Гірничорудна галузь традиційно серед стратегічних у реальному секторі вітчизняної економіки. Збільшення обсягів видобутку і переробки руди завантажить незадіяні виробничі потужності металургійних комбінатів, заводів будівельних матеріалів. Отже, дасть змогу збільшити виробництво товарної продукції, зокрема експортно орієнтованої, з якою Україна давно успішно конкурує на зовнішніх ринках.
Про нагальні питання гірничодобувної промисловості — в інтерв’ю з головою Федерації роботодавців гірників України Сергієм СТОРЧАКОМ.
— Сергію Олександровичу, що гальмує розвиток вітчизняного рудпрому?
— Найперше потрібно зрозуміти, що питаннями гірничого спрямування повинні займатися гірничі інженери з великим досвідом роботи. Спеціальний дозвіл на користування надрами, тобто згоду на промислову експлуатацію родовищ не може давати геологічна служба, в якій немає жодного профільного інженера.
Геологи повинні забезпечити надрокористувачів достовірною інформацією про корисні копалини конкретного родовища. Але вони нічого не розуміють у технології гірничих робіт, а тому не здатні контролювати їх ведення. А гірничорудні підприємства — це надскладні інженерні комплекси. Кожна промислова аварія, особливо у гірничій галузі — це колосальні екологічні й соціальні збитки. Тому орган державної влади, який від імені конституційного власника надр надає дозвіл на їх промислову експлуатацію, повинен розумітися на інженерії гірничих робіт.
Переконаний, що новоствореному Міністерству з питань стратегічних галузей промисловості необхідно взяти під свій контроль систему дозволів для гірничодобувних підприємств. Отже, мати важелі впливу на інші міністерства, діяльність яких пов’язана з роботою промислового сектору країни.
— Наведіть хоч один приклад, коли недостатній експертно-технічний нагляд обернувся неприємностями для підприємства.
— Неприємностями — це дуже м’яко сказано. Усі причини промислових аварій і катастроф тою чи іншої мірою пов’язані з недотриманням правил експлуатації виробничих об’єктів. Інженерні помилки можуть призвести до руйнації цілих галузей. Нашу уранову промисловість загнано в колапс через обставини, які взагалі не мали виникнути. Її розвиток напряму залежав від роботи нової кіровоградської шахти «Новокостянтинівська», однієї з найбільших у світі за запасами уранових руд. Проте шахта так і не змогла вийти на заплановані обсяги видобутку, тому що не має відповідних потужностей для піднімання руди. Хтось вирішив зекономити під час будівництва головного шахтного ствола (а це один з найважливіших і капіталомістких елементів будь-якого добувного підприємства) і змінив його проєкт із клітьового піднімання руди на піднімання баддями, простіше кажучи, відрами.
Хто погодив цей проєкт? Хто розглядав і затверджував план розвитку гірничих робіт одного з найважливіших промислових об’єктів країни стратегічно важливої галузі? Питання без відповідей, хоч як дивно.
У підсумку «Новокостянтинівська» не має потрібних піднімальних потужностей. Промислове освоєння одного з найбагатших у світі уранових родовищ надовго зупинено. Брак сировини — серед вагомих причин загрози ліквідації державного підприємства «СхідГЗК», найбільшого в Європі гірничо-збагачувального комбінату з видобутку і переробки урану.
— У чому полягає державне регулювання гірничою галуззю?
— У руках держави залишається головне — надра. Вона була і є єдиним і незмінним власником корисних копалин стратегічного значення. Тож новостворене Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості має всі повноваження і врешті повинно посадити за стіл конструктивних переговорів приватні компанії, що працюють у секторі видобутку як надрокористувачі, врегулювати проблемні питання (приміром, баланс внутрішнього ринку руди) і виробити для них правила і завдання з позицій інтересів держави.
Певна річ, держава зацікавлена в нарощуванні експорту промислової продукції — це валютні надходження в бюджет. Але в сегменті залізної руди склався парадокс: одні фінансово-промислові групи, які в процесі приватизації придбали рудні кар’єри і шахти, експортують її у великих обсягах, інші змушені імпортувати для завантаження своїх металургійних виробництв. Це триває десятиліттями. Державний орган влади має повноваження владнати корпоративні конфлікти гірничо-металургійного комплексу, а не спостерігати за ними.
— Які вбачаєте основні напрями зростання гірничорудного сектору?
— Його розвиток гальмують завислі інвестиційні проєкти, реалізація яких важлива для всієї економіки нашої країни. Канадська компанія Black Iron давно оголосила, що готова вкласти більш як мільярд доларів у будівництво кар’єру на Шимановському родовищі у Кривбасі, а також сучасного гірничо-збагачувального комбінату з виробництва залізорудного концентрату, необхідного для металургів. А це 700 нових робочих місць на самому підприємстві і ще 2 тисячі — у суміжних галузях.
Погодьтеся, не зовсім нормально, коли доля однієї з найбільших іноземних інвестицій у вітчизняне виробництво залежить від того, що у владних кабінетах, серед яких місцеве самоврядування, ніяк не можуть скласти ціну компенсаційного пакета для відведення інвесторові земельної ділянки під запропонований проєкт. Треба покласти край нашим національним особливостям роботи з інвесторами, коли кожна установа, більш-менш причетна до системи дозволів, прагне, як би це сказати красиво, скористатися інвестором на свою користь.
Канадський інвестор майже 10 років намагається розпочати реалізацію своєї пропозиції. Ситуація банальна. Для будівництва нового видобувного підприємства потрібна конкретна земельна ділянка. Так-от, щойно з’явився заморський інвестор, Криворізька міська рада поспіхом віддала її в оренду місцевому ГЗК. Доки тривають судові процеси щодо законності цього рішення, до роботи з інвестором приєдналося Міністерство оборони України, під відомчим контролем якого перебувають землі, необхідні для реалізації шимановського видобувного проєкту.
— І знову парадокс. Міноборони погодилося відвести землю, але на умовах, що канадська компанія сплатить за них компенсацію. Проте цифр не оголошено. Чи генерали ще не визначилися у розмірі винагороди?
— Вважаю цю ситуацію абсурдною і навіть для нас ганебною. У такому разі країна, яка себе поважає, повинна сказати інвесторові чітко свою позицію. Якщо проєкт не потрібний — інвестор спокійно його згортає. Якщо потрібний — усі органи влади, від високих урядових кабінетів до місцевих рад — повинні йому сприяти. А місцева влада — носити на руках.
Вважаю, вирішення нарешті питання з розроблення Шимановського родовища — це наш екзамен перед міжнародними інвесторами. Надто що Президент України під час нещодавнього візиту в Канаду зарахував цей проєкт до пріоритетних. Також час визначитися з технологією переробки окислених руд, що дасть змогу зрушити з мертвої точки один з найбільших у світі довгобудів — Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд (КГЗКОР) із запроєктованими потужностями 13 мільйонів тонн залізорудних котунів для металургійних заводів.
До цієї, образно кажучи, покинутої валізи необхідно нарешті прикріпити ручку і почати використовувати за призначенням. КГЗКОР потрібен, оскільки неможливо без кінця і краю складувати окислені руди. Таких заскладованих обсягів готової до переробки сировини (близько мільярда тонн) немає в жодній країні.
— Яке основне проблемне питання КГЗКОР?
— Ухвалення рішення про технологію переробки окислених кварцитів для роботи цього підприємства.
Головна причина зупинки його будівництва — неправильно обраний проєкт збагачення окислених руд. Система високоградієнтної магнітної сепарації була надзвичайно енерговитратною і шкідливою для здоров’я робітників. А отримували концентрат дуже низької якості. Проєкт визнали нерентабельним ще у минулому столітті.
Нині проблему ефективної технології знято. Є запатентовані розробки українських вчених з отримання із слабомагнітних залізистих кварцитів конкурентоспроможної продукції, що дасть змогу залучити у високорентабельну промислову переробку фактично всю складовану руду, звільнити від рудних відвалів 500 гектарів безцінних чорноземів Кіровоградської й Дніпропетровської областей.
Тож можна сказати, що Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості створено дуже вчасно. Настав-таки час позбутися непрофесіоналізму і невігластва у промисловому секторі, ліквідувати всі договорняки, впроваджувати в ньому сучасну індустріально-інноваційну політику і відродити світовий статус України як могутньої гірничодобувної держави.
Світлана ІСАЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій СТОРЧАК. Доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, заслужений працівник промисловості України. Автор понад 100 наукових робіт (зокрема 10 монографій), 16 винаходів, переважно пов’язаних з видобутком рудних і нерудних корисних копалин.
Трудовий шлях пройшов від гірничого інженера, начальника шахти до голови Держгірпромнагляду. Має досвід більш ніж 30 років роботи на керівних посадах центральних органів виконавчої влади.
ЦИФРИ і ФАКТИ
► Україна посідає 6-те місце у світі за запасами корисних копалин, вона світовий лідер за розвіданими запасами залізомісткої руди.
► Плата за користування надрами забезпечує 5% доходів державного бюджету.
► Експорт залізних руд і концентратів становить 6% загального експорту нашої країни.