«Синку, не вір цьому документу, тебе обмануть».
Президент Франції Франсуа Міттеран Президентові Леоніду Кучмі про Будапештський меморандум після його підписання 5 грудня 1994 року
Багато хто в Україні з початком масштабного вторгнення рф, відвертого геноциду росії проти українського народу та реалізації неприхованої стратегії випаленої землі дійшов цілком слушного висновку: Україні загрожуватиме екстремальна небезпека зі сходу доти, доки росія існуватиме в її нинішньому вигляді. Смертельний коток цієї екстраагресивної країни у 2022—2023 роках рухався з готовністю розчавити чи не все населення України, щоб потім «почати з чистого листа» — заселити-засіяти таким людським елементом, який буде повністю підконтрольний москві з її ганебною середньовічною звичкою на підневільних територіях не просто царювати, а морити своїх підданих та загрожувати половині іншого світу.
Україна поступово стає активом для Альянсу
Історично росія — територія, де ніколи не цінували життя та свободу людей, і цей жахливий генокод діє навіть у ХХІ столітті. Замість жаги до свободи й незалежності росіянам безперервними інформаційними ін’єкціями прищепили фанатичний невикорінюваний шовінізм, який влада вдало використовує як компенсацію в поєднанні із заохоченням до насильства та мародерства.
Війна 2022—2023 років продемонструвала, що в росії нічого не змінилося з часів московії. За лють та невиліковне бажання катувати й убивати людей царів-тиранів у тому краї називали «великими». А в кожного царя івана, як відомо, знайдеться свій малюта скуратов, та й опричників у росії завжди вистачатиме (хоч некрофільний цар петро полюбляв особисто відрубувати голови непокірним). Ці архетипічні нюанси існування росії дають розуміння, чому у країні так багато пристосуванців.
З іншого боку, такий стан речей пояснює бажання найбільш радикально налаштованих українців досягти перемоги у війні з рф навіть не у вигляді повної деокупації, а домогтися зміни політичного устрою, або ще краще — ядерного роззброєння. Бо саме зміна політичного устрою рф може швидко конвертуватися в повне членство України в НАТО, а ядерне роззброєння унеможливить нову атаку щонайменше на найближче десятиріччя.
Навіть у середині 2023 року такі бажання мають вигляд фантастики, але хіба не здавалася нездійсненною мрією передача Україні систем ПРО Patriot? Україна справді поступово стає активом для Альянсу, бо успішно боронить східний фланг НАТО. На жаль, розплачується рясно политою кров’ю українців.
Гарантії не можуть бути абстракціями
Саме час повторити те, що давно відомо: незасвоєний історичний урок. Ідеться про те, що, здобувши незалежність 1991 року, Україна мала третій за розміром ядерний арсенал у світі. Але під тиском світових гравців погодилася на неядерний статус в обмін на гарантії безпеки. Отже, у грудні 1994 року було підписано, як ми гадали, епохальний документ — Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Зобов’язалися гарантувати безпеку неядерній Україні ядерні росія, Велика Британія та США. Однак і 20 років не минуло відтоді, як одна із країн-гарантів перетворилася на країну-агресора, яка почала неприховано руйнувати українську державність.
Напевно, показово, що експрезидент США Білл Клінтон зізнався у квітні 2023 року ірландському мовцеві RTЕ, що шкодує через свою особисту роль у ядерному роззброєнні України в 1990-х роках. На його переконання, росія не змогла б розпочати війну проти ядерної України. Не менш показово, що тодішній президент Франції Франсуа Міттеран не вірив у дієвість такої угоди. Про це розповів Президент Кучма вже 2009 року на міжнародній конференції в Єрусалимі. Не вірив, очевидно, тому, що гарантіями можуть слугувати лише дуже практичні, прикладні речі: допомога у створенні реальних військових спроможностей на тлі усвідомлення країнами-гарантами небезпеки для себе. Гарантії не можуть бути абстракціями, вони мають відображати конкретні можливості з розвитку оборонного та загального потенціалу держави. Лише побіжний погляд на активність у цій царині Південної Кореї чи Ізраїлю може надати яскраві панорамні ілюстрації того, як діють саме гарантії з їх реальною побудовою.
