Відзначаючи 25 річницю з часу проголошення незалежності України, ми згадуємо історичні події й борців за незалежність держави. Виповнюється 140 років із дня народження одного з активних діячів українського національного руху 1917—1920 років, голови першого уряду Української Народної Республіки доби Директорії Володимира Чехівського.
Його прем’єрство припало на найдраматичніший період революційних подій в Україні, коли загальна ейфорія в суспільства після позбавлення від гетьманського режиму й австро-німецької окупації змінилася розладом і протистоянням між різними політичними силами та посиленням напруження ззовні.
Формування національної свідомості
Володимир Чехівський народився 19 липня 1876 року в с. Горохуватка Київської губернії (нині Кагарлицький район) в сім’ї священика. Наслідуючи батьківську професію, навчався у семінарії, 1900 року закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я. Згодом при університеті склав іспит на вчителя гімназії, а за наукову працю одержав ступінь магістра. Працював за фахом у Кам’янці-Подільському, Києві, Черкасах.
Вихований у дусі українського патріотизму, самостійно мислячий юнак рано долучився до революційної боротьби проти самодержавного гноблення. Із 1897 року, коли навчався у духовній академії, входив до складу студентського гуртка українських соціал-демократів — драгомановців. У 1902 році став членом Революційної української партії (РУП), згодом — членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), однієї із провідних партій соціалістичного спрямування, які після падіння царизму очолили національно-демократичний рух в Україні. Вони мали за мету, за словами одного з лідерів цієї партії В. Винниченка, «відродження і розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі національної гідності». 1906 року Чехівського обрали від соціал-демократів до 1-ї Державної Думи Росії, після розпуску якої його за участь в українському національному русі було заслано до Вологодської губернії.
Важливим для його становлення як революційного і громадського діяча став одеський період життя (1908—1917). Тут він поряд з викладацькою роботою багато сил і енергії віддавав громадсько-політичній та партійній справі. Працював у товаристві «Просвіта», газеті «Українське слово», Українській учительській спілці. За політичні погляди й переконання зазнавав переслідування царської влади, але боровся далі. У березні 1917 року очолив Одеський комітет УСДРП, став гласним Одеської міської думи, очолював Херсонську губернську раду об’єднаних громадських організацій. У квітні представляв одеську громаду на Всеукраїнському національному конгресі в Києві, був членом президії, його обрано до Української Центральної Ради, став її активним діячем. Зокрема у червні виступав на її сесії від соціал-демократів Одеси з вимогами до Тимчасового уряду Росії з питання автономії України. У жовтні-листопаді 1917 р. очолював Одеський ревком. УЦР призначила його політичним комісаром міста і доручила виконання обов’язків комісара освіти Херсонщини. Він всюди встигав, і це викликало у сучасників почуття подиву і поваги до цієї невгамовної людини, він здобув у революційних колах визнання й авторитет.
У вирі революційних подій
Ситуація в Україні загострилась після повалення Тимчасового уряду, приходу до влади у Петрограді більшовиків та проголошення РСФРР. В Україні поряд з Центральною Радою в Києві у Харкові було утворено радянський орган влади, і між ними почалося протистояння. Для врятування свого становища УЦР 27 січня 1918 року уклала Брест-Литовську угоду, за якою австро-німецькі війська окупували Україну.
В. Чехівський в той час працював у Києві як член ЦК УСДРП, в Раді Народних Міністрів УНР обіймав посаду директора департаменту сповідань. Він негативно поставився до рішення УЦР запросити іноземну допомогу, за що зазнав критики її прихильників.
За правління гетьманату, продовжуючи працювати у міністерстві сповідань та церковної політики, займався партійними справами, співпрацював в органі УСДРП «Робітнича газета». Гетьманський авторитарний режим, приведений німцями до влади, повернення у села поміщиків, грабіжницькі дії окупантів спричинили зростання опору населення і різних політичних сил. Український національний союз, якому вдалося об’єднати всіх на боротьбу, ініціював загальне повстання.
Володимир Чехівський став активним діячем УНС. У ніч проти 14 листопада 1918 р. в результаті організованого ним у Києві антигетьманського виступу влада в місті перейшла до утвореного тимчасового органу — Ради комісарів, яка змогла забезпечити керованість у міжвладний період після відмови 14 грудня від влади П. Скоропадського. Директорія, яку очолив В. Винниченко, проголосила себе верховною владою в УНР, а її війська 18 грудня урочисто вступили до Києва.
Між двома протилежними політсистемами
Перший уряд Директорії — Раду Народних Міністрів, яку було сформовано 26 грудня на основі міжпартійної коаліції, очолив соціал-демократ В. Чехівський. Голова уряду не мав змоги самостійно комплектувати команду. Було утворено 19 міністерств та управлінь на чолі з представниками провідних політичних сил. Передусім було вжито заходів із «дегетьманізації» (якщо використати сучасну лексику, скасували закони і розпорядження попередників, звільнили з посад гетьманських прибічників). За короткий термін у січні 1919 р. уряд ухвалив і Директорія затвердила рішення державного значення, зокрема про державну українську мову УНР, земельний закон, встановлення 22 січня 1919 року свята у зв’язку зі злукою ЗУНР з УНР. Важливе місце у діяльності уряду займала сфера національної культури, зокрема розглянули питання, присвячені діяльності університетів й Академії мистецтв, про створення Національної бібліотеки УНР та Головної книжкової палати. За ініціативою Чехівського було ухвалено закон про автокефалію Української православної церкви.
