«Історія змушена повторюватися, бо ніхто її не слухає»: життя доводить, що розумний і дотепний літератор Лоуренс Пітер, якому належить цей вислів, мав-таки рацію. У минуле відходить кожна прожита нами хвилина, та чи відаємо, як наші вчинки вплинуть на життя майбутніх поколінь? І як знайти зерно істини в писаній-переписаній історії предків? Як розібратися в наших непростих реаліях, маючи на озброєнні лише два кольори — чорний і білий? Адже історія не визнає компромісів. Де знайти переконливі відповіді на складні запитання, котрі тривожать нині кожного пересічного громадянина? Звісно, в істориків.
Із представником Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергієм БУТКОМ ми зустрілися в обласній універсальній науковій бiблiотеці iм. В.Г. Короленка. У ранковій тиші читального залу сама аура спонукає до аналітики.
— Пане Сергію, як ставитеся до вислову, що історію треба вивчати, а не коригувати?
— Тут виникає запитання: а що саме вивчати? Приміром, у Російській імперії писали міф, тобто підміну історії, привласнюючи Київську Русь. Потім прийшли комуністи, створили власну імперію, почали писати власний міф. Тобто знову-таки історії нема.
— Але нині росіяни викинули зі шкільних підручників саме поняття «Київська», замінивши його на «Стародавня Русь».
— Вони не можуть довести, що є спадкоємцями Київської Русі. Московське князівство і їхнє царство — це окремий проект. А те, що ми, сучасна Україна, таке продовження — зрозуміло. Просто дехто хоче бути третім Римом. Ми говоримо навіть не про росіян, а про імперську еліту. Тому що простий народ все-таки мислить життєво, і в нього нема таких амбіцій.
Щодо вивчення історії, то потрібно говорити про те, що її слід відновлювати. За 25 років незалежності багато зроблено. Але й міфи, казки про історію — все штучне, воно подекуди залишається. Коли ми проводили декомунізацію, то індикатором знання історії було те, що люди не знають власних героїв і нема чіткого розуміння, хто окупант, хто загарбник і приніс смерть, горе, руйнування — усе плуталося в голові. Коли я був у Щорсі (нині Сновськ) і говорив, що треба повернутися до історичної назви, то цілком серйозно колишній голова райдержадміністрації сказав, що Щорс був засновником української армії. Зрозуміло, що це нісенітниця, але якщо людина про це говорить із трибуни, то їй кивають.
— Тобто науковці мають не лише досліджувати, а й пропагувати?
— Звісно. Напрацювання української академічної науки потрібно передати в маси, те, що не досліджено, досліджувати далі. Люди повинні знати українську історію. Адже що відрізняє юрбу, населення від народу і нації? Це територія, мова, культура, історія. Це минуле: ким ми були, хто ми є і ким будемо. Український інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади саме й займається цими питаннями: відновленням і збереженням національної пам’яті. Це найважливіші факти з нашої історії, які є обличчям нашої країни і народу.
Ще один приклад. Нині багато говорять як про феномен про добровольчий і волонтерський рухи, які врятували у 2014 році країну від загарбання агресором. Добровольці воювали, а волонтери їх забезпечували із власної кишені. Але немає нічого феноменального, якщо знаєш українську історію. Волонтерський і добровольчий рух — це невід’ємна складова українського народу. Наведу лише два приклади.
Приклад перший: Богдан Хмельницький. Професійних вояків-козаків було небагато — 40—50 тисяч, але ж гетьман міг за місяць-півтора мобілізувати до 100 тисяч чоловіків. Їх треба було годувати — це робило населення. І відбивали агресію Речі Посполитої. Ось добровольчий рух і волонтери.
Другий приклад. Я колись виступав перед військовиками. Кажу, є дискусія: скільки в УПА було людей, адже в 1943 році було дві розвідувально-аналітичні записки. Одна німецька, друга радянська. Обидві сторони вважали, що в УПА було 100—150 тисяч осіб. А українські й закордонні історики після всіх аналізів говорять про те, що більш як 30—40 тисяч там не могло бути. Чия правда? Німецької й радянської розвідки чи сучасних дослідників?
Подумайте, кажу, як військові люди: вояки мають бути озброєні, обмундировані й нагодовані. Феномен УПА полягає в тому, що вона жила за рахунок допомоги українського населення. Більш як 30—40 тисяч прогодувати воно не могло.
— Тобто історія не завжди повторюється в негативному плані?
— Безперечно. Візьмімо до уваги, що сучасні герої — це спадкоємці, наступне покоління героїчних попередників. Бій під Крутами має величезне значення для сучасного молодого покоління. У 2014 році, коли на сході країни почалися бойові дії, на її захист стали добровольці. Їх надихнув подвиг героїв Крут. І це не красивий ритуальний вислів, а доконаний факт. Тож політика національної пам’яті потребує не формувати міфи, а доносити правду. Тоді всі виклики в найтяжчі моменти легше переживати: якщо ми не піднімемося, то хто підніметься? Як люди мислитимуть, так і діятимуть.
Вважаю, що у вивченні історії слід торкатися неприємних тем. І називати речі своїми іменами. Приміром, свого часу в СРСР було проголошено індустріалізацію, тобто країна мала перетворитися із селянської на технічно розвинену. А якщо подивитися реально? Ударними темпами за рахунок селянства, за рахунок падіння життєвого рівня створили військово-промисловий комплекс, який мав прислужитися боротьбі за світове панування. Я зіткнувся з цифрою, що в 1932 році — впродовж одного голодоморного року! — в Радянському Союзі було виготовлено 3032 танки і танкетки, тоді як у розвиненій Франції з 1918 по 1935-й — за 17 років! — 280 танків, у Великій Британії в ті роки — 80 танків і 325 танкеток. Треба позбуватися термінології міфів.
У 2014—2016 роках стало особливо видно, що історію використовують як зброю. Коли говоримо про історичну освіту, йдеться про питання національної безпеки. Людина передовсім має знати, хто вона, чим може пишатись і за що боротись. І тільки потім стає важливим питання автомата, танка, ракети. Сильна армія, ефективна держава можуть бути лише тоді, коли буде однозначною історія. Не можемо сидіти на двох стільцях.
— Нині багато хто з наших співгромадян кидається в крайнощі: одні кажуть, що з росіянами ми ніколи не були і не будемо братами, інші — що мине час, і з росіянами доведеться миритися, бо географічно нам нікуди не подітися одне від одного і кровна спорідненість є. Яка ваша думка з цього приводу?
— По-перше, братні народи — це політтехнологічна приманка. Не існує братніх народів. Є національні інтереси кожного народу і вміння налагоджувати добросусідські відносини. Я знайомий з багатьма росіянами, котрі доводили, що ми для них або дуже далекі, або чужорідні.
Ідея братніх народів — це ідеологічне гасло. Українському і російському народам — це стратегічне завдання — треба навчитися бачити один в одному рівних. Налагодити рівноправне добросусідське взаємовигідне співжиття, і тут свою частину шляху має пройти саме російський народ, його еліта.
На сьогодні наше завдання — зупинити російського агресора, щоб він відмовився від ідеї загарбати Україну, визволити окуповану територію включно з Кримом. Це складне питання, і братська ідея — як шкідлива бактерія. Бо брати можуть бути лише старший і молодший. Це геніально підлий термін.
— В умовах інформаційної війни історія як зброя ефективніша в руках того суперника, котрий спирається на документи, дослідження. Чи не так?
— Український інститут національної пам’яті має завдання формувати політику державної пам’яті, консолідувати навколо цього всіх дослідників, краєзнавців. Наше завдання — зробити так, щоб цінні напрацювання українських істориків стали на службу державі й суспільству. Прибрати комуністичні назви і пам’ятники — це тільки зовнішнє. Головне — це зміна свідомості. Треба розгребти сміття і будувати.
— Є таке висловлювання: «Люблю свою країну, але ненавиджу державу». Що скажете у відповідь?
— Це сумно. У нас демократична країна. Це означає, що всіх депутатів, всіх президентів привели на посади голоси виборців. За все, що відбувається в цій країні, державі відповідальний кожен з нас. Якщо людина так хизується — це самообман. Вона не хоче визнавати своєї відповідальності. Гадаю, ті, хто прийшов на Майдан — і під час Помаранчевої революції, й під час Революції гідності, а ще раніше, в 1990х роках — під час Революції на граніті, — були чеснішими перед собою: це наша країна, і ми боремося за те, щоб вона стала кращою. Це вже відчуття господаря.
Тобто слід запитати себе: ти людина, яка споживає, чи господар? Останній несе відповідальність. Він допомагає, критикує не для того, щоб обплювати, образити, а поліпшити, змінити справи. Народ вчиться керувати своєю країною і державою і нести відповідальність за свій вибір, співпрацювати з владою. Ми це робимо щодня — кожен на своєму місці. Тому скажу тим, хто хизується цими висловами: «Ненавидиш державу — подивись у дзеркало».
Євдокія ТЮТЮННИК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій БУТКО. Народився в 1959 році у Дрездені (Німеччина). Закінчив історичний факультет Чернігівського педінституту ім. Т. Шевченка. Працював учителем історії, викладав у Чернігівському національному педагогічному університеті ім. Т. Шевченка, очолював відділ у Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій.