Високий зріст і атлетична статура, поставлений голос і виразна дикція, незвична як для війни та військового модна зачіска й відкрите доброзичливе спілкування, чіпкий погляд темних очей, який тримає співрозмовника на гачку зацікавленості впродовж усієї розмови. Це перше враження від знайомства з Андрієм Жолобом залишає теплий спогад у серці. Складається враження, ніби ми вже десь бачилися, перетиналися в цивільному житті, а на війні зустрілися наче давні знайомі.

Прикладів того, як медики час до часу успішно змінюють фах або, що трапляється частіше, розширюють власний світогляд іншими фаховими захопленнями, можна навести чимало. Але зустріти особистість із настільки широким колом інтересів випадає геть не щодня. То цінніші такі миті, особливо у воєнних умовах, коли кількох хвилин достатньо, щоб упевнитися, хто саме перед тобою.

Командир медичної роти

Медичний підрозділ — то ніби держава в державі. Тут інші порядки, майже немає статутної субординації й так званих затяг. Колеги рівні між собою, бо від їхніх швидких, злагоджених, відпрацьованих дій залежить найцінніше, що є в кожної людини, — життя. Тут панує своєрідна військова демократія, хоч вирішальне слово залишається за командиром.

Сказати, що успішний львівський лікар-травматолог з дитинства мріяв стати військовим… ні, зізнається Андрій. До призову він працював за основним фахом (хоч де основний, а де хобі, він і сам уже не завжди розрізняє). Тобто ще до мобілізації знав, як лікувати поранених на фронті. Так само в одній зі львівських лікарень приймав і переселенців, які виїжджали з місць бойових дій.

Жартома каже, що 20 травня, на день народження дружини Ірини, зробив їй справді неочікуваний подарунок — виїхав до навчального центру за мобілізацією. До ДШВ потрапив за «розподілом долі», яка його вкотре не підвела. Прийшов простим лікарем, якому, хоч і після вишколу, довелося по-новому опановувати не стільки військову чи професійну науку, скільки стиль армійського життя, котре, хоч як крути, таки кардинально відрізняється від цивільного.

А з іншого боку, здавалося б, який стосунок має організація корпоративів чи інших свят (до чого був безпосередньо причетний у мирний час) до командування ротою? З’ясувалося, опосередковано таки має. Зрозумів: знає, як організувати колег, щоб підрозділ діяв, наче цільний організм. І цей організм не підводив, працював злагоджено, евакуацію поранених здійснював максимально оперативно.

«Більшість людей уявлення не має про складність цього процесу — під обстрілами й величезним психологічним навантаженням. Та медикам на війні все-таки трохи легше, — зізнається Андрій. — Вони на цивільній роботі надивилися на кров, біль, страждання. Тож тут просто виконують свою роботу. Але так само, як і воїни, ми перебуваємо в небезпеці, бо ворог може поцілити і нас. Навіть намагається робити це навмисно».

Ще одна відмінність між цивільним життям і армійським, яку він пропустив крізь себе, — відсутність напівтонів. Тут є чорне й біле, добре й погане, життя й смерть, горе й радість. Поєднання цих аспектів часто буває настільки дивним, що раніше це годі було й уявити.

Музикант, журналіст, ведучий

Талановита людина талановита в усьому — це про таких, як він. Поцілований Богом у чоло — також про них. Забувати про музику Андрій не збирається. Одну гітару — маленьку укулеле — він привіз із собою. Другу, звичну всім акустичну, йому прислали згодом. Ось і влаштовує медикам роти своєрідні музичні паузи й сеанси морально-психологічного розвантаження. Послухати ці імпровізовані концерти приходять і з інших підрозділів.

Тут ніби три в одному: і людям розвантаження, і сам тренує пальці, які, попри війну, не мають забути відчуття дотику до струн, і створення бійцям бодай частинки домашньої атмосфери. А на війні це дорогого варте. Можна поспівати, дати вихід емоціям. А можна помовчати, згадати минуле й загадати на майбутнє. Музика стає мовби провідником між нинішнім життям людини та її мріями про повернення додому.

А вдома в Андрія Жолоба залишилося двоє донечок та кохана дружина Ірина. Вони очікують на нього лише з Перемогою. І це стане підґрунтям для подальшого натхнення в роботі. Точніше, в роботах, які дивним чином сплелися в одне ціле. І без них він не може уявити себе. Це і продовження виступів на сцені у складі панк-групи «Бетон», і ведення прямих радіоефірів на одній зі львівських FM-радіостанцій, і підготовка сюжетів у ролі журналіста, й організація різноманітних вечірок і заходів (він досі з теплотою згадує про проведення львівської частини континентальної футбольної першості Євро-2012 й фіналу Ліги чемпіонів у столиці). І куди ж без медицини?

Набутий на війні досвід він неодмінно спрямує у продуктивне русло. А ми ще не раз почуємо про його досягнення. Можливо, в новій іпостасі, про яку Андрій поки що й сам не здогадується.

Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 оаембр,

для «Урядового кур’єра»,

 

(фото автора та з архіву Андрія ЖОЛОБА)