Становлення УНР відбувалося у вкрай несприятливих для України зовнішньополітичних умовах. Держави Антанти висадили у південних районах війська. На північно-східних кордонах України зосереджувалися війська радянської Росії, яка після анулювання Брестського миру більше не визнавала УНР суверенною державою, вважаючи законним створений тимчасовий робітничо-селянський уряд України. УНР опинилася між двома принципово протилежними політичними системами. Пошуки орієнтації посилили внутрішні розбіжності в Директорії. Її ліве крило — Винниченко, Чехівський та інші вважали за потрібне домовлятися з більшовиками. Вони були впевнені, якщо аналог радянської системи у побудові держави буде виходити від них, то це полегшить досягнення незалежності України. Адже деякі колишні території Росії — Польща, Фінляндія, країни Балтії в той час здобули державність.
Але їхніх пропозицій щодо радянської системи не сприйняла більшість членів Директорії. Треба було якнайшвидше вирішувати питання про форму влади. Знайшли компроміс у системі «трудових рад», вищим органом яких мав бути Конгрес трудового народу. Вона поєднувала, з одного боку, елементи більшовизму, з другого — парламентської демократії. Однак планам не судилося здійснитися. Це була остання спроба закласти основи державного будівництва в Україні.
Володимир Чехівський вважав неприйнятною орієнтацію С. Петлюри та його прихильників на Антанту, які припустилися стратегічної помилки. Антанта й не визнавала Україну як державу, прагнула до відновлення єдиної небільшовицької Росії. Усі ілюзії зруйнувалися після стрімкого наступу червоних військ. ЦК УСДРП відкликав своїх представників із Директорії й уряду, вважаючи неприйнятними вимоги французів.
Директорія поступово втрачала владу, не мала впливу на місцях і була не спроможна втілювати свою програму в життя. Для того часу характерними стали самочинні дії отаманів, які мали військову силу, анархія й бандитизм, погроми та беззаконня. У цих умовах 31 січня 1919 р. на пропозицію В. Чехівського Директорія звільнила весь склад Ради Народних Міністрів, але вона виконувала обов’язки ще два тижні до формування нового складу уряду. На початку лютого державні органи УНР евакуювалися з Києва, перебували у Вінниці, Рівному, Кам’янці-Подільському тощо. Під тиском обставин та на вимогу Антанти В. Винниченко пішов у відставку з посади голови Директорії і виїхав за кордон. До влади прийшли військові на чолі із С. Петлюрою, який 9 травня призначив себе головою Директорії.
В. Чехівський, перебуваючи в опозиції до нової влади, продовжував активну політичну роботу, був організатором у Кам’янці-Подільському проведення 21 березня Трудового конгресу, який відбувався з перевагою лівих сил. Утворений із представників УСДРП і УПСР Комітет охорони республіки, очолюваний В. Чехівським, вимагав від Директорії «посилення охорони порядку і спокою, негайного припинення переговорів із французьким командуванням в Одесі й розгортання переговорів з радянським урядом України».
Парламентаризм УНР на той час був не здатний забезпечити вирішення питань державного будівництва. За добу в Директорії змінилося шість урядів, відчувався брак чіткої політичної й правової програми, проблеми відносин між різними гілками влади, недостатній рівень професіоналізму, війна та економічна руїна. Інтервенція і протистояння різних політичних сил призвели до краху УНР, на зміну якій в Україні прийшла національна радянська республіка у складі СРСР. За оцінкою В. Винниченка у праці «Відродження нації», «українська влада, вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася із своїми масами, вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична».
Проте у XX столітті вони започаткували відродження української державності, яка сприяла зростанню національної свідомості. Після цього в Україні стало неможливим повернутися до бездержавного статусу, що існував за царизму. УСРР не стала повноцінною державою, але це було вже певне просування вперед.
Українська історія цікава й повчальна. 25-річне існування незалежної держави свідчить про те, що в її побудові, на жаль, повторюються помилки того бурхливого періоду. Минулі роки економічних і соціальних потрясінь та втрат не навчили політиків і державних діячів цінувати стабільність і здоровий глузд, працювати передовсім на благо народу та країни.
Типова доля в епоху репресій
Володимир Чехівський залишився в Україні. У 1920-х роках був серед лідерів новоствореної Української комуністичної партії (незалежних). Як один з ідеологів української автокефалії, займався церковними справами, був радником митрополита, проповідником Всеукраїнської православної церковної ради, організатором пасторських курсів. У жовтні 1927 р. — голова Другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділі ВУАН, обіймав професорські посади у Київському медичному та Київському політехнічному інститутах, викладав на соціально-економічних курсах. Він автор багатьох богословських, наукових церковно-історичних праць, а також статей у журналах «Україна» та «Церква і життя». За спогадами його колег і сучасників, то була добра, свята людина, він завжди прихильно ставився до інших, щирий українець, який любив Батьківщину і народ.
1930-ті роки в СРСР — період сталінських репресій. В Україні було нібито виявлено незчисленні «контрреволюційні» організації. Через переслідування, безпідставні звинувачення загинуло багато людей, зокрема й колишніх діячів Української революції 1917—1920 років, тих, хто, вболіваючи за долю України, залишився тут або повернувся з-за кордону. В. Чехівський розділив трагічну долю багатьох із них. 29 липня 1929 р. його заарештували, звинувачуючи як активного члена «Союзу визволення України», засудили до страти, яку замінили 10-річним ув’язненням. Перебував у Соловецькому таборі. Але 3 листопада 1937 р. за рішенням особливої трійки УНКВС Ленінградської області його розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії. Володимира Мусійовича Чехівського реабілітовано Верховним судом УРСР 11 вересня 1989 року.
В Україні 2006-го випустили пам’ятну двогривневу монету з його портретом, а в місті Первомайську Миколаївської області є вулиця Володимира Чехівського.
Вольт ДУБОВ,
публіцист,
для «Урядового кур’єра»