ОСОБИСТОСТІ
Директор Національного центру
народної культури "Музей Івана Гончара"
Петро ГОНЧАР
27 січня країна відзначає сторіччя з дня народження Івана Гончара - талановитого художника, автора унікальних скульптурних образів національних геніїв, етнографа, музеєзнавця, збирача безцінної колекції архетипів національної культури. Продовжувачем справи батька зі збереження культурного надбання став син - художник Петро Гончар, директор Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара".
- Петре Івановичу, саме від вас хотілося б почути найсокровенніші спогади про цю неповторну і світлу особистість.
- Оскільки я приїхав до нього жити вже у віці 12 років, перше відчуття - це Вчитель. Уже тепер у мене викристалізувалося враження про нього як просвітителя - він відкривав для мене світ зовсім інший, ніж це було в найближчому оточенні, у школі, у тому, що чув по радіо чи телебаченню. Всі довкола жили з думкою: треба зробити те чи те, аби збудувати кар'єру. А він учив, що насамперед треба жити з любов'ю до свого краю, щоб бачення світу було емоційно позитивним. Від цього мені було і трепетно, і страшно - це зовсім інше світосприйняття, це вже було опозицією до трактування і сприйняття тодішнього суспільного життя.
- Тобто батько завжди був однаково щирим, не застраховував ні себе, ні вас, найближчу людину, від труднощів і проблем, якщо з таким осмисленням увійдете в соціум?
- Іван Макарович настільки щиро вірив у праведність своїх переконань, що намагався весь світ переконати і думки навіть не припускав, що якщо його дитина існуватиме за цими принципами, то їй буде погано. Він знав, що жити по правді - найкраще! За його будинком постійно стежив КДБ, тих, хто до нього приходив, брали на олівець. А якщо людина кілька разів учащала, то виключали із вишу, позбавляли роботи. Але навіть кадебісти зізнавалися йому, що змушені "сексотити". І відомий факт, я завжди про нього розповідаю, це відкритий лист працівника цієї служби Бориса Ковгара, який написав про Івана Макаровича, що це свята людина і його діяльність ніяк не пов'язана з руйнуванням держави чи комуністичної партії. Адже Іван Гончар сам був комуністом, пройшов фронти Великої Вітчизняної офіцером-зв'язківцем, свої замальовки на передовій потім переніс у творчі роботи і розповідав про обрану ним народно-просвітительську місію. Власне, так комуністи і повинні діяти. Автор цього відкритого листа тяжко постраждав за свій мужній вчинок, його побили, запроторили до психіатричної лікарні, а потім ще 10 років відсидів у в'язниці.
- Що найбільше тішило вашого батька в складному житті, в які моменти очі сяяли радістю?
- Від знайденого красивого оригінального експоната. Він часто мандрував, і було стільки втіхи, коли привозив звідкілясь одяг чи якусь сакральну річ. Звичайно, емоційно переживав свої творчі успіхи, адже він скульптор, для нього творчість теж надто важлива. До речі, колекцію Іван Макарович почав збирати як школу для своєї художньої творчості, а потім уже усвідомив, що народне мистецтво - це основа духовного життя, а ці предмети закладені в спосіб життя. Традиція - це вироблені народом закони, які й закодовані в таких речах.
- А чи були моменти, коли навіть ця мужня людина впадала у відчай?
- Так, у 70-ті роки, коли йому заборонили спілкуватися - до нього ніхто не приходив, зовсім не було замовлень, грошей на життя. Телефонуючи йому, постійно шантажували: віддайте колекцію державі, а раптом вас спалять. Якось підпалили двері, побили скульптури довкола. І знову телефонні дзвінки, головне, вимагали, аби він написав у пресу, що зізнається у своїх світоглядних помилках, ідеології. Його виключили з партії, тобто абсолютна ізоляція від усього світу. Уявіть, як це було творцеві!.. Вимагали: якщо віддаси колекцію, всі блага тобі повернуться, замовлення, слава, звання - будь-що. Тільки віддай її і не займайся нею. А як амбітний митець, він працював і чекав оцінки своєї творчості. І цей конфлікт його дуже гнітив. Батько не раз казав мені: "Петре, ну як жити у всьому цьому далі?". Але не здався, вистояв. Підтримували такі друзі, як Наталка Поклад, Микола Кагарлицький. Пізніше, уже в часи перебудови, допоміг Борис Олійник, Фонд культури почав збирати кошти на музей і нарешті виставку зробили вже у 80-ті роки. Адже ще в 50-ті він навіть був головою скульптурної секції, виставлявся в Москві, Третьяковська галерея закупила кілька скульптур, зокрема роботу "Молодий Шевченко". Здебільшого Кобзаря відтворювали у старшому віці, а це був оригінальний живий образ молодого поета, дуже вдала скульптура.
- Як батько передавав вам свої філософські, мистецькі погляди?
- Залежно від ситуації. Траплялося, ми й конфліктували, адже він хотів, аби я продовжував його музейну справу, їздив в етнографічні експедиції. Так воно по суті й було, я супроводжував його, але внутрішньо відчував, що це не моє. Я професійний художник, мені потрібна свобода, а це зв'язувало по руках і ногах. Одне слово, відмовлявся, а він наполягав. І тільки згодом я пізнав, що музейна справа для мене найважливіша і найщасливіша. Батько говорив, що музей, наша історія і культура - це саме те, що ми можемо взяти з минулого. Нічого нового не придумаємо, ось як ми осмислимо цей набуток у творчості - і є майбутнім.
Людина - істота соціальна, виховується в середовищі, а цим середовищем є культура, яку ми формували від своєї суті, єства. Як визначав Іван Макарович, народна традиційна культура - основа усього, бо творена колективно, відшліфована часом за нашими уподобаннями і менталітетом. Ви її беріть у спадок і продовжуйте. Чому нині закони пишуть, а вони не працюють? Бо немає отого стержня, стержень - це національна свідомість, багаж, на який можемо опертися. Маємо традицію демократичну - пишіть відповідні закони, і вона буде працювати. Скільки б ви не розповідали людині, як вона повинна жити, якщо ця традиція не працює в суспільстві, то й закон нежиттєздатний.
- Зараз навіть країни Західної Європи перейняті проблемою національної самоідентифікації. І це в державах, де домінує тільки рідна мова, культура. Але й вони, відчуваючи тиск глобалізації, занепокоєні цим питанням.
- Бо культурне надбання в цих країнах прагнуть підняти на вищий рівень. У нас такого бачення поки, на жаль, немає, не до цього...
- Чи були в Івана Макаровича зустрічі або розмови з представниками вищої влади? Чи переконував він їх, як і вас?
- Він і їх учив, як жити, навіть в останні роки свого життя, коли Президентом був Леонід Кравчук. Ми вдячні Леоніду Макаровичу, бо саме його зусиллями підписано наказ про створення музею. Іван Гончар ніколи не прогинався перед владою, оскільки вважав, що влада повинна слугувати народу. Наш музей відвідали всі президенти: Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко. Усі вони суттєво нам допомагали. Сподіваємося, що завітає і нинішній глава держави.
- Відомо, що Іван Макарович надто дорожив часом...
- Настільки, що ви навіть не уявляєте! Ми з вами говоримо про його колекцію, творчість. Нині я в тому віці, як був колись і він, тож дивуюся, як людина все встигала робити. Візьміть будь-яку сферу його діяльності, наприклад, якби він тільки працював як скульптор - уже став би знаною людиною. А він ще етнограф, науковець. Іван Гончар створив музей особливої ідеології, на той час таких не було. Тоді музеї були мертві із зовсім іншою стратегією і баченням світу. А це живий музей у живому відкритому суспільстві. Ми тепер маємо дивіденди, набуто енергетику, спосіб подачі цих експонатів, що працюють до цього часу, - настільки потужним був поштовх його діянь.
- Як ваш батько спілкувався з людьми в експедиціях, як пояснював пересічним людям цінність знайдених раритетів?
- Іван Гончар вів просвітницьку діяльність, не вважав себе лише колекціонером, бо колекціонування - найперше засіб показати людям красу цих речей. І коли йому діставали дивовижне українське вбрання зі скрині, він ще й докоряв: а чому ви в ньому не ходите, пісні не співаєте, обряди не справляєте? Люди йому дуже довіряли. Нині на собі переконуюсь: не часто й у двір пустять, а з ним коли їздив, одразу така довіра! Іван Макарович не міг купити все, але йому нерідко дарували, наскільки його образ викликав прихильність. Адже він не лукавив, видно було, що він щирий - як думав, так і говорив.
- Отже, енергетика, закладена ним у музеї, й досі діє... А з духовних настанов яка працює найсильніше?
- Гадаю, такий його вислів: "Пропагуючи національну культуру, ти будуєш майбутнє". Іван Макарович казав, що рушник може бути сильнішим за атомну бомбу, бо він зачіпає архетипічні глибини, і людина тоді буде діяти за своїм серцем. Тобто причетність до цієї культури, любов до свого рідного спрямовуватиме всю її діяльність, а раціо - це вже похідне від любові.
- Як відзначатиметься ювілей Івана Гончара?
- Ми підготували біографічну виставку "Іван Макарович Гончар", буде ще одна пересувна виставка за підтримки фонду Ріната Ахметова, яка проходитиме в усіх областях. А 27 січня в Будинку вчителя - урочистий вечір.
- Чому не в Національній опері?
- Ми звернулися в міське управління культури, аби хоч трохи якихось коштів виділили, але вони відповіли: "Стільки ювілеїв на цей рік, у нас не вистачає на всіх...". Тож вирішили зробити це толокою, оскільки у нас народний музей, хай буде і традиція музею - народна толока.
ДОСЬЄ "УК"
Петро ГОНЧАР. Народився 30 червня 1949 року в с. Лип'янка, що на Черкащині. Навчався в Республіканській художній середній школі, Київському державному художньому інституті. Працював художником у Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. Член Національної спілки художників України. Заслужений діяч мистецтв України. З 1993 року - директор Музею Івана Гончара, з 1999 року - Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара".
Валентина ДАВИДЕНКО
для "Урядового кур'єра"