Із заступником директора Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Сергієм ГАЛЬЧЕНКОМ ми могли б говорити про творчість багатьох письменників, спадщину яких він досліджує і відкриває в ній нові грані. Один із них — Володимир Сосюра. Мій співрозмовник — лауреат літературної премії імені цього поета.
— Сергію Анастасійовичу, коли вперше ви отримали нагоду ознайомитися з архівом Володимира Сосюри?
— Восени 1973 року дружина поета Марія Гаврилівна і син Володимир Володимирович прийняли непросте рішення: передати архів Володимира Сосюри на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. Чому непросте? Ясна річ, що розлучатися з родинними реліквіями важко. Але колеги-архівісти дали мені копію одного прецікавого документа. Це лист начальника Головного архівного управління Олександра Мітюкова до Комітету держбезпеки про необхідність вилучення того архіву в родини, оскільки багато творів Сосюри поширювалися в оригіналах і списках. Починаючи ще від 1924 року, коли активно переписували текст щойно створеної й одразу забороненої поеми «Махно». Тоді на черговій партконференції невдоволені партійні лідери говорили про те, що, бачте, в Сосюри є захалявна творчість. Володимир Миколайович справді, як Тарас Шевченко, дуже легко залишав у друзів рукописи своїх творів.
.jpg)
Мені, на той час науковому співробітникові ЦДАМЛМУ, випало щастя впродовж двох тижнів вивчати переданий архів, щоб підготувати інформацію для журналу «Архіви України». Я був приголомшений багатством цього архіву і незнаним Сосюрою. Прочитав тоді з рукописів роман-трилогію «Третя Рота», поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», вірші про українську мову, зокрема «До брата». Були там і епіграми на діячів, які доклали руку до нищення української культури, — Білодіда, Шамоту. Я знав, що багато таких творів надовго або й назавжди зникнуть у спецсховищах, потрапити в які можна, лише оформивши спеціальну перепустку. Тому я дещо переписав, але це було теж небезпечно. І я, маючи добру пам’ять, багато вивчив, зокрема вірші про мову.
Уже в часи так званої перебудови я виступав у Ніжинському пед?інституті на семінарі для вчителів Чернігівщини. Коли читав поетичне послання Сосюри «До брата», вчителі переривали лекції аплодисментами. Мене навіть просили продиктувати тексти віршів, я диктував, а педагоги уважно записували. Це були 1986—1987 роки, а 1988-го я прорвався з цими публікаціями у пресу.
— Якщо не секрет, що це була за історія із зашиттям у матрац рукопису поеми «Мазепа»?
— Передаючи до державного архівосховища весь архів поета, його рідні знали, що він буде не доступний у повному обсязі. Марія Гаврилівна у 1987 році вирішила передати мені для публікації три рукописи: «Третя Рота», «Мазепа» й «Розстріляне безсмертя». Вона розказала, що з 1973-го переховувала їх у своїй квартирі зашитими у матраці. То були машинописні копії рукописів, покладених у спецсховища, із правками Сосюри, тобто авторські тексти. Щодо поеми «Мазепа», то варіант, який зберегла й передала мені Марія Гаврилівна, — останній і не найкращий, він не виражав автор?ської волі, з епілогом, який Володимир Миколайович, очевидно, дописав після того, як первісний завершений варіант наприкінці 1950-х дав прочитати, наприклад, академікові Білецькому. Той висловив низку критичних зауважень — і об’єктивних, і де в чому суб’єктивних. Тоді Сосюра допрацював поему, додавши оте завершення, яке я не сприймаю і гадаю, що воно було дописане за підказкою, сказати б, на вимогу часу.
Але на початку перебудови ми надрукували в журналі «Київ» завдяки ініціативі його головного редактора Петра Перебийноса саме той варіант поеми. Коли ж після проголошення Незалежності відкрили спецфонди, я подивився первісні тексти і не знайшов у них цього епілогу. Тому наступні публікації роблю за тим варіантом, який виражає авторську волю.
— У впорядкованих вами виданнях поезії Володимира Сосюри останніх років фрагменти текстів багатьох творів істотно відрізняються від тих, які подавали за радянського часу. Правки вносив сам автор (звісно, за порадами ззовні) чи редактори?
— Може, й сам. Наприклад, до історії вірша «Любіть Україну».
У 1944 році надруковано варіант, де третя строфа звучала: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Розвіяний в полі вітрами…» Коли готувалася збірка «Щоб сади шуміли», ці рядки замінили на: «Між братніх народів, мов садом рясним, Сіяє вона над віками…» Не вірю, що Сосюра з власної ініціативи допустив таке безвілля й поміняв рядки. Вочевидь, це зробили редактори. Так само, як редактори викинули з ліричної перлини «Коли потяг у даль загуркоче» передостанню строфу:
Вже до серця доходить отрута…
Як старому минулого жаль…
Путь моя у каміння закута,
і на кожному розі печаль…
Тут твір Володимира Сосюри перегукнувся з віршем репресованого поета Михайла Драй-Хмари, написаним у камері, який закінчується рядками: «Я в кам’янім, у кам’янім мішку». Я навіть одну передмову до видання вибраних творів Володимира Сосюри, що вийшла у видавництві «Криниця», назвав «Поет у кам’янім мішку». Поему «Червона зима» (1921 рік) теж подаю до друку тільки за першими публікаціями, бо в її тексті зникли первісні образи: «блакитний бій сердець» замінено на «гарячий стук сердець», а «золото-синій сон» на «золотобарвний».
— Не одне покоління читало й запам’ятовувало трохи смішні слова вірша «І пішов я тоді до Петлюри». Як ви відновили справжній другий рядок?
— Смак до гарної поезії під час навчання в педагогічному інституті мені прищепив відомий майстер художнього слова Петро Бойко, який викладав у нас виразне читання. Я в студентські роки вивчив багато творів Володимира Сосюри, Павла Тичини, особливо любив читати дівчатам лірику — вони плакали від щастя. І ось захотів похвалитися перед Марією Гаврилівною. Читаю їй:
І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
«Ні, ні, у Володічки другий рядок звучав не так», — сказала вона і виправила мене: «…як громами в степах загуло». Я кинувся в архів, до першоджерел, перших публікацій. Узяв журнал «Червоний шлях», де в 1926 році було надруковано спогади поета «З минулого», де він описав свою козацьку епопею. Розкрився, визнавши, що воював у війську Симона Петлюри, був козаком 3-го Гайдамацького полку, хоч наразив себе на небезпеку. Тоді ж я знайшов оту строфу з «Потяга…» і ще багато цікавого…
— Радянські цензори пильнували, щоб не пропустити на сторінки книжок небажану національну і релігійну символіку. І таке редагування (або саморедагування) творів, мабуть, було ознакою часу?
— Переписували, або редагували, твори й самі автори: Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина. Із тичининської поезії вже наприкінці 1920-х зникли релігійні, політичні образи. Наприклад, в одному з віршів Тичини замість «Спадає лист на вівтарі» з’явилося: «Спадає лист на пустирі». Вівтар — це уособлення святині, а пустир — який образ? Занедбаності, пустки…
— Певно, найзагадковіший твір Володимира Сосюри — поема «Махно». Розкажіть, будь ласка, її історію.
— Вона одразу викликала незадоволення Василя Еллана-Блакитного (поет, головний редактор газети «Вісті ВУЦВК». — Авт.). Нарком освіти Олександр Шумський заборонив авторові читати цей твір у публічних виступах. Та поема пішла по руках.
Уперше я прочитав про неї в третій книзі спогадів Юрія Смолича «Розповідь про неспокій». Смолич відгукується про твір із захопленням, він вважав «Махно» найкращою поемою Сосюри. Але де ж вона? Немає. Мої тривалі пошуки не мали успіху. Через деякий час, працюючи з рукописом поеми «Розстріляне безсмертя», я побачив заголовок «Махно», потім прочитав такі рядки:
Безумство бурі світової
одгуркотіло вже давно…
Ти знов стоїш переді мною
й в поему просишся, Махно!
Ти просиш (зір твій, наче жало…)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архівах ГПУ.
Я тоді запитав у Марії Гаврилівни: «Що це означає — «в сумних архівах ГПУ»?» Вона й каже: «Я сама віднесла поему в ГПУ, тому що боялася за життя Володі».
Я попросив дружину поета надиктувати деякі неопубліковані твори, зокрема й поему «Махно». Вона диктувала й просила: «Поки я жива, не друкуйте це».
У 1980-х роках удова Юрія Смолича Олена Григорівна дозволила мені попрацювати у сімейному архіві Смоличів. Там я знайшов фрагмент оригіналу поеми «Махно», написаний рукою Сосюри. Цей рукопис автор подарував Петрові Панчу, а той передав його в дарунок Юрієві Смоличу, можливо, тому, що в його третій книзі спогадів найбільше йшлося про цю поему.
Коли я почав говорити у своїх радіопрограмах про невідому творчість Сосюри, десь згадав і про поему «Махно». Ту передачу почув учитель із Прилук Олександр Лебідь. До мене в Інститут літератури завітав його син, звістивши: «У батька є рукопис поеми!»
Наступного дня я поїхав до Прилук. Виявилося, що той рукопис учитель-пенсіонер поновив з пам’яті. Він скопіював текст цього твору, за винятком епілогу, ще 1928 року в селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині за текстом Карпа Гупала, який у 1923—1925 роках навчався у Харківському інституті народної освіти й приятелював із Володимиром Сосюрою (поет у той самий час навчався на робітфаці цього навчального закладу. — Авт.).
У 1937 році Лебідь був на творчій зустрічі з Володимиром Сосюрою в Одеському університеті й розповів письменникові, що має текст поеми «Махно». У Сосюри вже його не було, і він хотів переписати. Та читач подарував авторові копію поеми, сказавши: «Беріть, я знаю її напам’ять». Звичайно, вчитель не міг пригадати всю поему достеменно, тож відновити її в повному обсязі так і не вдалося.
— Отже, Сергію Анастасійовичу, ви сосюрознавець уже з 40-річним стажем.
— Так само понад сорок років займаюся вивченням спадщини Тараса Шевченка, Павла Тичини. Недавно завершив підготовку унікального видання. До нього увійшли майже зовсім не відомі матеріали Остапа Вишні — його щоденникові записи, листи, біографічні документи. Хтось із колег сказав мені: «Ти щасливий, бо завжди щось знаходиш». Я відповів: «Я щасливий не тому, що знаходжу, а тому, що шукаю». Але часто шукаю одне, а знаходжу зовсім інше, не менш цікаве і значуще для мене й для нашої літератури.
Тетяна КРОП
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ГАЛЬЧЕНКО. Народився 1947 року в селі Пустовійти Київської області. Закінчив філологічний факультет Київського педінституту. З 1982 року працює в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України, а з 2005-го — заступник директора інституту. Літературознавець, текстолог, літературний джерелознавець.