95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КОЖЕДУБА
ПОСТАТЬ. Серед найкращих льотчиків-винищувачів країн антигітлерівської коаліції немає рівних тричі Героям Радянського Союзу росіянину Олександрові Покришкіну та українцеві Іванові Кожедубу, які особисто збили по 53 та 62 літаки ворога. Та якщо перший з пілотів почав воювати із червня 1941 року в званні старшого лейтенанта, то другий — лише із березня 1943-го сержантом. На відміну від старшого за віком і званням радянського аса, нашого земляка за всю війну нікому не вдалося збити, хоч літав він не на переданих СРСР за ленд-лізом американських винищувачах, як Покришкін, а на вітчизняних Ла-5 і Ла-7 — малокомфортних з погляду турботи про пілота.
Особливо таємничою сторінкою біографії Кожедуба довго залишалося те, що його трохи не відрахували з льотного складу, призначивши безперспективного сержанта начальником поста повітряного спостереження і оповіщення, тобто групи солдатів, які за десятки кілометрів від аеродрому стежили із землі за ситуацією в небі для вчасного виявлення ворожих літаків. Ревних службистів обурило те, що довоєнний випускник Чугуївського військового авіаучилища, якого за високий професіоналізм залишили там інструктором, у першому повітряному бою трохи не загинув. Пілотові лише дивом вдалося посадити зрешечений кулями з ворожих літаків винищувач.
Крім того, лише в сороковому бойовому вильоті Кожедуб відкрив рахунок повітряних перемог, збивши перший німецький бомбардувальник. Не дивно, що начебто вже досвідченого льотчика, який упро?довж трьох місяців повертався на рідний аеродром з порожніми руками, запідозрили у боягузтві, що ледь не закінчилося бідою для молодого пілота.
Не менш цікавий факт біографії тричі Героя — те, що цілком заслуженою славою він певною мірою завдячує журналістам. І не стільки тим, хто описував його подвиги, скільки тим, за публікуціями яких майбутній ас старанно вивчав тактику повітряного бою.
Це далеко не остання таємниця видатного авіатора, чия доля ще приховує чимало відкриттів. Зокрема показове зізнання Кожедуба, що після закінчення школи-семирічки йому важко давалося навчання у Шосткинській школі робітничої молоді зовсім не через брак знань, здобутих у рідному селі, а через труднощі переходу з української на общєпрінятий, яким викладали у вечірній школі звичайнісінького райцентру Сумщини, де всі ще розмовляли так, як їхні батьки і діди.
Навіть побіжне порівняння біографій Покришкіна і Кожедуба спонукає до невтішних узагальнень. Так, звання тричі Героя належало за 50 збитих літаків, чого українець добився вже у серпні 1944 року, а Покришкін — лише наприкінці війни. Першому з них третю зірку вручили аж у серпні 1945 року, а його колезі — авансом у серпні 1944-го. Та вже зовсім ганебно те, що три золоті Зірки Героя, який жив у Москві, по смерті українського аса вкрали, красномовно засвідчивши рівень моралі в Росії.
20-РІЧЧЯ УГОДИ ПРО ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ
Як завжди, поділили «по-братськи»
АМОРАЛЬНІСТЬ. Після розпаду СРСР радянські військові кораблі, що базувались у Криму, за принципом територіальної належності мали відійти Україні. Однак усвідомлюючи, що обумовлене нормами міжнародного права рішення залишить Росію без військового флоту на Чорному морі, Україна погодилася на братський розподіл у рівних частках та спільне використання бази у Севастополі.
Це компромісне рішення призвело до того, що в червні 1995 року Кучма і Єльцин підписали угоду, за якою російська частка зросла до 81,7%, а українська зменшилася до 18,3%. І більшість переданих Україні кораблів підлягали утилізації, а не бойовому використанню.
.jpg)
25-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ РОСІЇ
«Большая» ще не означає «вєлікая»
ПОГЛЯД. Під акомпанемент заяв Путіна, що «СРСР — це Росія», навіть незручно нагадувати, що в радянській імперії першу після Балтійських республік декларацію про державний суверенітет ухвалив з’їзд народних депутатів РРФСР ще 12 червня 1990 року. Нині це офіційне свято — День незалежності Росії.
У червні 1990-го аналогічні документи вслід за «старшим братом» затвердили в Узбекистані й Молдавії, а Верховна Рада УРСР — лише 16 липня 1990 року, тобто більш ніж через місяць після Росії. Це не заважає тим, хто подав приклад дій за принципом «кожен рятується як може», звинувачувати сусідів у націоналізмі та зраді інтересів братніх слов'янських народів.
Насправді саме російське керівництво першим покинуло вже потопаючий корабель із назвою СРСР, а на Біловезькій нараді у грудні 1991 року тодішні лідери Росії, України і Білорусі — Єльцин, Кравчук, Шушкевич — лише констатували факт розвалу радянської чи, точніше, модифікованої російської імперії. Вона справді була «большой», але ніколи — «вєлікой». Підтверджень цього багато: від ганебних поразок у Кримській і російсько-японській війнах до уроків збройного протистояння з Фінляндією у 1939—1940 роках.
75-РІЧЧЯ ЗДАЧІ ПАРИЖА ГІТЛЕРІВЦЯМ
Гіркі плоди умиротворення
ПАРАЛЕЛІ. Прологом до Другої світової став не менш ганебний, ніж сталінсько-гітлерівська змова про розподіл сфер впливу, Мюнхенський договір 1938 року. Цим документом Великобританія і Франція погодилися «врегулювати» національне питання, передавши Німеччині відібрану в Чехословаччини Судетську область, начебто заселену переважно етнічними німцями. На думку тодішнього англійського прем’єр-міністра Чемберлена, «жахливим уявляється навіть припущення, що ми повинні рити у себе траншеї і приміряти протигази лише тому, що в якійсь далекій країні посварились між собою люди, про яких нам нічого не відомо».
Політику умиротворення Німеччини підтримував навіть тодішній опозиціонер Черчилль, який заявив, що «чехословацький уряд зобов’язаний зробити для західних країн будь-яку поступку, яку вони вважатимуть доцільною на вимогу Гітлера, як мала держава, чиє існування залежить виключно від совісті і зусиль інших». Саме такою логікою керувалися лідери Англії та Франції, коли знахабнілий фюрер вирішив «захистити» етнічних німців на території Польщі.
Ситуація в польському Данцигу навесні 1939 року була майже ідентичною тій, що склалася рік тому в Донецьку й Луганську: вулицями марширували бойовики, озброєні й навчені стараннями сусідньої держави, й під її прапорами. Натомість реакція лідерів країн демократії звелася до заяв про неприпустимість силових рішень та готовність всіляко сприяти захисту незалежності Польщі, однак не її територіальної цілісності. Не дивно, що Гітлер цілком резонно розцінив це як дозвіл на федералізацію ще однієї країни за мюнхенським сценарієм.
Відповіддю Франції й Англії стала дивна, або сидяча війна, коли зосереджені на німецькому кордоні дивізії союзників незворушно спостерігали, як два агресори — Гітлер і Сталін розправлялись із Польщею. Реальна протидія звелася до економічної блокади та санкцій, що начебто мали без пролиття крові призвести до краху Третього Рейху, бо, мовляв, французам і англійцям немає сенсу гинути за німецькомовний Данциг, який поляки відмовилися віддати Гітлерові.
У нинішній «антифашистській» Росії воліють не згадувати, як Сталін 30 листопада 1939 року заявив, що не Німеччина оголосила війну Франції й Англії, а навпаки. Крім того, англійсько-французькі імперіалісти ігнорують усі мирні пропозиції фюрера, а тому обов’язок прогресивного людства — активізувати боротьбу проти «підпалювачів війни». Як наслідок, у номінально воюючих Франції і Великобританії місцеві комуністи за наказом з Москви розгорнули потужну пропагандистську кампанію, закликаючи солдатів не виконувати наказів командирів, робітників — бойкотувати військові замовлення, а громадян — вимагати миру з Гітлером. Не менш активно обстоювала позицію умиротворення «вільна преса», яку щедро підгодовували коштами з-за кордону, як робить це нині Путін.
Не дивно, що голосом волаючого у пустелі залишилося застереження, зроблене Троцьким наприкінці 1939 року: «Величезною легковажністю є пропаганда, що поспішає зобразити Гітлера як загнаного у глухий кут маніяка. До цього далеко. Страхітлива воєнна машина Німеччини ще себе покаже. Хтозна, чи не доведеться французькому уряду разом із бельгійським і голландським шукати притулку у Великобританії».
Крах ілюзій настав уранці 10 травня 1940 року, коли гітлерівці завдали нищівного удару через території Бельгії й Нідерландів, тобто в обхід укріплень на французько-німецькому кордоні. Терміново викликаним в МЗС Німеччини послам держав, що на цей момент уже зазнали агресії, пояснили: німецькі війська беруть під захист їхні країни, щоб уберегти від англійсько-французької окупації. Саме так Гітлер інтерпретував міжнародні зобов’язання Третього Рейху, який у відповідь на відмову Бельгії й Нідерландів від союзу із Францією й Англією та проголошення нейтралітету гарантував недоторканність кордонів своїх північно-західних сусідів та обіцяв надати допомогу, якщо вони стануть об’єктом нападу.
Подальший перебіг подій добре відомий: попри фактичну рівність сил у живій силі, танках і літаках та дворазову перевагу в артилерії, морально розкладені комуністичною пропагандою та дезорієнтовані офіційною політикою умиротворення війська союзників виявилися не здатними до ефективної відсічі. Масштабна катастрофа стала адекватною розплатою за небажання обстоювати ідеали демократії та норми міжнародного права.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)