120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКИТИ ХРУЩОВА
Щирий комуніст з волюнтаристськими «замашками»
ПОСТАТЬ. У радянській історії «росіянин з українською душею», як з повним правом можна назвати Микиту
Хрущова, залишається найексцентричнішим очільником держави. Саме цим сповна скористались як невиправні сталіністи, так і прихильники Брежнєва, прагнучи зобразити однаково ненависного для них політика замалим не клоуном, що вмів лише осатаніло грюкати черевиком по трибуні в ООН та погрожувати Заходу «кузькіною матір’ю». Отож, мовляв, не дивно, що цей малоприємний тип навіть «подарував Крим Україні», доки керівництво партії й держави ще не встигло «поставити Микитку на місце».
Справді, на час смерті Сталіна в партійній номенклатурі були набагато впливовіші й авторитетніші за Хрущова діячі, які, однак, у кращому разі стали «каліфами на годину». Не менш нерозумно вважати основною історичною заслугою людини, що стояла на чолі керівництва СРСР з вересня 1953-го по жовтень 1964 року, лише десталінізацію життя країни й так звану хрущовську відлигу в культурі й ідеології. Насправді з іменем Хрущова пов’язано чимало епохальних подій, що мали місце вперше, — від офіційного візиту очільника радянської держави до США (разом з дружиною, як це прийнято у цивілізованому світі) до будівництва знаменитих хрущовок замість звичних до того бараків, освоєння цілини та прориву людства в космос.
Зайве пояснювати, що ці успіхи і досягнення абсолютно не сумісні з образом «скомороха»-вождя, який нам донині нав’язують. Особливо якщо виходити з матеріалістичного розуміння ходу історії як усвідомленої необхідності.
На жаль, навіть сучасним сталіністам невтямки, що після масштабних повстань у таборах під Норильськом, Воркутою, Кенгиром лише масова амністія «ворогів народу» та зумовлена цим десталінізація стали єдиною альтернативою неминучому перетворенню країни на два великих табори — ув’язнених та їхніх охоронців. І якщо Хрущов першим серед радянського керівництва усвідомив цю об’єктивну потребу, то самі українці її зумовили, бо саме відправлені до ГУЛАГів «бандерівці», на відміну від привчених до порядку росіян, перетворили місця покарання на осередки активного спротиву.
Попри намагання зобразити Хрущова мало не штатним виконавцем українського гопака за Сталіна, саме тодішньому першому секретареві ЦК КП(б)У українці зобов’язані тим, що голод 1947 року не переріс у ще один Голодомор. Відповіддю на звернення до радянського вождя, в якому йшлося, що Україна не лише не здатна виконати план хлібопоставок, а навіть потребує продовольчої допомоги, стала образлива телеграма, виклик до Москви та усунення з посади, яку віддали Кагановичу. Втім, на відміну від трагічного 1933 року, цього разу вже не ставилося завдання «упокорення голодом», а тому правоту Хрущова довелось визнати.
Передачу Криму Україні теж було продиктовано об’єктивною потребою врятувати ситуацію, адже після депортації татар сільське господарство занепало, а від водо- і енергопостачання з української території донині залежить добробут на півострові. Не варто також забувати, що на час ухвалення доленосного для Кримської області рішення Хрущов лише прийшов до влади і не міг одноосібно вирішувати настільки важливі питання.
Мало не правилом хорошого тону стало насміхатися над спробами Хрущова перетворити кукурудзу на королеву полів, якою вона нині стала. Проте чомусь не згадують, що йшлося про банальне прагнення нарешті нагодувати радянських людей, задля чого піднімали цілину та вперше в радянській історії розпочали імпортувати пшеницю й експортувати нафту.
Чи не єдиною сферою, де справді проявився волюнтаризм Хрущова, стала його свята, однак утопічна віра в комунізм, за якого мало жити «вже нинішнє покоління радянських людей». Задля цього розпочали ганебну кампанію масового закриття храмів, гатили не зайві для власної країни кошти у підтримку «революційних рухів» Азії, Африки і Латинської Америки, потопили у крові народне повстання в Угорщині та безжально розстріляли мирну демонстрацію радянських робітників у Новочеркаську.
Та на відміну від попередників і наступників, Микита Хрущов був щирим у своїх помилках і не ставив особисту владу вище за державні інтереси, що наочно продемонструвала мирна відставка 70-річного першого секретаря ЦК КПРС. Він єдиний серед радянських керівників найвищого рівня не тримався мертвою хваткою (у прямому значенні слова) за владне крісло, яке у вже сучасній «демократичній» Росії знову починає перетворюватись на довічний трон.
70 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ МИКОЛИ ВАТУТІНА
Опальний командуючий?
ПАМ’ЯТЬ. Упродовж десятиріч і обставини поранення, і причини смерті генерала армії Миколи Ватутіна
вважались очевидними. Мовляв, він став жертвою українських націоналістів, в засідку яких потрапив автомобільний кортеж командуючого 1-м Українським фронтом 29 лютого 1944 року на Рівненщині.
Нині, коли стали доступними радянські документи щодо розслідування тих подій, мимоволі дивуєшся їхній суперечності. Зокрема, на ліквідацію банди зі 100–120 осіб, що буцімто напала на Ватутіна та його охорону, відрядили «оперативну групу в кількості 60 чоловік», якими «затримані 3 особи, що підозрюються у співучасті в банді». Напрошується очевидний висновок, що сили «бандитів» свідомо завищені, а захоплені смершівцями ймовірні «співучасники» — звичайнісінькі селяни.
Зате поза сумнівом інше: відповідальні за безпеку командуючого фронтом грубо і безкарно(!) проігнорували обов’язкові правила, що передбачали надання для супроводу «броньованих транспортних засобів» та категоричну заборону «пересування по одному шляху двічі» (йдеться про другорядні дороги) у районах діяльності «бандформувань», як іменувались загони УПА в радянських документах. Після цього вже сприймаєш з довірою свідчення повстанців, які, за їхніми словами, очікували(!) появи саме атакованого кортежу. І коли пораненого у стегно Ватутіна вже винесли з поля бою, по загону бандерівців несподівано вдарив вогонь невідомо чийого кулемета з… тилу.
Не менш дивна історія з лікуванням генерала, рану якого, як засвідчує телефонограма Хрущова Сталіну, лікарі визнали серйозною, однак… безпечною для життя. Збережені в українських архівах доповідні засвідчують, що світила тодішньої медицини — академіки Бурденко і Стражеско — «не можуть встановити діагноз хвороби». Після ампутації пораненої ноги, про що, всупереч чинним інструкціям, попередньо не повідомили ні пацієнта, ні навіть його дружину, настало поліпшення, яке несподівано для самих медиків змінилося кризою.
На переконання лікарів, порятунком могло стати використання тоді ще новітнього антибіотика пеніциліну, однак Сталін категорично заборонив «ризикувати життям» видатного воєначальника, вводячи йому «сумнівний американський препарат».
Як наслідок, у ніч проти 15 квітня 1944 року полководець, що відзначився у Сталінградській і Курській битвах та під час визволення Києва, загинув мученицькою смертю, провину за яку списали на «українських націоналістів».
Звісно, ніхто вже не скаже, чим Ватутін прогнівив Сталіна. Однак беззаперечно, що командуючого фронтом, на якому сотні солдатів і офіцерів за форсування Дніпра удостоїли звань Героїв Радянського Союзу, цілком заслуженою нагородою обійшли. Ще дивніша ситуація зі знаменитою Корсунь-Шевченківською операцію, спільно проведеною військами 1-го і 2-го Українських фронтів. Та коли командувачу останнього Іванові Конєву присвоїли маршальське звання, то про Ватутіна й очолювані ним війська не згадали навіть у привітальному наказі верховного головнокомандуючого.
Збереглися свідчення, що після цього ображений генерал разом з давнім другом-українцем Черняховським «круто загуляли», про що доброзичливці доповіли Сталіну. Найімовірніше, за хмільним столом вождя якщо і згадували, то навряд чи добрим словом. І хоч саме Ватутін і Черняховський стали двома з чотирьох загиблих під час війни командуючими фронтами (єдиними за час переможного наступу Червоної армії), донині це вважають лише прикрою випадковістю.
80-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ЗВАННЯ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
Медаль особливого гатунку
ПОГЛЯД. Першим масовим нагородженням в СРСР стало відзначення всіх 103 учасників дрейфу пароплава
«Челюскін» орденами Червоної Зірки. Зрозуміло, що виняткова мужність льотчиків, які, ризикуючи власним життям, урятували тих, хто перебував на загиблому судні, вимагала особливої відзнаки, якою стало звання Героя Радянського Союзу. Першими його присвоїли відразу сімом пілотам, яких разом з 12 авіамеханіками та штурманами нагородили ще орденами Леніна.
Доки Героїв було лише кілька, вся країна знала їх в обличчя. Однак коли рахунок пішов на десятки, довелося думати над візуальною ознакою високого звання. Нею стала медаль «Золота Зірка», яку з 1 серпня 1939 року стали вручати разом із присвоєнням звання Героя.
Крім того, передбачили можливість здійснення «повторного героїчного подвигу». Зрозуміло, що не буває двічі чи тричі заслуженого діяча культури, так само звання Героя теж не могло бути «разовим». Цю дилему розв’язали шляхом «нагородження Героя Радянського Союзу другою медаллю «Золота Зірка» та орденом Леніна». Саме такі формулювання використано у всіх указах про наступні відзначення вже чинних Героїв.
Отож якщо керуватися суто буквою закону, юридично існує лише єдине звання Героя, удостоєних якого відзначали однією, а у випадках неодноразового вияву виняткового героїзму і мужності — навіть кількома медалями «Золота Зірка».
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЧАРЛІ ЧАПЛІНА.jpg)
Великий мовчун, який підкорив світ
КУМИР. На одному з конкурсів двійників, що набули популярності в США ще на початку ХХ століття, за звання кращого «Чарлі Чапліна» вирішив позмагатися… сам Чаплін. Та йому дісталося лише третє місце. Коли інкогніто спантеличеного невдачею майстра розкрилося, переможець конкурсу сказав фразу, що ввійшла в історію: «Зобразити ходу і вигляд можна краще за Чарлі Чапліна, а ось зіграти краще за вас — ні».
Справді, створений митцем кінообраз бродяги змушує не лише сміятись, а й замислюватись і співчувати. Завдяки цьому таланту видатний актор, який в жодному зі своїх фільмів не сказав жодного слова, досі достукується до сердець і душ нових поколінь кіноманів.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»