У селищі Ровжі, а це Вишгородський район на Київщині, засяяли вуличні ліхтарі. Не так щоб на кожному стовпі стрункими рядами… Поетично кажучи, як іскри Вселенської душі, що на кожному кроці не трапляються. Однак і це викликало у місцевого люду неабияке збудження.
З’явилися ті ліхтарі не після відчайдушного шаркання по душі спонсора, якого замучила совість. Усе дещо природніше. До правління селища прийшов новий чоловік, колишній боцман військового флоту. Він почав озвучення програми дій з того, що давно накипіло на власній душі. Доки, шановне панство, буде навкруги оце суцільне «бєзобразіє»? Невдовзі зникли смітнички, що горбилися майже біля кожного двору. Вони влилися в один, облаштований відповідно майданчик. І тепер от засяяли ліхтарі.
Вони світять настільки яскраво та урочисто, що навіть не хочеться зважати на злий шепіт, що чується за колом світла: поб’ють, познімають... Хіба нашому народу?.. То, може, справді ми досить легко здаємося перед найменшими труднощами? А ще легше знаходимо всьому пояснення. Насамперед небажанню щось зробити. Все одно ж, мовляв, не дадуть. Знищать.
Може, надто багато думаємо та зважуємось? А думати особливо нічого. Іноді краще закачувати рукави і щось робити. Розчистити вуличку селища, покрити її асфальтом чи запустити в мегаполісі транспортну розв’язку – це все суть деталі. Важлива динаміка та практичні наслідки. І в момент, коли закладається нова ділянка автошляху, не так важливо, яка в країні політична ситуація, кого з міністрів звільнили, а кого призначили.
До речі, про столичні транспортні розв’язки, адже на тему освітлення вулиць довго говорити не має сенсу. Потрібно освітлювати — і край. Але й ліхтарі, й нові сучасні мости лягають в одне логічне русло. Адже одне та друге, кожне своїм ладом, порушує спокій застою, вгамовує вир хаосу.
Отож не може не радувати оприлюднена київськими ініціаторами програма ближчими роками запустити в експлуатацію аж тридцять цих розв’язок. Тобто Київ не стане Нью-Йорком, але артерії шляхів міста очистяться істотно. Так само вселяє надію і статистика зробленого в шляховому господарстві по країні: торік прокладено та відремонтовано понад 1700 км доріг загального користування.
Доконаний факт – річ вперта. Все. Зроблено. Є сподівання, що надовго. І тепер хоч просто проїздіть новим шестирядним віадуком, хоч скрипіть при цьому зубами «ач – в асфальт та підпорки вони гроші заривають!», факт нової розв’язки, що вирішила проблему давньої транспортної зав’язки, беззаперечний. Її наявність доказовіша за сто трибунних промов про труднощі перехідного періоду та брак коштів.
Нині ми дійшли межі, коли не робити щось просто неможливо. Владі, яка перебрала на себе всю повноту відповідальності, а отже, приречена на реформи. Суспільству, яке ризикує впасти в анемію не від голоду, а від чорного відчаю. Це мають розуміти всі. Та чимала категорія співгромадян, що чекає ще на радянську манну небесну, заклякла – ані пари з вуст. Ті, хто вже зробив рай в окремо взятому подвір’ї, але як сміття, так і зневагу викидає поза межі свого паркану.
Ми вже по горло потонули в розмовах, поясненнях чи, того гірше, прокльонах на чиюсь адресу. Ми розучилися просто працювати, отримуючи насолоду від процесу, а не усвідомлення, що це поповнить грошима власну кишеню. А відповідь на крик відчаю «чому крокодил не ловиться, не росте кокос?» очевидна. Бо ти і твої сусіди палець об палець не вдарили, аби піймати ту рептилію чи випестити пальму. Ви просто проливали сльозу відчаю.
Але сльози ті миттєво висихають, варто щось зробити. Тому-то й радують нас поодинокі ровжанські ліхтарі. Їх користь бачиться ще в одному: на тлі гонитви за примарними прибутками та шабашу телевізійних шоу вимальовується віками апробована мудрість. Унашому випадку вона підказує: «Не лай темряву – краще запали свічку».