Нещодавно Прем’єр-міністр Володимир Гройсман призначив на посаду урядового уповноваженого з прав людей з інвалідністю Раїсу Панасюк, людину, яка з дитинства перебуває на візку, але навчилася долати життєві труднощі. Очолюючи Вінницькоий міський реабілітаційний центр молоді з фізичними обмеженнями «Гармонія», вона активно долучилася до розроблення проектів з інклюзивної освіти в місті й адаптації міського простору до потреб маломобільних груп населення. Вона ще й згуртувала навколо себе однодумців, щоб підтримати тих, кому необхідна допомога. Раїса ПАНАСЮК розповіла «Урядовому кур’єру» про те, як вона планує працювати у царині захисту прав людей з інвалідністю на посаді урядового уповноваженого.
— Раїсо Василівно, якось в одному з інтерв’ю ви сказали: «Кожна людина має необмежені фізичні можливості, бар’єри в нас у голові». Однак є бар’єри, які людям з інвалідністю важко обійти. Як ви з ними справляєтеся?
— Є бар’єри фізичні й ментальні. Ментальні бар’єри є в кожної людини, коли вона остерігається чогось невідомого.
Дитиною я жила в селі — тоді складно було. Коли радієш, а на тебе дивляться і плачуть — це неприємно, але до цього звикаєш. При цьому прагнеш, щоб навколишні змінили про тебе думку, сприймали як людину, яка щось може. З життєвим досвідом розумієш, що не помиляється народна мудрість, яка каже: щоб тебе побачили, потрібно заговорити. Тож тепер набагато легше.
Щодо подолання фізичних бар’єрів — прошу про допомогу друзів, рідних, знайомих. Але хочеться, щоб цих бар’єрів не було. Що їх менше, то менше людина відчуває свою інвалідність. Я проаналізувала: у нас ухвалено багато законів, постанов щодо подолання бар’єрного середовища, у цьому напрямі працює багато організацій, докладають масу зусиль, ратифіковано Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю. Проте повільно створюється в нас доступність.
— Можливо, тому що недоступність дуже довго побутувала.
— Мабуть, так. Однак якби нівелювалося сприйняття ментальних бар’єрів, то справа пішла б швидше і з фізичними.
У великих містах є позитивні тенденції. Та хочеться, щоб доступність відчули й жителі найвіддаленіших куточків України. Я із села і знаю, як це, коли півроку сидиш у хаті. На жаль, у нас навіть архітектура орієнтована тільки на здорову людину. У сільських хатах високі пороги. І людям не тільки з інвалідністю, а й тим, хто має поважний вік і недужі ноги, їх не здолати самотужки. Та й за порогом не легше. Заасфальтованих дворів мало, тож доки розпогодиться, дивишся на вулицю через вікно. А ще нема інфраструктури, доріг, і людині на візку нікуди піти.
— Чи можна виокремити складові доступності?
— Доступність містить інформаційну, архітектурну, транспортну складові та послуги. Бо якщо нема архітектурної складової — не виїдеш, якщо транспортної — від порога не доїдеш до місця призначення. І так одне залежить від іншого.
Іноді буває, що формально доступність забезпечили, але реально якусь дрібницю забули. Наприклад поставили зависоку рецепцію чи завузькі двері й зависокий поріг. І людина не може скористатися.
Доступність — це комфорт для всіх. Люди, які побували за кордоном, захоплюються, як там усе зручно. Коли не треба робити великі зусилля, відчиняючи двері, бо вони відчиняються автоматично: це зручно і людині на візку, і людині з порушенням зору, і людині, в якої зайняті руки, яка везе дитячий візок чи валізу. Це називається універсальний дизайн — комфортно для всіх. У нас же це поодинокі випадки.
— На вашу думку, що потрібно, аби змінити ситуацію?
— Насамперед не всі, чуючи про доступність, правильно розуміють, про що йдеться. Тож іноді чую від місцевих чиновників: у нас нема осіб з інвалідністю, навіщо нам та доступність? Але ж там є люди поважного віку, батьки з дітьми, малі діти… Ось кому це потрібно!
Тому, вважаю, на часі велика інформаційна кампанія з популяризації доступності, роз’яснення, як її потрібно досягати. Уже напрацьовано відповідні закони і постанови, тепер потрібно вдосконалювати нормативну базу. А ще — щоб кожен на своєму місці розумів: створення безбар’єрного середовища залежить не лише від уряду, а від кожного з нас у громаді.
Та важливо, щоб органи влади показували приклад. А тим часом досі немало міністерств не доступні, це не зразки безбар’єрності. Як і органи місцевого самоврядування.
Це має бути не просто інформаційна кампанія. Вона має містити елементи тренінгів. А як казав Ярослав Грибальський, для тих, хто не може осягнути текст, слід оформити інформацію у вигляді таблиць, картинок. Вона має бути доступною для розуміння всіх.
— Цю ініціативу вже втілюють?
— Наша інституція підписала угоду з Асоціацією міст України. А далі маємо просуватися вперед, згуртувати людей, сформувати команду експертів, які передаватимуть знання у громади. Ми домовилися, що під час кожної навчальної зустрічі в АМУ має йтися про створення комплексної доступності. Потрібно постійно давати інформацію і залучати людей з інвалідністю до всіх процесів, як це ми робили з Володимиром Гройсманом у Вінниці. Також домовилися з Олександром Слобожаном, виконавчим директором АМУ, що спільно розробимо і поширимо інформаційні матеріали у громадах про те, який вигляд матиме доступність.
У цій справі нам прийшов на допомогу МФ «Відродження», який підтримав проект «Країна рівних можливостей». І попереду в нас навчання представників влади і громадських організацій щодо співпраці у створенні доступного інклюзивного середовища у громадах.
І ще одна дуже важлива річ. Ми пропонуємо запровадити принципи політики рівності, інклюзивних рішень. Є такий вислів — інклюзивна демократія. Це коли під час ухвалення рішень, стратегій, галузевих програм враховують потреби всіх категорій населення. Представників різних груп населення залучають і до формування цих документів. У цьому нам допомагає досвід Великої Британії. Посол Великої Британії в Україні Джудіт Гоф теж дає нам слушні поради для розвитку інклюзивного доступного середовища.
— Ви сказали, що в нас не доступні навіть міністерства. Як плануєте залучити міністрів до створення універсального дизайну?
— Якщо говоримо про інклюзивну політику, правову державу, то все це передбачає, що будь-яка особа повинна мати доступ до будь-якої державної інституції. І маємо почати із себе. Прагну познайомитися з усіма міністрами і звернути їхню увагу на важливість питання доступності. А потім хочу піти до них у гості й подивитися, як можу зайти, чи доступна будівля міністерства.
— До речі, наскільки доступний Кабмін?
— Мрію приїхати в Кабінет Міністрів на електричному візку, але поки що не скрізь можу проїхати. Однак через перший вхід можу. Переробили два туалети. Мають зробити пандус на другому вході. На першому є «вертушка», то мій візок проходить, але він дуже вузький, а електричний не пройде. У Клубі Кабміну також створено доступність.
— Це все відбулося після вашого призначення?
— Дещо було перероблене раніше, зокрема зовнішній пандус був, щось зробили пізніше. Важливо, коли з’являється особа, яка може сама простежити якість доступності. Загалом будинок уряду давній, тому ще потрібно попрацювати над його доступністю, однак за бажання все можливо.
І так має бути скрізь. Щоб люди бачили, як це має бути, нам слід максимально забезпечити їх інформацією.
А від представників влади потрібні бажання, воля і розуміння, що робити. Маємо виважено підійти до створення доступності. Інакше всі наші реформи — в охороні здоров’я, культурі, освіті тощо — будуть недовершеними. Адже доступність — важлива складова всіх перетворень.
— Ще одна складова того, що потрібно людям з інвалідністю, — робота.
— Це комплексне питання. Кожна людина з інвалідністю має здобути хорошу освіту і бути конкурентоспроможною на ринку праці. Щоправда, для людей з порушеннями інтелекту, які з самого початку не можуть бути конкурентними, потрібні спеціальні робочі місця.
Нині суспільство, родина зазвичай висувають до дитини, а потім і дорослого з інвалідністю занижені вимоги. А людина звикає до цього. Бо не треба напружуватися, добре навчатись. Багато людей з інвалідністю каже, що хоче працювати, а на запитання, що ти вмієш, не може відповісти.
— Однак нині чимало людей з інвалідністю, які дадуть фору здоровим!
— Так, тепер дедалі більше людей з інвалідністю наполегливі, успішні, і це круто. Однак ще є частка тих, хто звик до меншовартості. А це потрібно з себе по краплі видавлювати. Якщо ми хочемо краще жити, треба щось для цього робити. Тим більше, що такі можливості відкриваються: економіка розвивається, багато ніш ще не зайняті, є дистанційна робота. Хтось на комп’ютері вдома займається програмуванням, веде сайти, хтось працює перекладачем, репетитором.
Але є проблема. У містах зазвичай люди зустрічаються, спілкуються, діляться інформацією щодо можливості роботи. А людям у селах цієї інформації не вистачає. Якщо школа далеко — дитина туди не ходить, до неї приходять учителі, займаються індивідуально, можливо, й оцінки відмінні ставлять. Але не дають необхідного рівня знань. А потім, коли їй уже 16, вона хоче бути успішною і їй вдається виїхати з села, розуміє свою неконкурентоспроможність. Раніше вона просто не усвідомлювала цього.
— Як же допомогти цим людям?
— Нині є центри профреабілітації, де люди здобувають фах. Є центри зайнятості, які допомагають знайти роботу. Але тут потрібне бажання самої людини. Потрібне розуміння роботодавців, дієві механізми заохочення працевлаштовувати людей з інвалідністю.
Нам важливо максимально використовувати можливості сьогодення, швидко рухатися в часі, переорієнтовуватись. Є приклади, які свідчать, що за бажання навіть у віддаленому селі можна застосувати свої знання. Так, один чоловік після навчання влаштувався на роботу в сільраду, бо тільки він знав, як на комп’ютері вести всю документацію.
— У чому ж річ — у поганому моніторингу чи учать не тих і не того?
— Нині в кожній галузі потрібні нові індикатори успішності. Слід аналізувати ринок праці, бачити, яких саме професій він потребує, і на це скеровувати зусилля.
Це система, яка потребує комплексних одночасних змін. Люди з інвалідністю мають бути конкурентоспроможними на ринку праці. Потрібно працювати з роботодавцями, щоб вони були зацікавлені у створенні робочих місць з урахуванням потреб людей з інвалідністю.
У Вінниці створюємо можливості самозайнятості. Перед новорічними і різдвяними святами проводять виставки-ярмарки, де майстри продають власноруч створені вироби. Ці заходи інклюзивні, в них беруть участь різні майстри, а не тільки з інвалідністю. Вінничани купують ексклюзивні якісні речі. А ще споживачі домовляються з авторами робіт і протягом року роблять їм замовлення. І на ярмарку майстри спілкуються зі споживачами, оцінюють попит. Це лише один аспект самозайнятості.
Центри зайнятості теж мають змінити підходи до роботи з людьми з інвалідністю. Варто створювати щось на кшталт майданчиків контакту, де пошукачі роботи і роботодавці спілкуватимуться і обиратимуть одне одного.
Загалом потрібно задіювати різні моделі. Хочу, щоб ми бачили особистість у кожній людині, незважаючи на соціальний статус, професійні навички, фізичні й інтелектуальні можливості, щоб ми обов’язково враховували, що наша відкритість, любов до людей, повага до особистості — це найважливіше. Якщо все робитимемо як для себе та рідних, якісно і з любов’ю, — впевнена, що все вдасться.
Хочу, щоб усі усвідомили, що люди з інвалідністю — це великий ресурс України. Тому нам разом потрібно працювати над створенням доступних умов для розкриття потенціалу кожної особистості.
Інна КОСЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Раїса ПАНАСЮК. Народилась у селі Осична Хмільницького району на Вінниччині. Освіта вища, з 2016 р. — аспірантка Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. У 2007 році її призначено на посаду директора Вінницького міського центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Гармонія». Центр реабілітації «Гармонія» найсучасніший в Україні, до якого на стажування приїжджають з різних міст. Постановою Кабінету Міністрів Раїсу Панасюк призначено урядовим уповноваженим з питань прав людей з інвалідністю.