Спека, що душить нині нашу землю, так чи так діє абсолютно на все живе. Зокрема й на тварин, яких ми зазвичай у буденному житті не помічаємо, проте зникнення яких неминуче призвело б до планетарних розмірів гуманітарної катастрофи.
Втратив рій — запилюй сам
Маю на увазі звичайну медоносну бджолу. Адже мед, прополіс, віск, пилок, перга, маточне молочко і навіть личинки воскової молі, що теж йдуть на виготовлення народних ліків, — лише дещиця користі, яку дає людям ця комаха. Головна її роль у сільському господарстві всієї планети — це запилення плодових дерев, ягідників, багатьох овочевих культур. І зникнення смугастої комашки з лиця матінки-Землі означало б непоправне падіння обсягів виробництва продовольства, гострий брак якого й так уже відчуває семимільярдне населення нашої планети.
Про цю надважливу функцію комахи особливо активно почали говорити після того, як її чисельність з деяких причин знизилася в кількох районах Китаю. Тут навіть з’явилася нова спеціальність — «запилювач». Людина, наче свій далекий предок, лазить по деревах, умочує м’який пензлик у пилок і «частує» ним квіточки яблунь, груш, абрикосів чи персиків. А що робити, якщо бджіл немає?
У Сполучених Штатах Америки тамтешні бджолярі й взагалі основний прибуток отримують не від зібраного меду, а від укладених на опилення садів договорів. За підвезену на період цвітіння в промисловий сад бджолину сім’ю пасічник отримує в середньому сто вічнозелених «баксів». Якщо врахувати, що деякі спадкоємці давніх бортників утримують по 5 — 10 тисяч (!) бджолосімей, прибуток порахувати неважко. А позаяк кочівля з цими крилатими трудівницями розпочинається на півдні країни, а потім поступово на величезних трейлерах зміщується до її найпівнічніших штатів, то дохід цей неодноразово множиться…
Втім, такі пасіки — ще майбутнє нашої держави. Яка, до речі, й без них має один з провідних показників за виробництвом меду — у перспективі дуже затребуваного на світовому ринку продукту.
Замащують прополісом усі щілини
Але мова нині не про перспективи українського бджільництва загалом, а про те, як окремо взята бджолина сім’я бореться нині із спекою, що атакує Україну.
Великі перепади температури у бджолиному вулику, де комахи для нормального розвитку розплоду намагаються влітку підтримувати температуру 35 градусів, не бажані. Саме тому смугасті льотчиці замащують прополісом — складною дезінфікуючою речовиною, в основі якої зібрана на бруньках деяких дерев смола, — усі щілини, що можуть спричиняти протяг всередині комашиної хатки. Але до добра не веде й підняття температури вище за цю позначку на термометрі. Тому вулики ставлять так, щоб вони в найспекотніші години доби були захищені від променів сонця.
Коли після зимового спокою сім’я розвинеться, набереться сили (в цей час у ній може бути і сто тисяч комах!), у вулику виникає тиснява, спека. А з ними і загроза, що можуть пообриватися воскові стільники — це для невтомних трудівниць найстрашніша катастрофа!
Тому вони вибудовують десь скраю, а то й посередині щільників 20 — 60 так званих мисочок, змушують матку відкласти в них яйця і починають вирощувати нових маток. Водночас вони обмежують у харчуванні стару матку, аби до тієї знову повернулася властивість літати.
Коли нові маточники вже герметично закриті спеціальними кришечками, основна кількість молодих бджіл набирає в зобики до трьох кілограмів меду — жити ж треба, поки бджілки-квартирмейстери підшукають нове житло! — і виштовхує надвір матку. Ось і вилетів рій!
Тепер у вулику стало просторо і менш спекотно. А незабаром із запечатаного у рамках розплоду вийдуть нові тисячі бджіл, і сім’я відновить силу…
У серпневу пору, коли ройова гарячка на пасіці залишилася в минулому, як і під час інтенсивного збору нектару, температуру у вулику знижують бджілки-«вентиляторники» та водоноси.
Перших можна побачити у льотку. Вони тримаються лапками із невидимими зачепами за нерівності на дошці, головами у вулик, й інтенсивно працюють крилами. Таким чином забезпечують рух назовні повітря із випаруваною із принесеного бджілками-збирачами квіткового нектару водою. І, відповідно, приток свіжого, прохолоднішого повітря — у гніздо. Коли ж цієї води у гнізді не вистачає, за справу беруться бджілки-водоноси.
Увечері виходять провітритися
Постачання вологи для охолодження гнізда та приготування їжі для личинок — чи не найлегша робота. Її виконують старі, вже спрацьовані на медозборі, почорнілі комахи. Така в сім’ї божої комахи своєрідна повага до старості. А під час пошуку місця для майбутнього житла бджілки-розвідниці із рою, який вилетів, враховують і відстань до води. Саме тому неподалік неї досвідчені пасічники розвішують пастки для чужих роїв.
Коли ж особливо спекотно і в природі не виділяється нектар, у багатьох вуликах наприкінці дня бджілки взагалі «виходять на вулицю», чіпляються там одна за одну і так висять масивним нерухомим гроном з кількох тисяч, а то й десятка тисяч комах. Пасічники про таке кажуть: «Викучилися!»
Та настає ніч, із нею — приємна прохолода, а під ранок і холод. І вже вранці над прилітною дошкою — жодної бджілки. Сховалися. На те він є свій дім, щоб почуватися серед своїх у безпеці й теплі.
Так упродовж ста чи ста п’ятдесяти мільйонів років, коли смугаста медоносна бджілка невтомно робить багатшим цей світ, виробився механізм порятунку комашиної сім’ї від спеки. І працює він бездоганно. Інакше добре відому всім нам крилату трудівницю чекала б доля бронтозаврів та інших «заврів». Ті, як відомо, багато їли, а про інших думати не хотіли…
Але це вже — тема для іншої розмови.