Вистави за п’єсами Павла Ар’є нині з успіхом йдуть на театральних сценах українських та зарубіжних міст. Каже, що вже роками живе, по суті, в шпагаті, бо доводиться проводити одну пряму лінію-дорогу між Львовом і німецьким Кельном, в яких проживає. Особисте життя тримає під сімома замками, зауважуючи, що «своє треба для себе берегти, це — святе». «УК» запросив пана Павла на зустріч.
— Пане Павле, даруйте, але одразу поцікавлюся етимологією вашого прізвища.
— Ар’є — це псевдонім, звідки походить, не хочу розповідати.
— Знаю, що ви здобули у вишах кілька професій. Це — жага до навчання чи, може, пошук свого покликання?
— У мене мама й бабуся — лікарі, батько — військовий офіцер, а мене після закінчення школи хотіли в юриспруденцію віддати, але, на щастя, не вистачило коштів. Вступив в Українську академію друкарства, бо треба було десь учитися. Тут здобував економічну освіту. Коли подорослішав, почав задумуватися: що все-таки хочу робити? Добре знався на історії, соціокультурних напрямах, тож вирішив займатися соціологією, водночас сподіваючись, що там немає математики, яку ненавидів. Поїхав до столиці здобувати знання. Але згодом з’ясувалося, що в соціології є теорія імовірності і що там ще більше математики, ніж будь-де. Стався черговий стрес.
— Набувши у столиці знань із соціології, ви вирішили податися до Німеччини. Чому?
— Учитися. Німецьку мову знав, мені дали ∂рант для підготовки для вступу в університет. Став студіювати політологію.
— Як тоді знайшли себе у слові?
— Улюбленим предметом у школі була література. Загалом з дитинства багато читаю, аналізую.
— П’єси також?
— Одразу до серця мені запала Лесина «Лісова пісня» й вона донині — моя улюблена п’єса. Твір вплинув на мою свідомість, мою любов до драматургії. Театр мене цікавив дуже, юнаком відвідував різні театральні студії, але згодом збагнув, що актор — це не моє. Коли почав навчатися в Європі, то зацікавився сучасним європейським соціальним театром і драматургією.
— Що спонукало вас вивести перший рядок власної п’єси?
— У школі завжди писав сценарії різних заходів. 2004 року був на Майдані — це була для мене подія-потрясіння. Вразило й те, що мої друзі-однокурсники у столичному виші, маючи українські прізвища, спілкувалися російською, були частиною совєцької пошивки. А в час Помаранчевої революції чимало з них змінилися, бо вперше відчули себе українцями. Потім у мене, як і в усього народу, з’явилося розчарування в помаранчевих державних лідерах. Все це спонукало сісти за перо й писати п’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння».
— Ваші п’єси — відгук на історичні події, що відбулися останніми десятиріччями в Україні.
— Знаковий лондонський театр «Роял-Корт» разом з Британською радою мав проект, в якому брали участь і кілька молодих українських та грузинських драматургів. Разом два роки вчилися, писали, працювали з режисерами, акторами, їздили, дивилися, і в мене виникла думка, про що маю писати. Мене найбільше чинник примирення непокоїв, розумів його важливість.
— Вашу п’єсу «На початку і наприкінці часів», яку тепер більше глядач знає як «Баба Пріся», першим поставив знаменитий режисер Роман Віктюк. Як у нього визріло таке бажання?
— Якраз почалася Революція гідності, й цей текст я вперше з акторами Львівського театру імені Леся Курбаса репрезентував публіці у форматі читання на фестивалі «ДрамаUA». Прекрасна актриса Лідія Данильчук читала «Бабу Прісю». Публіка дуже схвально сприйняла п’єсу, режисери й критики теж хвалили, навіть вважали, що для мене це творчий прорив. Але при владі був ще Янукович, тож її боялися ставити на великій сцені. На щастя, твір потрапив до Романа Віктюка. Він, з’ясувалося згодом, тривалий час шукав для постановки сучасну українську п’єсу. Я працював тоді в Стамбулі, в театрі «Галата». Одного разу хтось мені телефонує, бачу — незнайомий номер, з російським кодом. У слухавці чую українською: «Добрий день! Можу я говорити з генієм?». Одразу в голові майнула думка: «Зв’язок дорого коштує, а якийсь нахаба ще й знущається з мене». Роман Григорович, мабуть, відчув мій настрій і відрекомендувався, попросив дозволу поставити п’єсу в театрі ім. Моссовєта. Звісно, я дуже зрадів.
— Були на прем’єрі?
— Якраз Росія вторглася на українські землі, моє серце розривалося за анексований Крим, тож я не хотів їхати до Москви. Але почалися напади на Романа Віктюка за його проукраїнську позицію, тож поїхав його підтримати на один прем’єрний день.
— З української мови на російську п’єсу хто переклав?
— Я і Роман Віктюк. Вирішили, що це не буде російською літературно перекладена п’єса, в ній має звучати й гарне українське слово, панувати українська колористика. Режисер підібрав для втілення образів у виставі акторів з українським корінням. І вони, певна річ, розуміли цю тему, правильно її подали зі сцени. Тисячу глядачів прийшли на прем’єру. Реакційні російські газети звинувачували Романа Григоровича, що він поставив антиросійську виставу. Але життя вистави триває.
— Любите, коли режисери експериментують з вашими п’єсами?
— Якщо це адекватно, то чому б і ні. Стас Жирков, київський режисер, підійшов до постановки моєї п’єси «На початку і наприкінці часів» із власним почерком-стилем. Експеримент був десь на межі фолу, але я це прийняв, у мене він викликав багато емоцій.
— Були, можливо, випадки, що якась постановка вас роздратувала?
— Коли я даю дозвіл на постановку, то завжди з однією умовою, що все точно йде за текстом або якісь інтерпретації зі мною обговорюють. Я лояльно ставлюся до співпраці режисера з драматургом. Конфлікт хіба свого часу мав з Маріупольським театром. Там мені намагалися в нахабній формі нав’язати режисера-постановника. З’ясував, що це поганий режисер, до того ще й відвертих антиукраїнських поглядів. Згодом у театрі змінилося керівництво, до мене звернувся режисер Анатолій Левченко і з моєї згоди поставив виставу «Слава героям».
— Ви самі займаєтеся режисурою?
— Я поставив у Львові виставу «Лондон», відтак працював над «Одержимою» за Лесею Українкою. Зараз займаюся «Гамлетом». Творив вистави і в Німеччині.
— У власному творчому доробку скільки маєте п’єс?
— Понад десять. Зараз працюю над п’єсою про Голодомор. Обидві мої бабусі пережили цей Великий Голод, одна тоді жила на Запоріжжі, інша — в Кривому Розі. Я знаю, як це страшно, мабуть, на генетичному рівні в мені відбивається.
Кілька днів тому відбулася прем’єра вистави «Людина в підвішеному стані». Ця п’єса стала переможцем «Коронації слова» 2011 року і тільки через п’ять років з’явилася в репертуарі Львівського театру ім. Лесі Українки, а постановку здійснив молодий київський режисер Ігор Білиць.
— Прагнете, щоб герої ваших п’єс з’явилися в кінострічках?
— Щойно почалися зйомки фільму за п’єсою «На початку і наприкінці часів». Стрічка називатиметься «Брама». Режисер — Володимир Тихий. Те, що саме він узявся за цю роботу, для мене щастя. Я запропонував також на роль Вовчика актора Ярослава Федорчука, який цю роль виконує й у постановці Львівського театру ім. Леся Курбаса. Ірма Вітовська втілюватиме образ баби Прісі.
— Ви ще й художник-концептуаліст.
— Здебільшого мене дуже цікавить перформанс. Концепція в моїй творчості перемагає над формою, над засобом.
— Що у вас творчо перемагає: пензель чи перо?
— Драматургія, звісно. Це дуже усвідомлена, складна, багато?етапна робота.
— Не так нині багато, принаймні на слуху, молодих драматургів. Ви з якимось із них контактуєте, підтримуєте дружні стосунки?
— Живу буремним театральним життям. В Україні є два фестивалі сучасної драматургії. Я беру участь у Києві в тижні актуальної української п’єси як постійний член журі. Також я — один із засновників конкурсу «ДрамаUA» у Львові, читаю, по суті, всі сучасні драматичні твори.
— Вам особисто в Україні хтось допомагав утвердитися на драматургічній стезі?
— Ні, хіба заважали, писали дуже несправедливі речі про мене, бо вважали, що сучасної української драматургії немає, тож не маю право творити. Допомагали мені німецькі наставники, як-от Мартін Хекманс, коли я увійшов до двадцятки кращих молодих європейських драматургів. Потім — Уве Гьоссель. Це ті люди, які вселяли мені віру в себе, надавали змогу вчитися драматургії, режисурі, працювати в театрах. Мені завжди був близький Львівський театр ім. Леся Курбаса. Коли я написав п’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння», надрукував її та розіслав у різні театри, то листа мені написав Володимир Кубинський і запросив прийти до курбасівців. Відтоді цей театр став моєю родиною.
— Пишете лише українською?
— Так. Хоч були експерименти й німецькою мовою, як-от «Гумі фрау» («Гумова пані»). Тепер я розумію, що мову треба відчувати на генетичному рівні.
— Ваші драматичні твори перекладено іншими мовами?
— Перекладено багатьма мовами, зокрема, англійською, французькою, німецькою, польською, словенською, іншими. Тішуся, що перекладають не лише задля видання, а й постановки. Багатьом європейським театрам і фестивалям цікаво показати українську драматургію, тож беруть перекладають текст і проводять фестивалі, тижні читань і презентують. Я цього року був на такому фестивалі в чеському місті Брно. Наступного року, до слова, відбудеться дуже відомий такий же театральний захід у Німеччині, я куруватиму там українське представництво. Відбиратимемо не лише українські п’єси, а й вистави за сучасною українською драмою, кращі з них привозитимемо до Німеччини, щоб репрезентувати Україну.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Павло АР’Є. Народився 1977 року у Львові. Закінчив Українську академію друкарства, університети в Києві та Кельні (Німеччина). Автор понад десяти п’єс. Переможець конкурсів «Коронація слова» та участник міжнародної програми співпраці British Council Ukraine й театру Royal Court (Велика Британія) з українськими драматургами. Художник-концептуаліст. У вересні цього року став художнім керівником Львівського драмтеатру ім. Лесі Українки.