НАБОЛІЛО
У гонитві за прибутками на долю найманих працівників інвестори не зважають
Леонід КОСЯНЧУК,
президент Асоціації
«Об’єднання операторів ринку
нафтопродуктів України»
для «Урядового кур’єра»
Представники трудового колективу Лисичанського нафтопереробного заводу російсько-британської групи ТНК-ВР 20 червня організували мітинг біля будівлі Луганської обласної державної адміністрації з вимогою посприяти запуску підприємства. Нині схиляються до того, аби шукати правди у столиці: аналогічний пікет планують провести біля Будинку уряду.
Працівники НПЗ і жителі Лисичанська вже навіть підписалися під листом до Президента України Віктора Януковича. А ось до власника заводу чомусь ніхто не звертається. Мітингувальники звинувачують українську владу в простої НПЗ, забуваючи, що одна з найбагатших російських нафтових компаній так і не змогла (чи не захотіла) створити сучасне конкурентоспроможне підприємство.
Сміх крізь сльози
Свого часу автор реприз чудового сатирика Аркадія Райкіна, наш співвітчизник Михайло Жванецький описував життєвий шлях підприємливої людини приблизно так: відомчий дитсадок — школа з математичним ухилом — золота медаль — консерваторія — червоний диплом — курси підвищення кваліфікації — завідувач овочевої бази — суд — в’язниця.
— Може, в консерваторії щось наплутали? — запитував автор...
Дозволю собі сформулювати аналогію з нашими промисловими об’єктами стратегічного призначення: перебудова — незалежність — приватизація — перехід підприємств у руки іноземних компаній — піднесення рівня виробництва — умисне банкрутство — крах — безробіття. (Дуже, погодьтеся, не вистачає тут класичного закінчення «суд — в’язниця»).
Що і де наплутано в цьому разі, вже не важливо. Принаймні, для пересічного громадянина незалежної держави, змушеного тепер оплачувати зі своєї кишені сумнівні ініціативи тих самих чиновників, через потурання (чи злий умисел?!) яких у країні під загрозою опинилися цілі галузі.
Уже давно нікого не дивує, що навіть промислові флагмани «покійного» СРСР у незалежній Україні поступово заростали чортополохом, а унікальні фахівці опинилися за прилавками «блошиних» ринків.
Можна зрозуміти занепад підприємств, продукція яких виявилася непотрібною або неконкурентоспроможною. Та особливий біль викликає становище підприємств, вироблене якими ще донедавна було затребуваним. Наприклад у нафтопереробній галузі.
Уряд має знайти рішення модернізації НПЗ за гроші власників, а не споживачів чи державного бюджету.
Фото надане автором
А там хоч трава не рости…
Можемо констатувати, що наші стратегічні в недалекому минулому нафтопереробні підприємства дісталися нинішнім власникам за ціною металобрухту. Купували, проте, не металобрухт, а високотехнологічне обладнання з усією належною до нього інфраструктурою.
Інвестиційні ж зобов’язання нових власників було виписано так, що вже за кілька років держава повністю втратила контроль над галуззю. Нові власники НПЗ вичавлювали все можливе з наявного обладнання, а їхні так звані «інвестиції» обмежувалися лише витратами на поточний ремонт.
Чи варто говорити, що окупилися ці підприємства дуже швидко і неодноразово. Водночас аналогічні НПЗ в Європі й країнах СНД пройшли глибоку модернізацію. Це вимагало колосальних витрат, на які з відомих причин приватні власники українських потужностей ішли вкрай неохоче. Зате охоче оплачували державним чиновникам лобіювання всіляких пільг і преференцій для себе, дедалі більше поглиблюючи різні схеми «оптимізації оподаткування».
Так, державний бюджет отримував мізер від роботи цих НПЗ, а громадяни були змушені платити майже європейську ціну за їхню низькоякісну продукцію. Зате олігархи, які володіли українськими нафтозаводами, успішно просувалися в рейтингу Форбс. Кожному своє, як свідчив напис над воротами найпохмурішої установи новітньої історії.
Ішли роки. Основний постачальник сирої нафти для України — Росія переорієнтувала економічну політику на створення доданої вартості у себе в країні. Згодом пріоритет змістився від постачання сировини до експорту готових нафтопродуктів. На відміну від нас, в РФ зуміли створити умови, за яких приватні власники НПЗ змушені були інвестувати в модернізацію свого виробництва суми, співмірні з Державним бюджетом України. Хоча останнім часом російська влада взагалі перейшла від «добровільної» моделі модернізації до серйозного пресингу нафтових компаній з метою стимулювання капіталовкладень в галузь. А в Білорусі нафтопереробні заводи модернізувала держава, яка зберегла контроль над цією галуззю. У підсумку в один лише Мозирський НПЗ інвестовано набагато більше, ніж вклали власники всіх українських НПЗ разом за всі роки незалежності.
У підсумку — глибина переробки українських НПЗ залишилася на «радянському» рівні 67%, тоді як у Європі та Білорусі зросла далеко за 80%, а якість відповідає всім сучасним вимогам. Наша нафтопереробна галузь просто перестала бути конкурентоспроможною. Цього року економічне становище ще більше загострили високі світові ціни на нафту. Робота застарілих українських НПЗ просто стала збитковою. Про якість нафтопродуктів навіть говорити не хочеться: сусіди випускають бензин і дизельне пальне якості Євро-5, а наші — в кращому разі Євро-4, а переважно Євро-3.
Заради об’єктивності зазначимо, що навіть останній вагомий аргумент на користь модернізації українських НПЗ — новий стандарт на моторне пальне — не працює з 2007 року, оскільки силами профільного міністерства відбувається хронічне подовження чинності стандартів минулого століття. Навіщо ж вкладати сотні мільйонів доларів у модернізацію, якщо і ця продукція затребувана, справедливо вважають власники заводів.
Є, проте, проблема з цінами на їхні нафтопродукти. З одного боку, продавати дорого український бензин не дає змоги вартість імпортованого пального. З іншого — різке подорожчання нафти ставить на межу рентабельності НПЗ в Україні через низьку глибину переробки.
Інтереси споживачів не враховують
Вихід із ситуації, що склалася, власники нафтозаводів вбачають не в терміновій модернізації своїх підприємств, а в інших заходах, причому виключно за рахунок державного бюджету і українських споживачів. При цьому справжні наміри поліпшити власну економіку за рахунок погіршення фінансового стану громадян прикривають псевдопатріотичною риторикою про захист українського виробника і збереження робочих місць. Скільки насправді залишилося в наших НПЗ українського?
Ось вже другий рік поспіль, за лобіювання чиновників профільного міністерства, не припиняються спроби ввести мито на імпорт нафтопродуктів і нульову ставку ПДВ на імпортовану нафту. І другий рік поспіль нагнітається істерія з приводу «тяжкого» становища власників українських НПЗ, прибутки яких, до слова, співмірні з бюджетом України.
Та чи такий уже поганий імпорт, якщо говорити про інтереси держави і її громадян? Постачання відбувається з понад 10 країн. Це означає, що ціноутворення за рахунок конкуренції залежить лише від об’єктивних обставин, а не від спонтанного бажання окремого власника, який прагне монополізувати ринок. Ось і з’являються «доленосні» ідеї на кшталт введення загороджувальних мит (а це податок, що його відшкодовує кінцевий споживач) або надання необ∂рунтованих преференцій за рахунок державного бюджету, якщо йдеться про звільнення нафти від ПДВ.
Модернізувати: не можна зволікати
При цьому дивує повна відсутність логіки в діях деяких чиновників. Ще не завершено всі формальності першого розслідування Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі щодо імпорту нафтопродуктів. А вже лунають заяви про необхідність початку нового розслідування з питання… введення загороджувальних мит. Панове відповідальні, ви б знайшли час і ознайомилися з висновками попереднього розслідування.
Голова Луганської облдержадміністрації, приміром, заявив, що місцева влада «шукає потенційного покупця на Лисичанський НПЗ». Погодьтеся, досить дивно було б дізнатися, що якась обласна чи міська адміністрація стурбована пошуком покупця на вашу квартиру.
А що ж власники Лисичанського НПЗ? А нічого. Вони продовжують демонструвати своє споживацьке ставлення до України загалом і до підприємства, яке їм належить, зокрема, вдаючись до лобіювання власних інтересів і нагнітання невдоволення колективу підприємства.
На жаль, така поведінка характерна й для інших горе-власників, які зекономили кошти на модернізацію виробництва. Очевидно, що не можна компенсувати неефективність або скупість власників безмежною щедрістю держбюджету і платників податків. Потрібні системні заходи, і уряд це розуміє. Прем’єр-міністр Микола Азаров на засіданні Кабміну 25 липня повідомив про завершення підготовки законопроектів щодо стимулювання інвестиційної діяльності в пріоритетних галузях економіки та особливості оподаткування інвестиційних проектів. Власникам НПЗ дають ще один шанс відродити стратегічну галузь…
ДОВІДКА «УК»
Усього в Україні шість нафтопереробних заводів. З них сьогодні працює лише Кременчуцький. Дрогобицький, Надвірнянський та Херсонський зупинені через невідповідність продукції чинним стандартам якості. Одеський НПЗ компанії «Лукойл» простоює через відсутність трубопровідного маршруту постачання нафти з Росії. Лисичанський НПЗ компанії ТНК-ВР зупинений власником, російською ТНК-ВР у березні 2012 року внаслідок неефективності виробництва.