Наш виїзд — о другій ночі, за дві години — зустріч із командиром артилерійської батареї «Тартаком». Отримуємо вказівки, як поводитися на позиції гарматників.

Поки чекали, дуже тихо з темряви вийшла велика кудлата вів чарка. Пес присів мовчки біля нас, задивився кудись угору. Потім так само мовчки пішов, як тінь смутку невеличкого села на Донеччині неподалік фронту. Тут чути вночі тільки постійну канонаду з передової та гурчання двигунів військових машин.

Сідаємо в пікап, машина з камерою нічного бачення в темряві завозить нас на позицію артилерійського розрахунку 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.

Найбільша мрія — про перемогу

У посадці нас зустрічає командир розрахунку, швидко рухаємося до укриття, підсвічуючи червоним ліхтариком. Великий охайний бліндаж вітає теплом та світлом. Двоповерхові ліжка з темними армійськими матрацами вишикувалися вздовж однієї зі стін підземного укриття.

На одному з ліжок все світиться і сяє — це апаратура зв’язківця, 45-річного Тараса з позивним «Тарік». Він родом з Полтавської області. У цивільному житті працював будівельником, займався монтажем газотрубопроводів та опалення. На службу у 148 бригаду потрапив у квітні 2023 року. Про свої обов’язки каже просто: має забезпечувати зв’язок та світло на позиції, а ще обслуговувати апаратуру, акумулятори, генератори, передавачі.

«Багато роботи. Чому зв’язку може не бути? Причини різні. Може щось прилетіти, осколками пошкодити генератор, зламається рація, тобто апаратура, буває, виходить з ладу, а моя робота — щоб все це чітко працювало», — популярно пояснює «Тарік».

Ще боєць додає, що цивільна робота від армійської майже не відрізняється. «Усе те саме, тільки трохи страшніше», — усміхаючись, розповідає зв’язківець.

Удома на Тараса чекають дружина і двоє синів-школярів. Вони часто спілкуються телефоном, родина його неабияк підтримує. Нещодавно він повернувся з відпустки і каже, що вдома все гаразд, проте малувато часу, бо хотілося більше побути із сім’єю.

«Єдине бажання — щоб якнайшвидше закінчилася війна й була змога повернутися додому. Мрій багато, а найбільша з них — наша перемога».

До нас підходить побратим Тараса, сідає поряд. У нього сива борода, червоний ліхтарик виблискує на голові, веселі очі з бісиками. Антонові 44 роки, позивний «Пекар», старший солдат, має посаду старшого навідника гаубиці М777А1. Уже понад рік перебуває на позиціях та виконує бойові завдання. До лав ЗСУ долучився у квітні 2023 року, родом з міста Бердичів на Житомирщині.

«До бою!»

«2022 року мене не брали до війська, бо маю чотирьох дітей. А вже 2023-го, коли старшому синові виповнилось 18 років, за першою повісткою пішов у військкомат. У мене старший син та донька від першого шлюбу і ще двоє синів. На той час, коли мене призвали, ми ще не були розписані з дружиною», — розповідає артилерист.

Каже, що в артилерії йому служити подобається. А навчання з роботою на цій гарматі «Пекар» проходив у Німеччині.

«Навчання тривало десять днів. Чому так швидко? Гаубиця M777А1 проста в обслуговуванні. Після закінчення курсів отримав сертифікат артилериста 30 розряду», — розповідає жартома.

«Пекар» уперше побував за кордоном. Згадує, що Німеччина дуже сподобалася порядком та охайністю, а також харчуванням для військових. А ще приємно вразила якість доріг.

За мирною спеціальністю він муляр-штукатур, але багато років працював пекарем, звідси й позивний. «Пік хліб, булочки, навіть тортики в Бердичеві в ресторані», — підтверджує навідник гаубиці.

Про гармату А777А1 «Пекар» розповідає з гордістю. За його словами, це дуже потужна точна зброя, проте все залежить від навідника і точності координат.

«На Запоріжжі ми гарно попрацювали, на Донеччині трохи менше. По-різному буває: переважно робимо 40—50 пострілів, а інколи тільки десять. Тут не вгадаєш: коли полізе ворог і йде штурм, то стріляємо частіше. А якщо це «на заборону», тобто щоб вони не нахабніли і не забували, що ми готові їх зупинити, то вистачає кількох пострілів», — пояснює він.

