Якось навесні, гуляючи зі старшим сином у дворі, помітила, як напередодні літніх канікул на вікні підвалу сусіднього під’їзду з’явилося оголошення про відкриття такого собі літнього табору для дітей шкільного віку, який працюватиме з 12 до 16 години щодня, крім вихідних. Наперед зраділа, бо у перспективі канікули чекали і на мою сім’ю, нехай не так швидко, але…
Як розповіли мені тоді сусідські дітлахи, ці кілька годин з ними проводить вчителька. Траплялося, що вони раз по раз підбігали до мене і з хвилюванням перепитували, котра година, нетерпляче чекаючи наставницю. А ще розповідали, що вони разом із нею граються у настільні ігри, малюють, вивчають пісеньки, п’ють сік і їдять печиво. Тобто діти не шукали пригод, а були зайняті. Звідки бралися гроші на ласощі, я не цікавилася. Схоже, за бажання і копійчину можна знайти. Дуже раділа, що, коли підросте мій син, то не доведеться ламати голову, куди його прилаштувати на час канікул.
Час збіг непомітно, син пішов до школи, а того дворового табору і слід прохолов. Приміщення спорожніло. Кілька років тому тут знову з’явилося оголошення про роботу кількох гуртків у навчальний період. Хоч вибір був не вельми широкий, на малювання нас не взяли через велику кількість охочих, а вокал синові не до душі. Пішов у групу з орігамі.
До зимових канікул усе було здорово. На полиці в сина, крім паперу для виробів, з’явилася спеціальна література, в Інтернеті вишукував інструкції до цікавих поробок. Але як швидко бажання з’явилося, так швидко і зникло, не знайшовши продовження, реалізації. Настали зимові канікули. Але — для гуртка також…
Мами і тати з маленьких міст і сіл слушно зауважать, що киянам гріх нарікати на брак дворових гуртків, бо столиця — це столиця. Певною мірою це правда. У Києві і в канікулярний час, маючи гроші чи хоч би людину, яка б могла провести дитину з одного кінця району в інший, запросто можна знайти і цікаве, і корисне. Проте не у всіх киян є така можливість. А на пам’яті у мам нинішніх школярів ще свіжі спогади про щільний графік відвідування на відстані досяжності безплатних гуртків, спортивних секцій, музичних шкіл. Куди все поділося? Більшість батьків опустили руки, мовляв, час грошей усе поглинув. Умовили себе тим, що це навіть краще, коли дитина вдома перед комп’ютером, аніж деінде. Хтозна, в яку компанію втрапить.
Та наша сім’я має інші погляди на дозвілля. Хочеться, щоб їх з нами поділяли освітяни, бо в їхніх руках уміння зацікавити дітлахів відірватися від Всесвітньої павутини корисними заняттями; комунальні служби міста і забудовники, які мають змогу надати приміщення під благу справу. Кожен із нас плекає мрії про світле майбутнє нашого майбутнього. А поки що...
Поки що настають чергові зимові канікули. Моєму синові-школяреві нічого іншого не залишається, як сидіти вдома самому, доки я на роботі.