У 2010 році київський театральний світ зазнав культурного шоку від оперної вистави в Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Французька опера з дивакуватою назвою «Перси Тіресія» і сюрреалістичним змістом перевернула всі наші уявлення про оперний жанр, який, на жаль, в Україні ще з нафталінним присмаком. Театральна премія «Київська Пектораль» одразу назвала її своїм безперечним лауреатом. Натхненником і режисером цього неймовірного дійства виявився тоді 28-річний Дмитро Тодорюк. Ще більшим здивуванням стало те, що він один із трьох учасників дуже популярного в Україні естрадного тріо «Авіатор».
Про Дмитра говорять: сонячний, мудрий, креативний. Він встиг здобути дві академічні консерваторські освіти: вокальну і режисерську. А якщо врахувати, що ще й виявив себе як кіноактор, поет, композитор, бард і перекладач, то до його характеристик можна додати і визначення «людина-оркестр».
— Дмитре, наприкінці 2014 року, відзначаючи 10-ліття свого гурту, ви з колегами по «Авіатору» Ігорем Воєвуцьким та Андрієм Сторожем порадували своїх численних прихильників святковим мега-шоу в Палаці «Україна».
— Наш ювілейний концерт називався «Еволюція». До нього входили пісні всіх 10 років. Треба було підвести якусь риску і сказати: «Ми рухаємося далі!» Як у комп’ютерній грі: п’ятий рівень пройшов, треба йти на шостий.
Останнім часом концертів мало, часу багато, і його ми свідомо витрачаємо на роботу в студії: пишемо нову музику з новою енергетикою і меседжем. Її під час благодійного туру Україною почують у 10 містах. Паралельно готуємо новий осінній тур. А якби ми весь час були на колесах, як раніше, то розширювати власну творчу територію не було б часу.
— Цікаво, як нині розвивається український шоу-бізнес. Адже якийсь пласт виконавців, наприклад російських, відпав, тож українські артисти мають шанс мати і більші заробітки, і більшу лояльність до організації виступів.
— Лояльність є, та час такий, що гонорари вже давно не рівня 2008—2009 років — усі тримають гаманці защіпнутими. Нині дуже сильна фільтрація виконавців. Та це й добре. Бо якщо ти справді чогось вартий і люди в тобі знаходять те, що їм потрібно, то й далі запрошуватимуть. А якщо ти просто був на дотаціях чиїхось багатих друзів, ще й не на своєму місці, то ринок тебе відфільтрує.
Раніше щоу-бізнес зосереджувався на корпоративах. І наш гурт був королем корпоративів, публічно ми мало існували. А нині, коли є зал, гітара, — сідай і співай. Люди прийшли — добре. Можливо, прийшло три особи, та якщо ти сподобався — завтра прийдут 33. А післязавтра — вже 333. Так і повинно бути. Зали нині недорогі, і якщо ти готовий ризикувати — ризикуй.
— Ви сказали, що у вас з’явився і новий меседж.
— Він у нас незмінний, можливо, більш дорослий. Хоч би яка ситуація була, все одно шукай позитив: кохати, шанувати, дивувати простими речами, оберігати того, хто поряд. В основі він романтичний, але вже більш усвідомлений і менш суєтний.
— Дмитре, у вас така грунтовна консерваторська освіта.
— Навіть музична освіта у квадраті. Та коли я вперше переступив поріг Київської консерваторії (а це було 15 років тому), не розумів, що таке академічний спів. Десь колись чув, що у класичних співаків так поставлені голоси, що дуже голосно звучать. Приїхати сюди порадив мій викладач музичної школи з Чернівців, де я, крім музики, займався в дуже відомій у нашому місті театрі-студії «Гердан». Жодна подія в місті не обходилася без нашого виступу. Дитячий театр — родзинка Чернівців. Тобто досвід сцени у мене вже був. Я приїхав із гітарою і просто заспівав українську народну пісню. Мене почули знаменитий Микола Кіндратович Кондратюк і мій майбутній викладач Зінаїда Петрівна Бузіна і взяли на підготовчі курси. Так почалася моя хода в академічну музику.
— А чому ви вирішили освоїти ще й другу професію, досить ексклюзивну?
— Оперна режисура — це те, до чого я йшов із дитинства: синтез театру і музики. В консерваторії завдяки вчителям і насамперед майстрові курсу Валерієві Курбанову я завжди пропонував власні версії вирішення оперної ролі. Дипломною роботою обрав маловідому оперу французького композитора Моріса Равеля «Іспанська година». І завдяки тому, що опера йшла французькою мовою, познайомився з чудовою людиною — аташе з культури Посольства Франції в Україні Мішелем Максимовичем. Він повністю схиблений (в найкращому сенсі цього слова) на опері, навіть свого часу працював у паризькій Гранд-Опері статистом, був консультантом відомих оперних співаків і написав книжку про це мистецтво. Мабуть, більш обізнану людину в оперній царині у світі важко знайти. І поки ми ставили дипломну оперу (а він допомагав нашим співакам-акторам із французькою мовою), я переписав увесь архів його приватної фонотеки, що була в нього в Києві, а це музика всього ХХ століття. Після аншлагових показів «Іспанської години», в якій із величезним успіхом головну партію виконувала моя однокурсниця з вокального факультету Сусанна Джамаладінова, нині більш відома як співачка Джамала, ми з Мішелем вирішили, що цю роботу варто продовжити, ще поставивши щось нерепертуарне. Бо насправді дуже багато хороших оперних творів залишається поза українськими меломанами. На нашу пропозицію поставити маловідому оперу Франсіса Пуленка «Перси Тересія» одразу відгукнувся Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва. Тоді там сміливо шукали чогось цікавого й ексклюзивного.
— Ця робота навіть одержала театральну премію «Київська Пектораль» за кращу музичну виставу. Цими спектаклями ви наче потрапили у хвилю нової оперної режисури, що нині властива світовому музичному театру.
— Питання режисури не в тому, щоб епатувати, а щоб оперний матеріал, який знає кожна оперна мишка, що живе в цих театрах по 300 років, по-новому почула музику і текст. Це також і питання школи. Нині виховують справжніх співочих акторів, а не лише співаків, які можуть чисто взяти якусь високу ноту, лише в Санкт-Петербурзі — в Маріїнському театрі. Люди не просто красиво співають, а й дозволять собі сісти на шпагат або стати на голову. І у них немає проблеми: «А мені тут незручно співати».
До речі, Джамала, з якою ми працювали над «Іспанською годиною», — вже готова актриса сучасного оперного театру, яка володіє всіма вокальними стилями. До того ж із категорії людей, які нічого не бояться.
— Можливо, оперний театр втратив свою актрису?
— А де б вона могла себе реалізувати? А так вона створює оперно-акторські мініатюри на концертах і робить те, що любить.
— На вашу думку, яка перспектива в оперного мистецтва?
— Як на мене, нині академічне мистецтво трохи втрачає. Всі кричать: «Опера не вмирала 400 років. Вона не вмре й тепер!» Але з одного боку вона вмирає завдяки спекулятивним режисерам, які просто чхають на лібрето, і композиторам, які роблять те, що на голову не налазить. А з другого — вона вмирає, бо не шукає розмови із сучасним глядачем.
Конфліктність у тому, що самі глядачі не готові до такої музики, як, скажімо, «Іспанська година» чи «Перси Тересія». Це часто атональні й аритмічні твори. Глядачів постійно годують класичним пирогом, а ми принесли круасани.
— Ваша остання за часом режисерська робота в оперному театрі — містерія сучасності «Повертайся Живим», де вже синтетичний жанр, мікс пісенної творчості, хореографії і сценографічних пошуків. Усі учасники вистави були для вас невідомими. Як працювалося із сестрами Тельнюк, які були центром цього спектаклю?
— Добре. Музика дуже хвилювала. Леся Тельнюк — надзвичайно тонкий композитор, і аранжування для симфонічного оркестру Олексій Баженов зробив зі смаком, дуже делікатно. Дівчатам сподобався мій другий варіант сценарію, і ми швидко знайшли спільну мову. Хореографом був Дмитро Клявін, який ставив пластику на своїх учнів із Київської академії танцю ім. Сержа Лифаря.
Я хвилювався, бо працювали вперше, і музика не класична, і тексти дуже непрості. Я Дмитрові лише накидав: мені треба так і так. Усе. Не заважай, сказали мені, прийдеш через чотири дні, ми тобі покажемо ескіз. І зробили навіть краще, ніж я уявляв.
Усі чотири вистави, що вже пройшли, були аншлагові: овації, сльози… Після однієї з них до нас звернулася представниця університету ім. Т. Шевченка із проханням адресної допомоги українським бійцям. І остання за часом вистава у квітні була із цим гаслом. Кошти пішли на протезування трьом хлопцям.
— Ви — один із творців великого освітянського проекту «Музичні класики» у своєму театрі. У першій виставі з цього проекту — «Симфонічній абетці» — одночасно і режисер-постановник, і ведучий. А до «Оперної абетки» написали прекрасні вірші.
— Ми з її режисером Віталієм Пальчиковим у консерваторії вчилися на одному курсі. І він вловив, що я працюю зі словом, бо ще тоді я переклав лібрето французької опери «Бастьєн і Бастьєна» Моцарта, бо хотів, щоб це йшло українською мовою. І на виставу «Гала-балаган» у нашому театрі я теж писав текст. Віталій попросив і до «Оперної абетки» написати.
— Дитяча публіка вам добре відома, зрозуміла, адже протягом кількох років ви цілеспрямовано займалися дитячими і юнацькими музичними проектами. Нині ця тема відійшла?
— Працював із дітьми давно. Напевне, це від того, що я сам дитиною потрапив у дитячий театр. Моїми ученицями були нині вже популярні українські співачки Настя Каменських і Єва Бушміна. Це було у селикому дитячому театрі-студії пісні «Планета-мюзикл». Ми з молодим талановитим українським композитор Дмитром Саратським писали дитячі пісні, бо в нас немає вокального матеріалу для дітей. Навіть деякі з них входять у вокальні збірники. Потім зробили дитячий мюзикл «Ляльки». Також змогли провести дитячий музичний фестиваль «Різдвяна мелодія».
Дитяча тема у мене не відійшла, однак більше сиджу в журі дитячих і молодіжних проектів. Для мене як для артиста важливо розуміти свого майбутнього слухача.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ТОДОРЮК. Народився 1982 року. Закінчив Національну музичну академію ім. Петра Чайковського. Лауреат театральної премії «Київська Пектораль». Учасник тріо «Авіатор». Режисер, кіноактор, поет, композитор, бард, перекладач.