Антон зізнається, що попервах йому було страшнувато на війні. Зате тепер поступово освоївся і за звуком легко розрізняє, де і як саме летить снаряд, куди поцілить.

«Спочатку лякаєшся. А тепер уже обстріли і вибухи — фронтова буденність. Найважче в нашій роботі — носити снаряди, а ще переїзди з місця на місце, бо це кілька діб майже без сну», — зізнається артилерист.

Виходимо із бліндажа на поверхню. Починає трохи світати, крім червоних цяток цигарок, видно силуети бійців. Хлопці тупцюють, бо вранішня прохолода видає перші подихи майбутніх зимових морозів. Тиха розмова, майже пошепки, за кавою та цигаркою в очікуванні наказу командира.

Затим лунає команда: «До бою!» Артилеристи біжать до гармати, злагодженими рухами кожен швидко виконує свою роботу: знімають маскування, отримують координати цілі, наводять, заряджають. І нарешті чути: «Постріл!».

Коли надходить команда про другий постріл, навіть не встигаю поміняти позицію для зйомки, щоб не заважати розрахунку. А ще за хвилину гармата знову замаскована, всі повертаються до бліндажа, щоб поговорити і зробити кілька фотографій. Знову курять, усміхаються, п’ють каву.

Кожен має чітко розуміти, чому він тут

Командир розрахунку гармати — 42-річний сержант Дмитро з позивним «Лев». Захисник України з міста Дніпро 19 травня 2022 року пішов до військкомату з братом і кумом. Попросилися в елітні війська і потрапили в підрозділ Десантно-штурмових.

«Думав, що так перемога настане швидше. Хоч спершу навіть не уявляв, що буде далі. А все склалося, як має бути, адже став командиром гармати. Спочатку після навчання отримав посаду стрільця, а потім був у 95 артилерійській бригаді, яку розформували, а мене перевели до 148. Далі пройшов сержантські курси, навчання в Німеччині», — згадує він.

«Лев» не без гордості розповідає, що німецькі й американські інструктори були здивовані, як за такий короткий період українці все швидко освоїли.

«У нас триває війна, вчитися пів року немає часу. Ми ж «рекси» ДШВ», — підтверджує сержант.

Бійці артилерійського розрахунку розповідають, що це вже третя їхня гармата. З першої вони довго стріляли, звикли до неї й навіть назву дали: «Ляля».

«Вона працювала, як годинниковий механізм. Жодного разу не підводила, проте, на жаль, залишилася в іншому підрозділі. А теперішня гармата, буває, трохи вередує. Знаю, що вона свого часу воювала в Афганістані. Ствол на ній поміняли, і взагалі, вважай, наче нова. А оскільки деякі механізми оновили, то працюватиме як треба», — переконаний «Лев».

У складі розрахунку гармати шість артилеристів і один зв’язківець. Цим колективом вони воюють уже рік, пройшовши злагодження на Житомирщині.

«Є й молоде поповнення: Олег тільки тиждень як прийшов до нас. Та головне, що він вмотивований і швидко всього навчився. Можу підібрати в команду тільки тих людей, які тут потрібні. Бо кричати, сперечатися, пояснювати невмотивованій людині немає часу і сил. Тут війна, кожен має чітко сам розуміти, чому він тут», — пояснює свою позицію командир.

Він контролює весь процес роботи, записує координати, віддає накази. Навідник Віктор безпосередньо наводить гармату на ціль за координатами, Олег та Андрій заряджають снаряд, Олександр заряджає порох і приводить гармату в бойовий порядок. Антон подає порох, а командир робить постріл.

«Наш розрахунок — один залізний кулак. Усі знають, що вони тут роблять, і в них немає питань, хто що робить, бо всі працюємо на перемогу. Кожен знає свою роботу. Як тримаємося? Головне — повага один до одного. Та й загалом ми тут як одна дружна сім’я», — запевняє командир розрахунку.

До широкомасштабного вторгнення Дмитро працював на електростанції. Після закінчення війни хоче повернутися додому до цивільного життя, сумує за родиною.

«Про що мрію, крім перемоги? Наприклад, поїхати в Італію, бо дружина дуже хоче там побувати. Вони вдома на мене чекають, діти ходять у школу. Спілкуємося телефоном через відео», — каже він.

На прощання роблю фото хлопців, біжимо до машини. У ранковому тумані виїжджаємо з позиції, де артилеристи знову перебувають в очікуванні команди: «До бою!»

Наталія Кравчук, Юрій Онищенко, АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони

Текстівка: