" Родина «Незалежних» зібралася під одним дахом"

ПОДІЯ

«Мистецький Арсенал» став тимчасовим прихистком для 20-річчя сучасного українського мистецтва

Людмила ЯНОВСЬКА,
Володимир ЗАЇКА (фото)

Свою рису державної незалежності помітив би у «Мистецькому Арсеналі» кожен, зазирнувши до дзеркального прапора. Але він на стіні зависоко — не доросли до неї відвідувачі чи, навпаки, усі в люстрі-стягові не вмістилися б? Зате експонатам проекту «Незалежні» на 10 000 квадратних метрів не тісно — тут оселилися два десятиліття сучасного українського образотворчого мистецтва 120-ти авторів, зібраного з приватних колекцій і звідусіль.

Хто чиї погляди читає — відвідувачі виставки чи незнайомки з портретів?

І це схоже на зустріч кількох поколінь родини: роз’їдуться, і коли ще їх побачиш отак усіх разом? Адже Музею сучасного українського мистецтва в незалежній державі нема, а спільний дах у «Мистецькому Арсеналі» для них тимчасовий, тож не можна проминути нагоду прийти сюди і все оглянути. Щось вперше, щось вкотре. Бо з проектом «Незалежні», вже означеним як «перша в Україні спроба масштабно окреслити феномен українського сучасного мистецтва, яке народилося разом з новою країною», незабаром знайомитимуться відвідувачі Четвертого Московського бієнале сучасного мистецтва.

Ректор Київської дитячої академії мистецтв Михайло Чембержі приємно подивований багатожанровою палітрою різних поглядів і філософських уподобань, зустріччю з творчістю визнаного Віктора Сидоренка, за якою спостерігає багато років, і молодих художників з екстравагантними ідеями та їхніми втіленнями, зокрема: «Дуже сподобалося відео: бабуля щось їсть із баночки. Не знаю, наскільки це сучасне мистецтво. Але така правда життя, його шматочок». Це про відео Сергія Браткова «Банка супу».

«Супутник» Арсена Савадова: де ж вони, супутники землян з інших планет?

У відомого мистецтвознавця Олесі Авраменко підсумковий вернісаж «Незалежних» викликав ностальгійно-ліричний настрій: «Ці твори народжувалися на моїх очах, кожен люблю по-своєму. Згадую з-поміж них призабуті. Зовсім іншим поглядом сприймаються картини Олега Голосія і Олександра Гнилицького, коли знаєш, що цих художників серед нас уже немає. Тут бачимо, що і як відбувалося протягом 20 років: серйозні зрушення і солідний поступ. Поки просто радію цій зустрічі з молодістю. Звісно, не з усім погоджуюся, щось більше подобається, щось менше. Але як історик мистецтва, саме українського сучасного, ще навіть не готова серйозно його покритикувати.

А щодо найгостріших відчуттів? Ось стою біля полотен Арсена Завадова із серії «Колективне червоне». Свого часу вони могли когось шокувати. Але вдивившись, від них важко відійти: настільки сильні за думкою, композицією, світлом, кольором. Високохудожні, найвищого гатунку».

Анастасія Чернобай, десятикласниця київської школи №125, виокремила симпатією «Франкенштейна» Олександра Гнилицького: саме таким вона його уявляла.

З громіздкою річчю прямо з крамниці кожен стане інсталяцією — експромтом

Подруга Насті, першокурсниця столичного медичного коледжу Юлія Варшавець, яка змалку навчалася в художній школі і часто буває на вернісажах у різних галереях та музеях, «на стільки гарних емоцій не сподівалася». Її затримала біля себе «Галантна пара-2» Юрія Соломка — закохані з минулих століть в інтер’єрі континентів настінної карти світу: «Дуже неординарна картина, людина зі звичайною фантазією її не придумає».

«Оригінальна, — погодилася з Юлиним уподобанням пані Аліса, фахівець із «дизайну багатьох речей». — Але вдома я б таку не повісила. Для цього вибрала б триптих Степана Рябченка — тіні «Птаха», «Люстри», «Клітки», зі спокійними, пастельно-абстрактними тонами. Моя проблема: відвідала дуже багато і зарубіжних картинних галерей, яких, наприклад, в Лос-Анджелесі кожного сезону цілі вулиці. Тоді блокується рух і тисячі людей (ввечері їх там півміста) переходять з однієї в другу, де все вперемішку, авангард, поряд класика, далі поп-арт, і через це не занудьгуєш.

 А в цій експозиції «Мистецького Арсеналу» для мене надто багато депресії. Не вразили в проекті 90% речей: вони просто модні і все. В Україні є своя естетика. Але тут дуже багато іншої. Подивіться в Інтернеті — у всіх країнах зараз створюють те саме. Однакові теми, техніки, кольори. Зараз складно мати свою індивідуальність: усе вже давним-давно зроблено, винайдено. Основна творчість — компонувати, щось із чимось поєднувати — тут ще можна себе знайти».

«Поліетиленова скульптура» Володимира Сая: шедевр народжується і з непотребу

Пані Олеся додала: це її особиста думка. Напевне, вона надто категорична: індивідуальності не переводяться в жодному столітті, скільки б не помічалося в мистецтві повторень і наслідувань. З’являється щось нове, несподіване, в якому, звісно, кожен знайде й те, що не сприйме. Хоч один із блоків проекту «Незалежні» й називається «За межею — яскраві феномени, які знаходяться поза звичною художньою системою», на мій погляд,  не варто переносити на виставкові стіни знімки небіжчиків з надгробків («Кладовище «Берковці» та його мешканці») чи переводити в мистецький витвір когось із мешканців моргу у восковому чи якомусь іншому варіанті. Шедеврами вони від цього не стали…

ФОТОРЕПОРТАЖ Володимира ЗАЇКИ.