На чудовому майданчику, одному з тих, які останніми роками облаштовує для харківської дітвори міська влада, не раз доводилося спостерігати таку, як на мене (та й на кожну, думаю, нормальну людину), жахливу картину. Молода матуся щосили гамселила свого малюка і приказувала: «Казала ж тобі: не лізь на гірку, бо замастиш штанці!» Дитина гірко плаче, а жінці хоч би що.
Доки роздумую над тим, навіщо люди заводять собі дітей, якщо їх не люблять, в іншому кутку майданчика татусь знімає ремінь і періщить ним свого малолітнього нащадка за те, що той впустив у пісок морозиво… Хлоп’я, ридаючи, намагається тоненькими ручками захиститися від побоїв батька, чим викликає у того ще більшу агресію, і він додає дитині ще й порцію стусанів, приправлених добірною лайкою.
Такі й схожі випадки у нашому суспільстві, на жаль, не поодинокі. Дітей в українських родинах били завжди: за погані оцінки, помилки, непослух і навіть просто за те, що попалися під гарячу руку. Про це чимало написано в літературі й показано в кіно. Навіть важко простежити, коли ж зародився цей негуманний метод виховання. Саме вихованням і аж ніяк не чимось іншим, розцінюється побиття дітей в українських сім’ях. Мовляв, за одного битого двох небитих дають.
Що ж насправді отримують за битих дітей, пояснює приватний психолог Оксана Левченко. За її словами, кожне «традиційне» лупцювання має цілу низку побічних дій. З одного боку, дитина так може й не зрозуміти, за що ж отримала на горіхи, з іншого — в неї, найімовірніше, виникне підвищена тривожність, бракуватиме внутрішньої опори та відчуття безпеки. А за цим, як наслідок, криється страх не просто перед фізичним болем, а тривалі фобії, що її зовсім не почують та не приймуть її почуттів. Уже потім, коли нащадок виросте, батьки дивуватимуться, звідки у їхнього дорослого дитяти взялися психічні розлади, агресивність, депресії.
Безперечно, переконана лікар, побиття дітей — яскравий симптом негараздів у таких сім’ях, вияв невміння батьків бути позитивним прикладом дітям. Та попри це, у дорослому житті такі діти підсвідомо наслідуватимуть своїх батьків, виховуючи нове покоління зламаних характерів, що підкоряються грубій фізичній силі. І знову як наслідок «традиційного» виховання дубцем чи ременем новим (та чи повноцінним?) членом нашого суспільства стане людина, схильна до насильства, жорстока й агресивна, або ж така, що перед загрозою фізичної розправи готова на будь-який вчинок, тобто раб.
То невже ж ми хочемо бачити своїх дітей гвалтівниками чи рабами? Жоден батько чи мати не дасть ствердної відповіді на це запитання. Та попри цю позицію, за результатами досліджень ГО «Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка», в Україні кожна друга дитина віком 10—17 років засвідчила, що батьки карають її за певні вчинки. Кожна друга!
Нині про права наших дітей говорять багато і навіть, за запевненнями деяких експертів, роблять у цьому напрямі також чимало. Нібито створено основні засади законодавчого забезпечення у сфері захисту прав дітей. Про них ідеться і в Конституції України, і в Сімейному кодексі, і в нормативно-правових актах, які відповідають загальносвітовим гуманітарним підходам та положенням Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Україною 1991 року. Проте 60,4% вважають, що права дітей в Україні не захищені. Про це засвідчили результати телефонного опитування, проведеного торік Інститутом Горшеніна, ставити під сумнів які немає жодних підстав. А якщо хтось не згоден із такими цифрами, нехай спробує повідомити правоохоронні органи про, скажімо, таке побиття дитини, яке мені довелося спостерігати на дитячому майданчику… Результат буде очевидним. Тобто жодного результату. І його не буде доти, доки українські батьки не стануть вважати свою дитину Людиною. Повноправною, із власною гідністю.