Уперше інформацію про молодшого сержанта Сергія Добрянського, старшого механіка-водія самохідної артилерійської установки 2С1 «Гвоздика», прочитала в інформаційній довідці, отриманій із Генштабу. «Під час проведення АТО на сході України проявив свої найкращі людські та професійні якості. Взимку в складних умовах донецьких степів під лютим вітром та снігом, він ніколи не відмовлявся допомагати товаришам по зброї у ремонті техніки та обслуговуванні бойових стрільб. З ранку до пізнього вечора його часто можна було побачити під ввіреною йому бойовою машиною: він натягує «гусянку» або міняє «торсіон». Далі не менш теплі й шанобливі слова на його адресу. Щоправда, ні натяку на нагороди.
.JPG)
Окрім цивільних професій, спробував військову
Передостаннього дня перебування Сергія на реабілітації в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни під Києвом пощастило зустрітися з ним там. Для початку запитала: чи має він польське коріння, бо дуже вже не типове для українця по батькові Войтекович. «У моїй крові стільки намішано відтінків різних національностей: і румунської, і циганської, молдовської, української. Батько Войтек, у побуті Вовка. Цікавився родоводом і знайшов інформацію про прапрадіда, який був генералом», — розповідає боєць.
Дивлячись на цього чоловіка, подумала: плакатися в жилетку він не звик, ховатися від труднощів — також. Він зауважує, що якби не війна, працював би далі. «Чим я лише не займався! Будівельник, висотник, експедитор, охоронець, оператор ЧПУ — усі ці спеціальності освоїв самотужки, навчило саме життя». Можливо, освоїв би ще якусь із професій.
Просто, не підбираючи слів, розповідає, як повістка випередила його наміри піти добровольцем в АТО. «Мені не сподобалося, що якась гадина топче мою землю, качає тут свої права. Не можна так. Не треба на нас наступати й топтати нашу землю».
У зону АТО потрапив усього після трьох тижнів навчань. Умови перших місяців оборони східних кордонів вимагали швидкого реагування. Так вийшло, що перебування бійця в зоні проведення АТО затяглося. «Якщо інші бійці через 45 діб чи через півроку їздили додому, то ми «відтарабанили» 11 місяців. З 5 вересня минулого до 6 серпня цього року», — розповів молодший сержант.
Перший період був складним. Ні люди, ні техніка не були готовими до відсічі нападу з боку Російської Федерації. Обмундирування, технічного оснащення, документації до бойових машин, запчастин та інструментів для ремонту бракувало. Ще дошкуляв холод, і з харчами були проблеми. Волонтери допомогли з теплим одягом, «буржуйками», нічниками, коліматорними прицілами.
— Робили все власними руками і головами, за власні кошти на місцевих базарах купували запчастини, прокладки на двигуни, патрубки, там, до речі, можна купити все — формений одяг і взуття також, — згадує Сергій прожите. — Попередня машина, самохідна гаубична установка 2С1, що згоріла, була 1985 року випуску. Мій позивний «Шаман», машину називали «Шаман», а ще був у мене песик Шаманчик, який став вірним другом. Залишив його там хлопцям — нехай їм допомагає. Не раз рятував наші життя. Уперше помітили це, коли якось без попередження цуценя раптово зникло. Ми за ним у бліндаж. Тільки пірнули всередину, а тут як гахне поряд з нами! А Шаманчик у цей час зіщулившись сидів у схованці. Відтоді пильнували за його поведінкою.
Сергій Добрянський розповів, що шлях його екіпажу пролягав з Ізюма до Чорнухиного, Горлівки, Дебальцевого, Авдіївки, Мар’їнки. Цю відстань вони пройшли своїм ходом. «Одного разу нас перевезли під Авдіївку трейлерами, було заборонено пересування гусеничної техніки шосейними дорогами, — розповів. — Під Авдіївкою нас і накрило. Зазнав мінно-вибухової травми, контузило мене, ще порушеними залишаються слух і зір. Ми поїхали оглянути позицію, перевіряли, де краще розташуватися для захисту наших хлопців. Ми, артилерія, їздили тільки вночі. Хто в курсі, знає, чому. В цей момент стався вибух у повітрі. Вибуховою хвилею нас із товаришем 21 червня о 2:20 ночі бахнуло. Його сильніше, а мене Бог милував».
Його девіз: «Якщо не я, то хто?»
У Кривому Розі у Сергія сім’я. Хвилюються батьки за життя сина. Непокоїться дружина. Перечити Сергієвому «Якщо не я, то хто?» сенсу не було. Одинадцятирічний син Сашко підтримує батька морально. І вже зараз готує батьків до того, що неодмінно пройде стежку захисника Вітчизни. Вважає, що армія багато чого вчить. Як і його батька. Адже артилерійську справу Сергій також вивчив ще тоді, коли проходив строкову службу. Обставини сьогодення змусили згадати все. Впорався.
— Є й такі серед знайомих, — веде далі розмову боєць, — які кажуть: «ось як прийдуть до нас, тоді підемо боронити». Якщо загарбники прийдуть уже аж у Дніпропетровськ, то вже та оборона нічого не варта. Треба ворога тиснути на місці, не даючи зробити кроку вперед. Шкода, що не зробили ми цього ще в Криму.
А далі, ніби поринаючи у солодкий спомин, розмірковує, що якби не війна, то робив би зараз комусь затишок в оселі. Останнім часом добре навчився облаштовувати інтер’єр. «Вивчаю житло, раджу господарям, де які меблі краще розставити. Виготовляю їх, а ще ліпкою з гіпсу завершую композицію».
Екіпаж п’яти Сергіїв
А далі — новий спогад «звідти». «Під час бойового злагодження екіпажів загорілася машина. Їхали швидко. У машині вилетіла коробка передач і замкнуло проводку. В екіпажі п’ятеро бійців, усі Сергії, й офіцер. Ніхто втікати не став. Кожен розумів відповідальність: на борту 40 снарядів, у тротиловому еквіваленті — 1 тонна 600 кілограмів. Відчинили люк двигуна і почали гасити полум’я. Розчохлили гармату. Навідник вправно відвів ствол убік. Швидко відчинили люк для доступу до вогню. Разом з екіпажем подолали випробування. Після тієї пожежі наче вдруге народився. Вже й не пам’ятаю імені капелана (де він там узявся — все ж у диму), але такою доречною була тоді його поява. Ось бачите, надів мені на шию образок Божої Матері, помолився і знову зник».
За словами Сергія, найскладніше випробування для артилериста і машини — спека і мороз. Тож осінь і весна для бійця — найулюбленіші пори року. Згадує, як при мінус 20 градусах доводилося перебирати двигун, коли ні рук, ні ніг не відчуваєш. У пам’яті житимуть і періоди затишшя, коли придумували з хлопцями розваги, щоб із користю для здоров’я і розуму минав час. Спортивні городки, футбол, турнік, штанги…
Нагорода бійців знайде
У графі «Нагороди» у Сергієвій військовій біографії досі порожньо. Хоча, як вважає сам боєць, мало б бути таких уже кілька. У бою під Чорнухиним за знищення трьох ворожих «градів» подавали його на бойову нагороду, але документи загубилися. Не отримав і виплати за знищену техніку ворога, бо на той час треба було надати свідчення двох свідків, фото- чи відеозйомку. Тож ані підвищення у званні, ані матеріальних винагород молодший сержант Добрянський не отримав. Припускає, що могло це статися через довгий ланцюжок адміністративних паперових зигзагів. Адже спочатку Сергій був прикріплений до 17-ї танкової бригади, а потім — до батальйону «Київська Русь». Ніби документи з Києва навіть і надходили у військову частину 17-ї танкової, але досі їх ніхто не знайшов чи й не шукав.
Хвилюється солдат і за те, чи не наткнеться на бюрократичні перепони, коли оформлятиме документи на отримання грошових виплат у зв’язку з пораненням.
— 21 червня після поранення доставили нас із товаришем по службі у Красноармійськ, — згадує Сергій Добрянський. — Пробули там три дні. Отримав чотири уколи і вісім таблеток. І мене знову кинули на позицію. У Юри було складніше поранення — перебита вушна перетинка і струс мозку. Його відправили у дніпропетровський госпіталь, а я після контузії ще півтора місяця служив. Проводили розслідування мого випадку. Перевіряли, чи не сам я туди потрапив. З’ясували, що під час виконання бойового завдання за наказом зазнав поранення. До речі, це завдяки Юрієві Петренку тоді налагодився зв’язок з волонтерами. Він же відомий автогонщик. Коли побачив, яка скрута на передовій, відразу надав із власного бізнесу 300 тисяч гривень, щоб було за що відновити техніку.
Щойно Сергій добереться до рідної Дніпропетровщини, відразу планує піти у шпиталь до побратима. Каже, що мають вони плани на мирне життя. Уже розробили бізнес-план і статут громадської організації, яка створюватиме робочі місця для учасників АТО. Щоб згуртуватися разом за прикладом бійців-афганців.
— Афганці пропонували нам іти під їхню юрисдикцію, але ми відмовилися, — розповів Добрянський. — Хочемо мати власну організацію. Підтягуватимемо хлопців, які повертаються на дембель, щоб убезпечити їх від алкоголізму і наркотиків. Щоб люди не впадали у відчай — життя триває. Плануємо будувати будинки, пекарні, міні-заводи і залучати побратимів до роботи. Нашого брата неохоче беруть на роботу. Розумію, ми воювали, ми не дуже, скажімо так, психічно врівноважені люди. Однак маємо на власному досвіді показати громаді, що з передової повертається не тягар суспільства, а звичайні люди. Зароблятимемо собі на життя і помагатимемо хлопцям, які перебувають на сході. Повірте, там важко. Навіть коли затишшя — голову розриває психологічно.
Слухаючи розповідь бійця, зрозуміла, що говорить він по-справжньому, не зациклюючись на життєвих негараздах. Рух уперед — його життєве кредо.