ТКАЦТВО І ВИШИВКА
Створення банку державних замовлень на художні вироби та залучення туристів поверне селищу минулу славу
У Решетилівці, що на Полтавщині, традиційні художні промисли існували завжди. Ще Гоголь писав про знамениті решетилівські смушки, пошиті тамтешніми умільцями, зроблені тут чоботи залюбки носила козацька старшина. А ткали й вишивали в цьому селі колись мало не в кожній хаті.
Не на порожньому місці створили в селищі й першу промислову майстерню, а в 1905 році — артіль «Троянда», де працювало до 3 тисяч людей. Самих ткачів тут було понад тисячу чоловік. Усе виробництво забезпечувалося місцевими матеріалами. Полтавці самі сіяли льон, виготовляли з нього прядиво, ткали й вибілювали полотно — основу для ручної вишивки і ткацтва. На натуральні, вправно виготовлені речі був попит, і виробництво розросталося. У 1922 році тут почали ткати килими, а в 1937-му — гобелени. Це була справжня школа традиційних народних промислів, досвід якої керівництво тодішньої держави всіляко пропагувало і поширювало. Було засновано відповідні професійно-технічні училища, в яких кували кадри для таких виробничих осередків по всій Україні.
У 1960-х роках промислова артіль у Решетилівці стала фабрикою художніх виробів імені Клари Цеткін. Її продукція експортувалася у Канаду, США, Англію, Бельгію, Австралію. Поставлялася в усі країни Варшавського договору. За час існування фабрики в її цехах виткано тисячі гобеленів за малюнками 500 відомих радянських художників. Тут втілювали в життя творчі задуми художники із Таджикистану, Туркменії, Узбекистану, Прибалтики. Їхні вироби вражали і своїми орнаментами, і розмірами. Наприклад, один гобелен для Азербайджану із витканою на ньому історією цілої країни з 30 портретами мав площу 300 квадратних метрів!
Тут ткали особливі рушники
Чому всі їхали в Решетилівку? Тому, що тут була потужна база, верстати, фахівці, які іноді краще за замовника знали, як використати матеріал-вовну, підібрати кольорову гаму, щоб килим або гобелен мав бездоганний вигляд. Такою була, приміром, робітниця фабрики Надія Дмитрівна Харченко. Вона дуже відповідально ставилася до своєї роботи, вкладала в розфарбування кожного тканого виробу частку своєї душі.
Славилася фабрика художніх промислів і своєю вишивкою. Тільки в Решетилівці ткали особливі темно- і світло-голубі рушники. Тепер таких уже не знайти, запевняє заслужений майстер народної творчості України Петро Шевчук, який у 1990–2003 роках працював на фабриці головним художником.
— Коли я в 1979 році вперше приїхала в Решетилівку, фабрика художніх промислів процвітала. Я бачила на власні очі, коли йдеш ранком на роботу, як маса людей на велосипедах їде на фабрику, де працювало понад 500 чоловік. І в нашому училищі навчалося майже стільки ж само дітей. Яких ми готували спеціалістів для роботи на подібних фабриках, що були в кожному обласному центрі! Проблем із працевлаштуванням наших випускників не було жодних. В училищі тільки на спеціальність «вишивка» набиралося 4–5 груп по 30 чоловік. Нині — лише 2 групи по 20 чоловік. Зовсім не вчимо дітей ткацтву, бо не набралася група. І боюся, що незабаром зникне килимарство. А від фабрики залишилася тільки колишня слава, — розказує майстер виробничого навчання Решетилівського художньо-професійного ліцею, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва, володар сертифіката «Світовий майстер» Надія Вакуленко.
Згадав її слова, коли підійшли до воріт решетилівської «імперії». Велична споруда має вигляд, наче після погрому. Вікна вибиті, в цехах усе металеве вирізане й вирване з корінням. На підлозі валяється бите скло і якийсь мотлох. Замість клумб — кущі і бур’яни, вищі за людський зріст. З усієї будівлі, використовуються тільки одна чи дві кімнати, в яких розташували пункт з прийому чогось там. Про це сповіщає прикріплена за склом парадних дверей картонна табличка. Помічаю, що колишні працівники фабрики, з якими сюди прийшов, відвертаються від руїни. Їх можна зрозуміти.
Працівники Решетилівської майстерні художніх промислів виготовляють килими переважно для виставок. Фото автора
До 100-річчя фабрика не дожила півроку
— Занепадати фабрика почала, коли Україна стала незалежною. При Союзі ж держава нас усім забезпечувала, турбувалася про збут, працювали за планом. А як це розвалилося, всім стало байдуже. Зарплату отримували мізерну, і то на свята. Почали красти. Директор Леонід Товстуха, хоч і мав за плечима більш ніж піввіковий трудовий стаж і всі заслуги, які тільки може мати художник, виявився не готовим працювати в ринкових умовах. Ось і розвалили фабрику, — пояснює Петро Шевчук. За його словами, Решетилівська ще й трималася на плаву найдовше з усіх 32 фабрик радянської системи «Укрхудожпрому». У 2005 році її офіційно закрили. До свого 100-річного ювілею вона не дожила якихось півроку.
На думку Сергія Колінченка, який у 2004–2005 роках був в.о. директора дочірнього підприємства ВАТ «Укрхудожпром», а нині працює директором ПП «Решетилівська майстерня художніх промислів», фабрика загинула також і через недолугу фінансову політику адміністрації товариства. Воно замість того, щоб вкладати в неї, тільки викачувало звідти кошти. А тодішня районна влада не могла на них вплинути. Їздили вони з представниками району в Київ, зустрічалися там із високопоставленими чиновниками, хотіли зробити фабрику комунальним підприємством. Але їх не почули. Чи не зрозуміли. А ті депутати, які багато обіцяли, своїх обіцянок не виконали. Розповів, як зустрічався з тодішнім Президентом України Віктором Ющенком: «Запитує він у мене: «Скільки вам треба коштів, щоб ви запустили виробництво?» Кажу: «Нам грошей не треба, а дайте нам замовлення, щоб ми могли своїми виробами прославляти нашу Україну». Він замовив для адміністрації доріжки якісь»...
Перейшовши на самофінансування, представники художніх промислів почали халтурити. Використовують у своїй роботі комп’ютери, машини. Виготовляють дешеву продукцію, яка швидко розкуповується, а справжнє народне мистецтво зникло. За словами пана Сергія, торік у нього на виробництві працювало 30 майстрів, а нині — наполовину менше.
Решетилівський гобелен
Усі відтінки білого кольору
— У нас ще є потенціал. У селищі працюють майстрині, які виконують замовлення вдома. Маємо верстати, малюнки, технології. Нині виникла революційна ситуація в галузі: молоді не хочуть вишивати, бо це важко, а старі не можуть фізично. Я бачив, як одна майстриня вишивала у двох окулярах, адже доводиться вишивати білим по білому. А якщо чорним по чорному? Ми таких три, здається, сорочки вишили, і все. Ніхто не хоче цим займатися, — розповідає Сергій Колінченко. Принагідно зауважує, що тепер дітей не вчать азам рукоділля, тому люди і не можуть відрізнити ручну вишивку від машинної. А от в японських школах учні спроможні розрізнити 7 основних відтінків білого кольору. — Якщо хто в Японії вишиє кімоно, то виручених за нього коштів йому вистачить до кінця життя. А якщо вишиє два кімоно, то грошей вистачить і дітям. Якщо три, то й онукам.
— А тим часом наша вишиванка — оберіг тіла. Коли людина її вдягає, в неї міняється аура! Особливо, якщо сорочка вишита з любов’ю, — каже Петро Шевчук.
— Найбільше мене непокоїть, що занепадає килимарство. Традиційні, пастельних відтінків килими із зображенням птахів і квітів нині виготовляємо переважно тільки для виставок, — журиться художник-килимар Решетилівської майстерні художніх промислів Тетяна Проскурня.
Спілкувався я і з майстринею, яка працює вдома (а таких — осіб 50), Катериною Григорівною Чалою. Вона говорила, що працює не покладаючи рук, тільки щоб заробити щось до пенсії. Молодь, зауважила, займатися вишивкою не хоче…
Якої ж допомоги чекають решетилівські майстри традиційних художніх промислів від районної і обласної влади, держави? Це має бути комплекс заходів, що передбачає: і пільги в оподаткуванні, і надання приміщень за символічну ціну з правом їх подальшого викупу, і створення банку замовлень. Наприклад, наступного року святкуватимемо 200-річчя від дня народження Кобзаря. Вже давно точаться розмови про те, що треба в Каневі, на Чернечій горі, де його могила, поміняти ткані доріжки, виготовлені за ескізами Василя Кричевського. Ті, що є, вже вичовгалися. Полтавці можуть їх виткати. В Україні достатньо музеїв, театрів, що потребують реконструкції. Доречними будуть і виткані у традиційному стилі полотняні речі в посольствах і представництвах, державних адміністраціях.
— Приміром, у Росії про традиційні художні промисли дбають. Ще Єльцин відібрав найкращі з них і надав їм пільги. Зокрема, на 50% зменшив податки. Бо яка ж може бути держава без традицій, титульної мови і культури? — хвилюється Петро Шевчук.
Чи розв’яже проблему турист?
І все ж таки є обнадійливий факт, про який говорять у Решетилівці: дедалі більше української молоді носить і замовляє вишиванки: «Причому якщо раніше діаспора і кияни їх замовляли, то зараз найбільше замовлень надходить зі сходу — з Харківщини, Луганщини, Дніпропетровщини, Донецька, — розповідає Надія Вакуленко. А її подруга, землячка і колега по роботі Алла Кісь, додала, що останнім часом у вишиванках ходять юнаки та дівчата і в самій Решетилівці, особливо на свята і під час щорічного фестивалю «Решетилівська весна», який проводиться в селищі ось уже 15 років поспіль.
— Справді, у нас молодь більше цікавиться вишивкою, ніж люди, від яких залежить наше благополуччя, — погоджується Сергій Колінченко. Принагідно він повідомив про те, що, не дочекавшись допомоги від держави, всі решетилівські майстри художніх промислів зібралися 31 травня цього року і вирішили привабити в селище туристів. Люди б їздили сюди і купували їхню продукцію. Під час екскурсій селищем планують розповідати туристам про художні промисли. Щоб люди могли відрізнити справді цінні речі від кон’юнктурщини. Підтримала їх і начальник відділу культури, туризму та архівної справи Решетилівської райдержадміністрації Наталія Смирнова: «На організацію туристичного маршруту потрібні кошти, та, гадаю, районна влада підтримає цю ініціативу. У нас є спільна мета — розквіт Решетилівського краю і наших промислів».