тато сказав, що це добрий знак: я вступлю ще й заміж вийду. Сергія зустріла останнього дня свого студентства і відразу відчула, що він моя людина», — розповідає Аня Бокова.

Хлопець підійшов до неї на відомій в місті так званій стометрівці, де вона прогулювалася з подругою 9 липня 2006 року перед від’їздом до Шостки. Через рік вони одружилися. «Суперромантики не було. Просто Сергій сказав, щоб я виходила за нього заміж», — усміхається Аня.

Та давня веселка тепер завжди освітлює життя подружжя Бокових. Недаремно у міфології вона символ посередництва між небом і землею, а в авраамічних релігіях — обіцянка прощення (припинення Потопу) і відродження.

Аня працювала вчителькою англійської мови у Шостці. Сергій розпочав службу у військовій частині. 2019-го в них народився довгоочікуваний синочок. Вони були щасливими.

Напередодні 24 лютого в Ані на душі було дуже тривожно. О 5.20 того страшного дня Сергієві зателефонували з його військової частини. У їхнє життя увірвалася війна.

«Росіяни вбивають мирних жителів, жінок, дітей. У Заліссі, куди вони заїхали  8 і 9 березня, стріляли по селянах. На автозаправці вбили двох її працівників — дівчину і хлопця, які були абсолютно беззахисні. Людей, які, побачивши танки, бігли до своїх автівок і намагалися втекти, теж розстрілювали», — розповідає Сергій.

Коли він лежав у київській лікарні, небезпека нависла вже над його родиною. Становище у прикордонній з росією Шостці погіршувалося. Зникли з магазинів продукти, з банківських карток можна було зняти гроші лише в Ощадбанку.  Люди були наполохані розмовами про можливість окупації. У пороховий завод влучили ракети.

Тепер рятувати сім’ю була його черга. Із Шостки вивезти Аню з Іллею допоміг знайомий волонтер. Він 10 квітня забрав їх машиною до Києва. За іронією долі, їхній шлях проходив через село Заліське, яке вщент розбили росіяни. Для Ані це був перший знищений окупантами населений пункт, який вона побачила.  

Сергія переводили з лікарні в лікарню: Львів, Золочів. Психолог радила відправити його з родиною в санаторій у Трускавець. Але через формальності це зробити не вдалося: санаторії працювали як заклади для прихистку біженців, а не медичні установи, а Сергій потребував лікування.

Йому пощастило залишитися живим, пережити ампутацію й отримати пропозицію реабілітації в Німеччині. Перебування Сергія Бокова з родиною в Німеччині відбувається в межах співпраці з містом-побратимом Ірпеня Борною (округ Лейпциг, Німеччина).

«За програмою страхування восьмеро бійців Національної гвардії України з різних військових частин, які з перших днів агресії захищали нашу країну, отримують лікування в мережі лікарень Саксонії за рахунок німецької сторони. Ми неймовірно вдячні мерові міста Борни пані Сімоне Людке, яка підтримувала нас на кожному офіційному бар’єрі, і новому мерові Оліверу Урбану, якій обіцяє продовжити співпрацю», — повідомила радниця Ірпінського міського голови Оксана Сулима.

Упевнена, що разом Бокови здолають все. Їхня веселка ще заграє різними кольорами. 

Вікторія КОВАЛЬОВА
для «Урядового кур’єра»