Художній керівник
Івано-Франківського академічного
обласного українського музично
-драматичного театру ім. І.Франка,
заслужений артист України
Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ
Він увірвався в український театральний світ і трохи струсонув його своїм відвертим патріотизмом, молодою енергією та амбітністю. Очоливши провінційний театр, він не тільки зробив його помітним на мистецькій мапі країни, а й популярним серед глядачів та економічно успішним. Цього року його вистави двічі пройшли з аншлагами в розпещеній культурними подіями столиці. Щоб їх подивитися, українці тепер їдуть на Прикарпаття і завчасно бронюють квитки по телефону.
Театрали ж чекають його чергових прем’єр. Тепер уже не тільки в Україні, а й на іншому континенті: навесні цього року відбулися гастролі театру в Канаді, а у жовтні протягом двох тижнів — у великих містах США. Саме з цього і почалася наша розмова.
— Розкажіть, будь ласка, про останню подію в житті вашого колективу. Це були повноцінні гастролі?
— Ми возили в США «Солодку Дарусю» — виставу за книжкою Марії Матіос. Показали її в Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Клівленді, Філадельфії та Чикаго. Вважаю, що це великий успіх українського театру, бо такий тур сьогодні мало хто може собі дозволити. Взагалі наші театри за кордоном бувають рідко.
— В яких залах ви виступали і перед якою аудиторією?
— Це здебільшого була українська діаспора, але, звичайно, вони приводили своїх друзів- американців. Грали ми українською. Наприклад, у Нью-Йорку виступали у великому залі на Манхеттені з професійним звуком, освітленням. Дуже приємно, що зал на 800 місць був заповнений.
— Так було всюди?
— Зали були заповнені, і це не були маленькі зали. У Чикаго теж до тисячі глядачів зібралося на виставу. Там підбили підсумок наших гастролей.
— Хто організував вашу поїздку?
— Міжнародна корпорація «Міст», яка об’єднує українців по всьому світу.
— Як вам американський глядач? Чи відрізнялося сприйняття тих трагічних подій у нас і в Америці?
— Дуже по-різному і в Україні сприймають «Солодку Дарусю». І не кордон в тому причина. Але плачуть, сміються люди так само. А особливо приємним було те, що в США до мене, до Марії Матіос (вона їздила з нами) підходили люди і казали: «Я не знаю, чи зможу додивитися другу дію, бо все, що ви показуєте, було зі мною. У мене серце вилітає». Нас дивилися ті люди, які були безпосередніми учасниками подій, про які розповідається у виставі. Вони дякували, казали, що ми навіть не уявляємо, що для них зробили своїм приїздом.
— Плануючи гастролі, яку мету ви ставили перед собою? Фінансову? Адже чомусь основний месидж після вашого приїзду був про те, що квитки на ваші вистави коштували дорожче за квитки на концерт Елтона Джона…
— Звичайно, фінансові питання не були основною метою поїздки. Дуже приємно, коли про нас казали американці, що до них завітала нова генерація українців. Ми хотіли показати нову якість України і українців, бо приїхали давати, а не просити. І до нас ставилися не поблажливо, а з повагою. Хоча актори, що грають «Солодку Дарусю», люди молоді, приблизно по 25 років. Добре це чи погано, розуміли, що не їдемо заробляти. Ми несли українську культуру, хотіли показати той театр, який у нас є. Нам приємно було дізнатися, що американці українського походження із гордістю і повагою розповідали про нас американцям, називаючи сучасним світовим театром. Не провінційним чи самодіяльним…
Молоді актори, що грають «Солодку Дарусю», здобули високу оцінку публіки в США. Фото з сайту culture.net
— До речі, вони високо оцінили ваш творчий тандем з Марією Матіос — «два серця б’ються в унісон». Як вам працюється з цією авторкою?
— Коли мені ставлять це питання, здається, що почалося все настільки давно, що навіть важко згадати, з чого саме. Коли прочитав «Солодку Дарусю», я був дуже вражений, перенасичений емоціями, відчував захоплення від твору. У мене ще раніше була мрія показати оті страшні події, тяжкі часи, коли на Західну Україну прийшла радянська влада, боротьбу УПА та ОУН. Це така величезна трагедія, яка торкнулася всіх людей у Західній Україні. Хтось був репресований, хтось насильно вивезений. Коли прочитав Марію Матіос, відчув, наскільки вона правильно подає ті події, як точно виписує характери, стосунки, як на прикладі однієї людини зображує трагедію народу. Мені здалося, що вона пише саме те, що відчуваю. Почав фантазувати, з’являлися картинки з можливої вистави. Я дуже хотів зобразити все написане сучасними театральними технологіями. І тоді зрозумів, що знайшов код. Марія Матіос мене підтримала. Вона взагалі дуже переживає, хвилюється, присутня майже на всіх виставах, які ми показуємо. Так і з’явилася ця спільна наша дитина.
— Знаю, що ви готуєте ще один спільний проект. Що скажете про нього?
— Так, ми анонсували виставу за твором Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». Зараз вона в процесі обдумування, вся робота ще попереду. Цього року ми багато гастролювали, тож часу для творчості не вистачало. У квітні були у Канаді, в травні брали участь у міжнародному театральному фестивалі, у червні двічі виступали у Польщі, в тому числі й на фестивалі української культури під патронатом президентів двох країн, восени — знов гастролі у США.
— Ви вибудовуєте театр іншого гатунку, вивели його з розряду провінційних, примусили про себе говорити. Вражають фінансові показники за останні роки, ви почали заробляти. Часто-густо діячі від культури бідкаються: мовляв, були б гроші, ми б показали свій творчий потенціал. Як вам вдається розбудовувати успішний театр?
— Коли я очолив театр, він справді перебував у прірві. Але я мав мету, яку цілком усвідомлював, і розумів, чого прагнути. Я дуже хотів зробити Івано-Франківський театр модним. Не у попсовому розумінні, а саме таким, в який піти круто і модно. За 3,5 року, що очолюю театр, ми повністю змінили репертуар, здійснили 21 постановку. Це різнопланові вистави, на кожну вікову категорію, будь-який глядач може знайти щось для себе цікаве. Я запросив відомих українських режисерів. Закрутили колектив. До речі, у нас дуже хороший акторський колектив — і старша група, і середня. Прийшло багато молоді.
— Ви ж викладали…
— Я привів свій курс. По-новому засяяло старше покоління акторів. Ми ставимо світову класику, сучасну літературу. Спеціально розробляли репертуар для молоді. І до нас прийшов молодий глядач. Я розумію, що коли не рухаєшся, ти зупиняєшся. Поставили дуже амбітну високу планку — створити в Івано-Франківську український Паневежес. Пам’ятаєте, напевно, як за радянських часів люди їздили на прем’єри в це невеличке литовське місто. Ми прагнули цього теж, і вийшло. До нас зараз часто дзвонять і бронюють квитки кияни, глядачі з інших міст України — Львова, Черкас, Чернівців, Тернополя. Дякую Богові, що зараз ця амбітна ідея перебуває на певному етапі свого здійснення.
У нас збільшилася кількість глядачів, економічні показники покращилися втричі-учетверо. Хоча і у нас є проблеми: наприклад, нема свого автобуса, що дуже ускладнює гастрольну діяльність. Його треба замовляти, а це вже інші кошти, ніж витратитися на пальне.
— Дуже важко розвиватися без підтримки. Які у вас стосунки із місцевою владою?
— Скажу відверто, нічого не було б, якби нам не допомагали. Я дякую місцевій владі за підтримку. Голова облдержадміністрації Микола Палійчук, який приймав мене на роботу, дуже допоміг на початку. І зараз Михайло Вишиванюк постійно цікавиться справами театру, допомагає. Впевнений, що без цього не було б такого злету нашого колективу. Мені довелося б більше часу витрачати на бюрократичні справи, воювати, аніж займатися творчістю. А так я їду кудись і знаю, що вдома все буде гаразд. Не всюди в областях таке ставлення до театру, я це знаю.
— Можете сформулювати ваше творче кредо? Чим приваблюєте глядача?
— Я дуже люблю сучасні експериментальні постановки, коли глядач приходить в театр не розважатися, хоча йому цього дуже хочеться, і ні про що не думати. Мої постановки примушують думати. Вважаю, що глядач має збагатитися, пережити яскраві емоції. Те, що він бачить, його має зачепити, примусити похвилюватися. Тому застосовую різні техніки, багато метафор. І тут я нічого не винайшов нового, просто поєдную сучасні західні театральні форми з нашою емоційністю. Глядач завжди хоче пережити справжні людські почуття — щиро засміятися або заплакати.
— Як, на вашу думку, в якому напрямку рухається український театр? Взагалі яке майбутнє нашого театру?
— Не знаю, чи маю я право висловлюватися з цього приводу. Можу тільки дуже суб’єктивно сказати. Глобального бачення розвитку та керованого руху сьогодні немає. Театр живе за рахунок окремих особистостей, які виринають то там то там. Вони творять, борсаються. Збагатитися на театрі неможливо. Люди, віддані театру, — фанатики своєї справи. І це притаманно будь-якому виду мистецтва. Робиш, бо не можеш інакше, не можеш не робити. Є такі люди і в українському театрі. Там талановитий режисер працює, там цікавий художник, композитор взяли участь у постановці. Такими острівками і виникає щось неординарне.
— Ви, молода людина, досягли певного успіху у професії, ваше прізвище вже відомо певному колу людей. Яким самі себе ви відчуваєте?
— Насправді я багато працюю і не відчуваю себе якимось видатним. Для мене важлива моя родина, мої друзі, які мене підтримують. Чесно скажу, зоряної хвороби немає. Звичайно, іноді виникають моменти, коли голова закрутиться, але я себе зупиняю. В режисурі не може бути усталених досягнень. Це не наука, де написав дисертацію і носиш звання доктора наук усе життя. В театрі щодня і все життя треба доводити, що ти чогось вартий. Для мене кожна нова робота починається із сумнівів, з усвідомлення, що я нічого не вмію, не знаю, як це робити. Та на лаврах спочивати і нема коли, бо я, окрім творчості, як директор театру займаюся багатьма адміністративними питаннями. Навіть думати, як високо ми злетіли, нема часу.
Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ. Народився у 1975 році на Івано-Франківщині в родині вчителів. Одночасно навчався на історичному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка та на акторському відділенні Львівського державного музичного інституту ім. М.Лисенка (курс народного артиста України Богдана Козака). Працював актором в Івано-Франківському обласному музично-драматичному театрі та у київському театрі «Вільна сцена», а в 2003 році повернувся до рідного театру, який очолив через 5 років. Заслужений артист України.
ЦИТАТА
«Держипільський — це свіжий вітер у театрі, його бачення настільки несподівано цікаві, що дух перехоплює! Зі своєю «молодою гвардією» він видобуває такі емоції, що хочеться дякувати без кінця за талант, самобутність, патріотизм. Оновленим виходиш після вистави, часто переживаєш справжній катарсис, особливо це стосується інсценізацій творів Марії Матіос. Спасибі за диво!»
(Газета «Час і події». Чикаго, США)