На останній оперативній нараді у Волинській облдержадміністрації новий робочий день тижня перші керівники області розпочали із хвилини мовчання. Так вони вшанували пам’ять земляка, який поклав свою голову за територіальну цілісність та європейське майбутнє нашої держави.
Гранатометник 93-ї окремої механізованої бригади, житель міста Устилуг Володимир-Волинського району Микола Ларін загинув смертю героя 30 листопада біля села Опитне Артемівського району на Донеччині. Під час мінометно-артилерійського обстрілу. У загиблого залишилися дружина та двійко дітей-школярів.
В Устилузі — у давнину портовому місті на річці Західний Буг — нині проживає 2,2 тисячі людей. У зону АТО, як нині сором’язливо називається розв’язана Російською імперією нова вітчизняна війна, під час першої хвилі мобілізації пішли 26 воїнів. Третя забрала ще чотирьох. А ще троє воюють з інтервентом як добровольці.
Тіло героя містечко зустріло запаленими лампадками й вигуками «Герої не вмирають!». Батька і чоловіка, звісно, вони сім’ї не повернуть. Микола Ларін — не перший і, на жаль, не останній, кого «брати» зі сходу вже спровадили в інший світ. «Брати» — бо ж міністр закордонних справ Сергій Лавров досі щиро вважає, що «Украина для нас — самый близкий, братский народ, имеющий общие с нами исторические, культурные, мировоззренческие и цивилизационные корни, не говоря уже о языке и литературе».
А раз так — то на правах старшого(?!) брата можна й зайнятися вихованням молодшого. От і виховав «брат» Лавров за допомогою військ під командуванням «брата» Шойгу за повелінням «брата» Путіна з участю сепаратистів (чи й без них!) простого волинського хлопця — хлібороба Миколу Ларіна. Раз і назавжди! А перед тим — ще 76 уродженців Волині… А ще сотні моїх земляків — при «перевихованні» покалічив! І це — лише в одній невеликій області. А скільки сліз українських матерів, дружин, дітей ці небожителі з Московії вилили по всій Україні?
Бо вони, українці, за логікою «брата» Лаврова, не так зрозуміли ідею «русского мира». Оту саму, що як великоімперська ідея «собіранія земель» була свого часу проголошена ще одним «братом» — чи не найбільшим наркоторговцем Росії, «тютюновим» митрополитом Кирилом Гундяєвим! Статки якого, за оцінками деяких експертів, до речі, сягають від 1,5 до 4 мільярдів доларів. Отих самих — американських. Але десятки тисяч українців, росіян, євреїв, кримських татар і представників інших народів тим часом, озброївшись шевченковим «в своїй хаті — своя сила, правда і воля!», пішли боронити СВОЮ землю від агресора. Що й було визнано усім світом. В особі ООН.
Одне слово, мільйони людей, які відстояли свою гідність під час Революції гідності, а нині піднялися на захист Батьківщини, — київська хунта, карателі. І взагалі «Правий сектор»! Бо вони поруйнували, бачите, пам’ятники «найживішому з живих», чий труп ще й досі всупереч християнській моралі на Красній площі лежить незакопаним… Відкрили правду про концтабори й багатомільйонні репресії будівничих щасливого радянського «нового життя», масові звірячі розстріли у тюрмах України. І, бачиш, набралися нахабності стверджувати, що нацистська й комуністична ідеології — два крила одного птаха. Назва якому — тоталітаризм. І жодної різниці, якого він розливу — гітлерівського, сталінського чи путінського… А головне — набралися наглості і хочуть — подумати тільки! — без дозволу Владіміра Владіміровіча в Європу!
Ну, хотіти в Євросоюз — це зрозуміло! Он ще не так давно й сам Владімір Владімірович туди хотіли! Як і в НАТО! І могли б там уже й бути, якби не…
Оце «якби» — і є головним каменем спотикання для амбіцій «старшого брата»! Умови вступу в ЄС передбачають, що держава, яка претендує на членство в європейській сім’ї, найперше має навчитися поважати фундаментальні права людини. Ті самі, які в Росії ніколи не поважали. Бо ж — «страна господ, страна рабов!»
Після 1945-го Німеччина, яка перед тим була супердержавою, переглянула своє ставлення до сусідів. І назавжди відмовилася від використання як державної тоталітарної і нацистської ідеології. На відміну від Росії, народ якої так і не зміг позбутися впливу химерних міфів типу «русскіє — самиє велікіє!» А в результаті — так і не позбавився головного, що вже назавжди залишить його на узбіччі світового прогресу, — свого неосталінізму.
Зате, скажуть мені деякі опоненти, наш «старший брат» зберіг інший привід для гордості — ядерну довбню, десятки тисяч танків, що свого часу за дві доби мали дійти до Ла-Маншу. І ще — світовий рекорд з кількості поліцейських на 100 тисяч населення. Їх у Росії на таку кількість людей у середньому припадає 565. Що майже на сотню менше, ніж у країні, яка помітно відстає від спадкоємиці СРСР і посідає у світі друге місце, — Туреччині. А що, поліцейська держава — чим не предмет «велікорусской» гордості?!
…А що ж нам, громадянам України різних національностей, живим сучасникам волинського селянина Миколи Ларіна слід робити? Найперше, вважаю, слід згадати слова Дуайта Ейзенхауера — американського генерала, який свого часу визволяв поневолену гітлерівцями Європу: «Врешті-решт, солдатський ранець не важче, ніж ланцюги військовополоненого!» І щоб зменшити кількість сліз в Україні, щодня ставити собі одне й те саме запитання: «А що я особисто зробив для наближення нашої спільної перемоги і швидшого встановлення миру?»