Україна втратила багато часу. І все-таки у кривавих 2022—2023 роках українці заробили право на свободу та незалежність — це визнає весь світ, навіть географічно віддалені Японія й Австралія. І тому офіційний Київ справедливо наполягає, що право на свободу і незалежність має бути закріплено реальними гарантіями. Таким може слугувати лише повне членство України в НАТО.
Однак в Альянсі відверто побоюються воєнного зіткнення з росією та шукають проміжний варіант. Оголосити рішення країни-партнери України мають намір під час чергової історичної вузлової станції — на саміті Північноатлантичного альянсу у Вільнюсі. Умови й зміст нових гарантій вже певний час жваво та конфіденційно обговорюють, а завершення цього процесу й ухвалення спільного рішення, як очікують, відбудеться у червні. Зрозуміло, що на форму та наповнення нових гарантій впливають чимало чинників: передусім наслідки збройного наступу на угруповання російських окупантів Сил оборони України; внутрішня ситуація в рф; чинник Китаю та рівень участі в допомозі кремлю Ірану й Північної Кореї; наближення президентських виборів у США.
«Залізом і кров’ю»
Світ став надзвичайно взаємозалежним, чутливим у глобальному вимірі. Але майже нічого не змінилося у світі з часів Бісмарка, і як і раніше, «великі питання епохи вирішуються не промовами і постановами більшості, а залізом і кров’ю».
Однак з’явилися й нові тренди. Зокрема, хоч успіх на полі бою визначається надсучасними технологіями — досконалими засобами розвідки, високоточними засобами ураження та всім, що забезпечує їх роботу, у світі таки зростають ядерні арсенали. Згідно з даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), з початком російської континентальної війни продовжують модернізацію та нарощування своїх ядерних розробок як росія, Китай, КНДР та Індія, так і Британія, Ізраїль, США та Франція.
Міжнародна напруженість безперервно зростає, а Китай до кінця десятиріччя може розвинути ядерний арсенал, порівнянний з американським і російським. Тож насправді значення нищівної російсько-української війни виходить далеко за межі поточної безпеки регіону. Її наслідки позначаться на долі всієї планети, оскільки проблема полягає в тому, чи виявиться світ спроможним уже під час цієї війни вийти на побудову нової конструкції міжнародної безпеки.
путінська москва 2022 року зруйнувала не тільки наявну світову систему безпеки, а й легковажно порушила ядерний баланс сил. І річ далеко не тільки в оголошенні перемістити тактичну ядерну зброю в білорусь і таємно допомогти Ірану з розвитком ядерної програми. Авантюризм та тероризм кремля з його абсурдним ядерним шантажем уже призвів до ситуації, коли на кону опинився ядерний консенсус майбутнього всієї планети: або ядерну зброю матимуть дуже багато держав, або ядерна зброя все-таки перетвориться на воєнний рудимент, а ера ядерного стримування піде в історію.
У цьому контексті не зайвим було б дослухатися до рекомендації професора Єльського університету Тімоті Снайдера, який вважає: щоб запобігти ядерному шантажу рф та інших держав у майбутньому, Україна має виграти цю війну саме із застосуванням звичайних озброєнь. Тому підтримка України знижує ймовірність ядерної війни в майбутньому. Це дуже слушна ідея за умов об’єднання світу в реалізації всебічного тиску на країну, що зробила ставки на терор. І вже нині кількість прихильників України в західному таборі зростає.
Від себе додамо, що цілком підтверджуються попередні розрахунки, що саме технологічні переваги дають змогу домінувати в сучасній війні: технології нового виміру, що забезпечують безперервність і точність розвідки, високу точність управління й ураження, а ще поєднання малопомітності з потужністю та масовістю використання нових відносно дешевих систем озброєнь відчутно перевершують традиційні військові спроможності четвертого покоління. Нові технології посилили здатність невеликих підрозділів діяти автономно й одночасно потужно, однак російсько-українська війна — збройна боротьба проміжного періоду, зіткнення змішаної зброї старого та нового поколінь.
Західні партнери досі не розглядають можливості визволення Криму
У сучасній війні чарівна паличка не діє. Попри певні тактичні успіхи Сил оборони на полі бою на початку червня 2023 року, поки що не з’явилося чітких ознак бажання всього НАТО саме тієї перемоги, якої бажають українці. І тут ідеться навіть не про ліквідацію режиму путіна та проведення ядерного роззброєння країни-порушниці світових правил. Ідеться про вихід Сил оборони на рівень кордонів 1991 року — цього досі побоюється аміністрація Байдена і, здається, не дуже хоче президент Макрон. Канцлер Шольц намагається синхронізувати позицію Берліна з позицією Вашингтона.
У Лондоні найкраще відчувають необхідність української перемоги, але ж без консенсусу в Альянсі діяти складно. Тож Україна досі залишається без оперативно-тактичних ракет ATACMS до установок HIMARS, а їх артилеристам ЗСУ навіть опановувати не потрібно, просто брати й використовувати. Захід поки що утримується від можливості атакувати росію щільно й тіснити нещадно. Тому не ухвалює рішення про передачу Києву німецьких аналогів переданих Британією Storm Shadow, а німецькі крилаті ракети Taurus із радіусом дії 400—500 кілометрів дуже допомогли б у визволенні Криму. Десять років тому для Бундесверу було закуплено майже 600 таких крилатих ракет, однак нині лише близько 150 з них діють. Заходу, який уже істотно вдосконалив філософію військово-технічної підтримки України на користь Сил оборони, потрібен такий самий ракетний альянс, як і танковий.
Фахівці небезпідставно стверджують, що навіть система пуску із землі ракет ATACMS надає їм істотну перевагу порівняно із крилатими ракетами. Крім того, це менша вразливість від ППО рф. Але за фактом Україні просто потрібно більше ракет — різних високоточних засобів ураження. І 200—300 не наданих оперативно-тактичних ракет «земля—земля» та «повітря—земля» дальністю дії 300—400 км у червні 2023-го точно допомогли б прискорити розв’язку. Вважатимемо, що питання передачі Україні F-16 уже фактично розв’язано, але відтерміновано щонайменше на кінець 2023 року.
«Що більше території українцям вдасться визволити, то сильнішими вони будуть за майбутнім столом переговорів. І тим вірогідніше, що в якийсь момент президент путін зрозуміє, що він ніколи не зможе виграти свою агресивну війну на полі бою», — зазначив Генсек НАТО Єнс Столтенберг 13 червня під час зустрічі із президентом США Джо Байденом. І ці слова повною мірою відображають сумніви політика в можливості України здійснити повну деокупацію разом із Кримом і перемогти.
Переговори після виходу Сил оборони на кордони 24 лютого 2022 року та подальші переговори з терористичним режимом путіна для колективного НАТО — більш привабливий сценарій, ніж ризикована атака Криму. А саме там яйце зі смертю на кінчику голки кремлівського кощія безсмертного.
Такий стан речей з дозованою військово-технічною допомогою Україні зброєю свідчить про збереження лідерами НАТО ідеї етапності війни та управління нею. На цьому етапі (червень 2023 року) західні партнери досі не розглядають можливості визволення Криму від російських окупантів. Це мимоволі підтверджують обізнані медіа, зокрема The Economist. У першій декаді червня видання розглядало три сценарії українського наступу, але жодний не передбачав деокупації Криму.
