"Салом — проти України"

ЗАБОРОНА ЕКСПОРТУ ТОВАРІВ ІЗ МАЛОРОСІЇ

ІСТОРІЯ. Дивну ситуацію, коли українці більше переймалися проблемами «рідного» Далекого Сходу, ніж найближчих сусідів на Заході, започаткував ще Петро І, силовими методами спрямувавши традиційні торгові потоки українських товарів винятково через північні порти Росії — Архангельськ і Петербург. Спочатку це стосувалося лише стратегічної на той час продукції — конопель, що йшли на канати для потреб вітрильного флоту; яловичих шкур, з яких виготовляли найкраще взуття; сала чи радше лою для виробництва мила та свічок, на порядок дешевших від воскових.

Утім, як відомо, апетит приходить під час їди, тому в квітні 1714 року заборону поширили фактично на всі прибуткові товари: поташ, конопляну олію, лляне насіння, клей, смолу, свинячу щетину і навіть чорну ікру, що у великих обсягах добували з осетрових на Дніпрі та інших великих ріках України. Задля виконання царського розпорядження на торгових шляхах встановили застави, «чтоб никуды инуды, токмо в пристани его царского величества, стоящие на Балтическом море (після перемоги над шведами порт Архангельська втратив своє стратегічне значення. — В. Ш.), помянутые товары возили». Отож сановний Петербург стоїть як на кістках замордованих на його будівництві українських козаків, так і на салі, кав’ярі, коноплях та інших товарах, за безцінь вивезених з України, позбавленої права торгувати без посередництва російських купців.

Крім того, царською волею було монополізовано та спрямовано виключно через балтійські порти Росії основні статті імпорту — від предметів розкоші (одяг, шовк, парча, золоті та срібні нитки тощо) до вовняних тканин і тютюну, який мандрував до України з Туреччини чи Болгарії кружним шляхом через всю Європу. Ще одним болючим ударом для української торгівлі із Заходом стала заборона на вивіз «іноземної валюти», тимчасом як російські мідні гроші за кордоном не хотіли приймати навіть в оплату за ночівлю на постоялих дворах.

На численних заставах українців нещадно карали навіть за сало, взяте для власного споживання в дорозі. Не дивно, що серед поданих гетьманом Іваном Скоропадським у 1718 році на розгляд царя головних проблем згадується і «лихо українських купців, яке їм діють… коли хто, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого сала, через те, що лій по-великоросійськи теж називається салом і є забороненим товаром».

Петро І відреагував на чолобитну цілком у стилі сталінського принципу «Немає людини — немає і проблеми», повністю заборонивши експорт з Малоросії на Захід будь-яких товарів, основним серед яких ще залишалась пшениця. Утім, самодержець не врахував, що Європа, яка вже начебто звикла до самодурства російського царя-«реформатора», цього разу збунтується, адже йшлося про її продовольчу безпеку. Відповіддю стали численні дипломатичні й економічні демарші, які, попри всю впертість Петра І, боляче позначилися на вкрай потрібних Росії зв’язках із Заходом. Тож 1723 року торговельну блокаду України довелось скасувати. Винятком ще певний час залишалися тільки справді стратегічні товари — коноплі, льон і селітра.

Утім, фактичне економічне пограбування України не минуло безслідно, що красномовно засвідчує написане ще 1814 року засновником Харківського університету Василем Каразіним гірке визнання: «Ми, українці, перебуваючи, так би мовити, біля самого джерела сала, не маємо донині ні свічних, ні мильних значних заводів». Одна з причин цього — монополізм російських купців, які піднялись саме за часів Петра І та розорення ним України. 

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗВАННЯ «МАТИ-ГЕРОЇНЯ»

Опіка тиранів

ДАТА. Ті, хто досі вірить, що встановлення в СРСР вищої материнської відзнаки стало свідченням щирої турботи влади про жінок, навряд чи знають, що аналогічну нагороду — Почесний хрест матері — у Третьому рейху запровадили ще 16 грудня 1938 року. Причому, на відміну від Радянського Союзу, де за всю історію існування ордена «Мати-героїня» його отримали загалом 431 тисяча жінок, у Німеччині вже на момент запровадження «Материнського хреста» (хоч як гірко це констатувати, назва стала справді пророчою) нагородженню ним підлягали понад 5 млн «арійок».

Утім, заслуги Гітлера у цьому не було, адже, на відміну від СРСР, де з часів більшовицького перевороту жінки нарівні з чоловіками трудились на виробництві, сиділи в ГУЛАГах і гинули в розстрільних підвалах, німецькі фрау традиційно опікувалися дітьми, кухнею і кірхою.

Не дивно, що переможена Німеччина швидко надолужила демографічні втрати у війні, тимчасом як радянським жінкам у бараках і комуналках доречніше було перейматися черговими абортами, ніж турботами про малюків. 

НАРОДИВСЯ ІСАК БАБЕЛЬ

«Талант не може брехати»

ОСОБИСТІСТЬ. Воістину світову славу видатному письменникові з Одеси принесли два твори — «Кінармія» і «Одеські оповідання». Якщо за останніми знято щонайменше десяток кінофільмів (з них кілька ще навіть у період німого кіно), то набагато трагічнішу й емоційнішу розповідь про червоних бійців Першої кінної армії досі ніхто не екранізував. Більше того, в сучасній Росії про «Кінармію» воліють без зайвої потреби не згадувати, як і про те, що зв’язок Бабеля з Україною аж ніяк не вичерпується перлиною біля моря, звідки родина майбутнього письменника переїхала до Миколаєва, коли маленькому Ісаку виповнився лише рік.

Саме у Миколаївському комерційному училищі, а не у класичній гімназії, куди євреям вступити було вкрай складно, розпочалося навчання здібного школяра. Згодом воно продовжилось в аналогічному навчальному закладі в Одесі, а потім — у Київському комерційному інституті. Навіть будучи вже відомим письменником, Ісак Бабель частенько навідувався як до Одеси, що була для нього малою батьківщиною, так і до української столиці, де він працював сценаристом на Київській кіностудії та навіть готував спільну з Олександром Довженком кінокартину.

Більше того, в роки колективізації безпартійний новеліст (досить промовистий факт як на бійця «політфронту» ще з часів громадянської війни) саме на Київщині їздив селами, збираючи матеріали для майбутнього твору про «великий перелом». Натомість вимушений був відверто написати в листі до майбутньої дружини — сибірячки Антоніни Пирожкової: «Здесь, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся…»

До речі, з адресаткою цього листа Ісак Бабель одружився в Горлівці, що іще раз засвідчує тісні зв’язки письменника з Україною загалом, а не тільки з Одесою. Втім, перш ніж здобути літературну славу, молодий студент ще в 1916 році за порадою Максима Горького подався «в люди», що, врешті-решт, привело його до лав Першої кінної армії Будьонного. Вона в той час рвалась до Варшави, прагнучи повернути до складу вже нової радянської імперії «ісконно русскіє зємлі» української Волині та власне Польщі.

«Неистребима людская жестокость» — ці слова Бабеля можуть бути епіграфом до його «Кінармії», написаної без романтичного ореолу, яким згодом почнуть огортати події громадянської війни радянські письменники. Втім, у 1924 році, коли завдяки Володимиру Маяковському в журналі «Леф» надрукували перші розділи твору, недавнє минуле ще не залакували, і саме правдивість талановитої прози стала справжнім відкриттям для читачів та поставила Бабеля серед найвидатніших майстрів художнього слова.

Книга стала аж надто реалістичним дзеркалом, на що не полінувався відгукнутися навіть сам Будьонний розгромною статтею у газеті «Правда»: «Гражданин Бабель рассказывает про Конную Армию бабьи сплетни, выдумывает небылицы, фантазирует и просто лжет». Та насправді, як засвідчують дивом уцілілі щоденникові записи «політбійця» Першої кінної, брехали зовсім інші: «Я рассказываю небылицы о большевизме: расцвет, экспрессы, московская мануфактура, университеты, бесплатное питание… Слушают с наслаждением… Я думаю — будет вам небо в алмазах, всех вывернет в который раз и жалко…». Не варто було б наводити ці гіркі визнання 26-річного Ісака Бабеля про роботу з місцевим населенням, якби за аналогічними рецептами не працювали нині «зелені чоловічки» в Криму і на сході України, вже вкотре з часів громадянської війни обіцяючи одурманеним відвертою брехнею людям золоті гори, що насправді обертаються смертями, розрухою, терором…

На відміну від кінармійського минулого, в літературній творчості письменник дотримувався принципу, що «талант не може брехати». Не дивно, що вже невдовзі притчею во язицех стало мовчання Бабеля, адже його твори розцінювали як контрреволюційні, а навіть більш-менш придатні до друку автор принципово відмовлявся переробляти на вимогу редакторів. До певного часу прозаїка рятувало те, що він зажив слави за кордоном, адже навіть на знаменитий Конгрес письменників на захист культури і миру, що проходив у Парижі 1935 року, Бабеля відрядили на вимогу іноземних колег уже після офіційного відкриття заходу.

Втім, дивом збережені розділи роману про колективізацію в Україні «Велика криниця» та уривчасті свідчення про безслідно зниклі твори Бабеля

«Коля Топуз», в якому вчорашній активіст-комнезамівець після «реорганізації» села їде «піднімати» Донбас, та «Тріска» про діяльність кривавої ЧК («Чрезвычайной комиссии») засвідчують — у письменника не було шансів уціліти… 

ПОСТАНОВА ПРО ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Краще бути «ізнасілованной», ніж «українізірованной»?

ПОГЛЯД. За відомим висловом Карла Маркса, чужою мовою в державі розмовляють або гості, або окупанти. Отож недаремно Ленін після вигнання у 1918 році червоногвардійських орд з України зобов’язав більшовиків учити українську мову, щоб зійти за «своїх».

Втім, навіть на початку 20-х років минулого століття серед «відповідальних радянських працівників» від губернського до повітового рівня, що працювали в Україні, лише кожен п’ятий володів мовою корінного населення. Не дивно, що в радянсько-польській війні 1920 року червоним доводилося покладатись не на українців, а на введену з Росії карально-експедиційну Першу кінну армію Будьонного.

За такої ситуації, щоб хоч якось завоювати симпатії місцевого люду, керівництво КП(б)У 12 липня 1920 року вимушене було ухвалити постанову про обов’язковість викладання української мови в усіх школах України. Крім того, державні установи зобов’язали укомплектувати штати працівниками, здатними спілкуватись з відвідувачами по-українськи.

Та чим міцніше укорінювалась радянська влада, тим менш українською вона ставала, а концентрованим виявом великодержавного шовінізму щодо «тубільців» невдовзі стала знаменита фраза, що «прилічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр»