5 серпня 1937 року розпочалося виконання сумнозвісного оперативного наказу народного комісара внутрішніх справ СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Тож під наказ можна було підвести будь-яку людину. Народ називав цю операцію антикуркульською. «Куркуль», «експлуататор» і «ворог народу». Саме так радянська пропаганда позиціонувала заможного селянина, згідно з державним курсом на суцільну й прискорену колективізацію. «Ворогами народу» регулярно ставали бідняки чи середняки, оскільки самі критерії ворожості постійно розширювалися.

Приречені на смерть

Більшовики використали гасло «Землю — селянам» задля здобуття й утвердження своєї кривавої влади в Україні. На жаль, романтичну віру в омріяне господарювання на своїй землі зруйнувала жорстока дійсність. Колективізація, виселення, Голодомор підірвали сили українського селянства. Його соціальна вразливість у 1937—1938 роках сягнула межі. Українських селян радянська влада прирекла до розстрілів (розстрілювали, навіть не повідомивши родичів) чи заслань до таборів ГУЛАГу за типовим штампованим обвинуваченням у проведенні контрреволюційної або протиколгоспної агітації, розповсюдженні провокаційних чуток про радянську владу та  здійсненні підривної роботи. Паралельно декларували основні демократичні права колгоспників, у профільних і урядових ЗМІ йшлося про поліпшення життя на селі, зростання врожаїв, придбання нової техніки та будівництво нових виробничих приміщень, постійні перевиконання колгоспами планових показників.

«Але планово й масово знищували радянських громадян, зокрема й жителів України, за лімітами, завчасно встановленими ще до арештів, до того, як когось допитали, засудили. Тобто гасло «намолотити» застосували й до людей, які прагнули працювати на власній землі. На території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», за даними науковців, лежать приблизно 100 тисяч жертв сталінських репресій. Але нині точно відомо про 22 тисячі похованих, з них лише половину ідентифіковано. Ця робота триває на постійній основі. І про Великий терор треба ще розповідати й розповідати. Саме тому й відкрито виставку «Скривавлена нива», присвячену репресованим селянам, знищеним упродовж 1937—1941 років у в’язницях НКВС у Києві та похованим на таємній спецділянці в Биківнянському лісі», — розповідає генеральний директор заповідника Богдан Біляшівський.

Виставка, яка триватиме в заповіднику до жовтня, а потім її презентуватимуть на різних майданчиках, містить маловідомі матеріали фондів з Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г.С. Пшеничного, Галузевого державного архіву Служби безпеки, Державної наукової установи «Книжкова палата України імені Івана Федорова», Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського, Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка, приватних зібрань.

На восьми планшетах за допомогою архівних фотографій, плакатів, документів розгортається хроніка сільського життя 1930—1941 років, ідеться про життєвий шлях, обставини арешту й розстрілу 18 селян переважно з Київщини, які потрапили під невблаганні жорна радянської влади. Тиша Биківнянсього лісу й досі зберігає чимало таємниць великого злочину тоталітарного комуністичного режиму.

О, краю мій! На ріднім лоні
зерно доспіле не впаде.
Я бачу друга на кордоні
із пильних військ НКВД.

Він ходить лісом, ходить бором,
з ним тиша, зброя і зоря.
Він чистить вечором затвора
і патронташ перевіря. 

(А. Малишко, вірш «Серпень 1937 року», уривок)

Важливо не лише для родичів

Серед розстріляних Петро Євтух. Про діда Олександр Євтух розповідає ось що: «Про обставини арешту й смерті дізнався три роки тому, звернувшись до архіву СБУ. Моя бабуся, яка жила в селі Лехнівка Березанського району (нині Баришівського), розповідала мені, що діда забрали. Але куди, розстріляли чи вивезли на Далекий Схід, ніхто не знав. Заарештували його за правду — говорив, що народ ходить голий і босий і що буде війна».

Віталій Литвиненко про обставини смерті свого прадіда також дізнався три роки тому. «Ветеран Першої світової Семен Литвиненко під час громадянської війни відмовився воювати в червоній армії. І вже тоді потрапив у немилість до радянської влади. Під час арешту в 1937-му йому інкримінували сім статей — жодного звинувачення він не визнав. Навіть інкримінували одруження з іноземкою, хоч дружина була із Західної України. Коли мені трапилася архівна справа (лише друга постмайданівська влада відкрила архіви), це був шок: жити і знати, що сусід тебе здає, і не один раз, а методично!» — каже правнук репресованого.

Як акцентує заступник генерального директора з наукової роботи заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, не обирали репресованих для експозиції за певними критеріями, як-то майновий стан або рівень письменності. «Адже так людей ділила радянська влада, щоб розсварити їх і спонукати до доносів. З одного боку, добірка була довільною, а з іншого — представлено родинні історії, щоб показати винищення не лише окремих сіл, а й родів», — резюмує Тетяна Шептицька.