«Позитивним наслідком для нових озброєних Заходом бригад України було б розірвати сухопутний міст між росією та Кримським півостровом і наблизитися на таку відстань, щоб поставити під загрозу російські позиції в Криму», — переконувало видання 6 червня. Це, по суті, означає, що саме таке завдання намалювали собі західні союзники. А в разі досягнення цієї визначеної цілі буде предметна розмова про ракети та літаки. Чому? Відповідь проста: щоб тиснути на режим путіна обережно та послідовно. Ураження зараз Криму великою кількістю ракет здається Заходу занадто небезпечним у контексті постійного підвищення ставок головним злочинцем та першим авантюристом нового століття путіним. Його рішення підірвати Каховську дамбу, очевидно, розцінили як початок використання «останніх аргументів», і можливо, що загнаний у кут божевільний щур спробує щось таке, що може мати наслідки для усього людства. путін давно готовий до масштабних катастроф із масовими жертвами, серед яких техногенні для нього пріоритетні.
Дозвільні розголошення злочинця на троні на телекамери, як-от про те, що «немає жодних шансів вибудувати добросусідські відносини з нашими сусідами — братським українським народом», свідчать про його безнадійний відрив від реальності. Насправді така позиція Заходу не цілком справедлива та виправдана. Адже Сили оборони України й під час розпочатого наступу використовували військовий принцип НАТО — FOFA — одночасну боротьбу із другими ешелонами під час наступу. Наприклад, у перші дні червня спромоглися вщент розбити колону ворога під Енергодаром і чудово зафільмували епізод. Можна тільки гадати, яке піднесення могло б бути у військах у разі потужних ударів по військових об’єктах на півострові вже під час наступу в червні.
Але маємо те, що маємо. Зокрема переконання, що така позиція Заходу недовго стримуватиме Україну в бажанні визволити свої території — це можливо лише демонстрацією успішного наступу. Усе це відбувається на тлі дуже чіткого усвідомлення західними фахівцями значення потужного ураження російських угруповань та логістичних центрів саме на півострові.
«Серйозний тиск на Крим — це найшвидший спосіб закінчити війну на прийнятних для України умовах. Київ не хоче перемир’я, яким москва скористається, щоб переозброїтися і відновити війну в більш сприятливий час», — написали в перші дні червня 2022 року експосол США в Україні, а нині старший директор Євразійського центру Атлантичної ради Джон Гербст та екскоординатор санкційної політики Держдепу США Деніел Фрід у спільній статті для The Washington Post. І це повне підтвердження того, що відбувається свідоме стримування Сил оборони України. Але позитивно, що така ситуація влаштовує далеко не всіх у заокеанській владі — 9 червня в Конгресі США з’явилася двопартійна резолюція про негайну передачу Україні ракет ATACMS.
Захист у межах НАТО буде менш дорогим, ніж постачання озброєння
Та й уже історія цієї війни переконливо свідчить, що постійний тиск на західних партнерів, поєднаний з нелюдською мужністю українських захисників, можуть досить швидко привести Захід до ревізії своїх установок.
Отже, повернімося до саміту НАТО 11—12 липня 2023 року. Цілком зрозуміло, що Україні буде вкрай потрібно отримати чіткий меседж, коли вона де-юре стане членом НАТО. Уже відомо, що новий безпековий договір може стати юридичним рамковим документом за ізраїльським зразком. Можливо, він передбачатиме зобов’язання країн НАТО надавати Україні не тільки зброю, а й технології для забезпечення довготривалого протистояння з росією. Світові безпекові аналітики наголошують: гарантії для України слід надавати не замість вступу в НАТО, а на період до цього вступу. Можливо, що ця рамкова угода з Україною передбачатиме щорічні субсидії, які дадуть змогу добре захиститися від ворога на сході. Наскільки угода буде потужною й наскільки діятиме як гарантії? Очевидно, що доки тривають торги, вірять у це не всі.
Наприклад, з дуже активною позицією виступив колишній Генсек НАТО Расмуссен, запропонувавши, щоб спочатку західні країни надали Україні суттєві гарантії, в ідеалі — напередодні саміту. А сам саміт потім містив би сигнал, що Україна отримує запрошення до Альянсу вже наступного року.
Один із цікавих аргументів Расмуссена — те, що захист України в межах НАТО буде менш дорогим, ніж постачання озброєння, щоб нескінченно відбиватися від росії. Він наголошує, що гарантії мають діяти як міст до членства, а не як альтернатива йому. До того ж Расмуссен зазначив, що без адекватних гарантій НАТО окремі його члени розглянуть можливість введення своїх військ на територію України. Зрозуміло, що введення військ «окремих країн НАТО» настільки малоймовірне, що може бути зараховано до ритуальних танців, щоб зробити таку вагому інвестицію в Україну. Тобто Расмуссен таки має сумнів, що це відбудеться.
Ще більш потужним аргументом стає передача технологій. По-перше, технологічний розвив між Україною та ворожою росією — елемент гарантій внаслідок розвитку технологічних переваг. По-друге, прихід в Україну західних оборонних гігантів світового рівня (про намір вже заявили німецький Rheinmetall та британський BAE Systems) — не тільки організація проєктів з ремонту наявної в ЗСУ західної військової техніки їх розроблення, а й спільне виробництво сучасних озброєнь. Нарешті, по-третє, Україна має істотні власні напрацювання, а отримання окремих технологій від Заходу може розв’язати надскладні технічні та політичні завдання.
У цьому контексті цілком невипадково саме на початку червня оборонний міністр Резніков анонсував створення вітчизняної ракети з дальністю понад 1000 км із прицілом, що це таки почують на Заході. Звісно, для всіх було б краще, якби на період повоєнного протистояння Україна сама (або спільно) виробила кілька тисяч ракет — крилатих та балістичних дальністю дії 500—1000 км. На додаток до певної кількості, наданих як допомога від країн НАТО.
Саміт у липні може багато зробити для перемоги України
Допомога завжди буде меншою за очікування — на те є технічні, технологічні, адміністративні та політичні аргументи. Загалом об’єктивні. Це добре видно на такому прикладі. Президент Зеленський заявив, що для закриття неба України від ворожих ракет потрібно 50 батарей Patriot. І буквально за кілька днів надійшла реакція: Україна отримає ще п’ять батарей Patriot до кінця 2024 року, заявив глава Raytheon Technologies Грег Гейс. А виконавчий директор виробника засобів ПРО поінформував, що компанія планує збільшити виробництво до 12 систем на рік. Це про баланс між реаліями та бажаннями. І це ще більше має спонукати розгортати власні можливості.
Тож саміт НАТО в липні може багато зробити для перемоги України. Важливою формою гарантій безпеки України може стати підвищення рівня технологічності озброєнь для Сил оборони — саме такі системи Україна вже почала отримувати 2023 року. І не менш важливою складовою довгострокової безпеки України може стати інтеграція її наукової та оборонно-промислової серцевини у справу нарощування оборонного потенціалу держави. Ідеться не просто про підтримку оборонної промисловості України — цільові інвестиції в оборонну промисловість та проєкти розвитку технологій США й Європи мають передбачати підготовку до тривалої війни та тривалого періоду нарощування потенціалу української армії. Очевидно, вагомою справою в подальшому має стати розроблення проєкту «Технології відродження України», що міститиме не тільки інвестиції в суто військові технології, а й створення спільних стратегічних галузей чи їх сегментів (виробництво титану, літію, цирконію та інші), а також проєкти подвійного призначення, наприклад у ракетно-космічній галузі. Запровадження таких підходів слугуватиме мотивації бізнесів США та Європи, дасть змогу забезпечити спільний розвиток технологій, а для України стане прискорювачем розвитку оборонного сектору, де більша частина технологій — подвійного призначення.
Отже, нова потужна зброя для Сил оборони України, сучасні технології та досягнення із закріпленням технологічних переваг України та справді дієві технологічні обмеження рф — ось компоненти реалістичних гарантій на сьогодні. Цей набір дасть змогу Україні подолати шлях до перемоги і, відповідно, здобути ще вищий рівень гарантій — повне членство в НАТО. Тільки в такий комбінований спосіб — технологічного розвитку України та технологічного стримування рф — можна досягти сталого миру на десятиріччя.
Укрінформ
Володимир ГОРБУЛІН,
перший віцепрезидент Національної академії наук України, академік
Валентин БАДРАК,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння