Андрій ЧИРВА
для
«Урядового кур’єра»
Холодним душем на голову стала чергова порція оприлюдненої соціологами інформації: українська нація пасе задніх щодо індексу щастя. Хто й коли ввів у широке користування цей показник, уже не важливо. Є навіть думка, що індекс вигаданий, аби ще принижувати вже і так принижених. Однак коли дивишся в метро на обличчя співвітчизників, то сумнів закрадається. А може, соціологи не тільки гроші заробляють, а ще й чесно працюють?
Хоч би там що, але висновок зроблено. Суспільний настрій погіршено ще на кілька пунктів. Голову попелом посипано. Владою ці дані знову проігноровані. Тобто все за сценарієм. За чиїм? Кому так цікаво, щоб українці ще дужче похнюплювались, ще нижче нахиляли голову, тягнучи ноги на низькооплачувану роботу?
Недовіру до показників викликає й те, що вони щораз кардинально різні. То дають цифру, що половина українців щаслива, то — що тільки третина. Мабуть, і серед соціологів точиться боротьба між темними і світлими силами. Бо інакше як розуміти такий різнобій?
Останній показник, що насаджується з екранів і в паперових та електронних газетах, — понад половина дорослого населення (57%) не вважає себе щасливою в особистому житті. Відверто кажучи, за нагоди хотілося б перепитати соціологів: маєте на увазі взагалі не щасливими чи все-таки в особистому житті?
Це, вважаю, істотне уточнення, бо людина може сказати: я нещасливий в особистому житті, однак знаходжу сенс і насолоду в інших проявах цього життя. І, мабуть, не варто нікому лізти в життя особисте. А ось суспільне…
Отут бити на сполох варто. Адже різкий крен суспільства у бік грошово-речових стосунків, не менш карколомне розмежування громадян за рівнем статків якось звели до мінімуму прадавнє вміння українця радіти дрібничкам та задовольнятися малим. Звісно, якщо до «малого» зараховувати буяння розкішної природи та щедре, але помірне щодо температури сонце.
Нині маємо власну державу, тому це так чи інакше накладає відбиток на наше самопочуття. Комусь, може, й усе одно, жива рідна країна чи.., але більшість цим переймається.
Недарма з’явився сумний у своїй основі жарт, за яким щастя українця нині ховається в двох сценаріях. Один із них реалістичний — прилітають інопланетяни, виводять нас на рівень США чи Японії й відлітають собі. Другий сценарій фантастичний: ми відкидаємо гнилий приватно-шкурницький інтерес і толокою зводимо потужну країну.
Не хотілося б щось доводити в речах зрозумілих, однак нагадаю: середньостатистичний японець живе на 12 років більше за середньостатистичного європейця (ми для статистики європейці чи азіати?). А от наскільки житель острівних гряд щасливіший, це важко сказати, але набагато більше. Чому? Тому що це інше світосприйняття та вміння насолоджуватися малим. Власне, життям як таким, а не його матеріальними благами.
Хтось каже: далеко нам до японців! Але це не відповідає дійсності. Українець здатен насолоджуватися життям повною мірою. За єдиної умови: що зведе нанівець ту жабу, яка душить і не дає жити. Бо щастя людське, мабуть, полягає в можливості мати той мінімум щодо здоров’я та статків, які дають змогу займатися улюбленою справою. Хіба нас так притиснуло, що цього бракує?
А ще щастя, як каже давня мудрість, у тому, щоб віддавати весь запас любові. Накопичування чогось (у тому числі злоби) — це ілюзія щастя.