Готуючи матеріали з підрозділів, де служать наші хоробрі захисники, я чомусь безперервно повторював, як молитву, слова щемливо-правдивої та надзвичайно зворушливої пісні Павла Зіброва «Я так хочу додому». Мене давно не брали за душу сучасні пісні, але ця… Вона відлунювала кожним словом у серці, малювала в уяві картини воєнної реальності. Не випадково заголовками першого і вже другого розворотів я обрав рядки саме з неї.

На жаль, війна справді безжально «розкидала по світу, розділила родини». Вона стала причиною того, що в українців «звикло серце боліти» за тих, хто всупереч усьому тримається, розписавшись кров’ю на кожному метрі Батьківщини. І ці підписи наші воїни продовжують ставити в чорно-білих альбомах.

Але українська нація витримає і цей складний іспит. Бо попри кров, горе, страждання, нелюдську напругу, її хоробрим синам та дочкам «треба додому» навіть по розбитих дорогах. На вустах у мільйонів співвітчизників звучать слова: «Я так хочу додому», туди, «де все нам знайомо, де ми завжди потрібні, я так хочу додому обійняти всіх рідних».

Для воїнів ЗСУ, які захищають Батьківщину на сході, півдні та півночі країни, ці слова звучать особливо знаково. Адже багато з них місяцями не бачили рідних і не обіймали їх. І наші захисники роблять усе, щоб наблизити цей час і повернутися додому, де вони завжди потрібні. Наступні замальовки саме про таких нам рідних українців.

115 окрема механізована бригада

Злітна смуга, Донецьк…

115 окрема механізована бригада ЗСУ — одна з найефективніших військових частин нашої армії. Хоч під час повномасштабної російсько-української війни її вважали резервною частиною Збройних сил, вона показала себе з найкращого боку, продемонструвавши героїзм та військову вправність в обороні східних кордонів держави впродовж тривалого часу. Підрозділ довів, що він боєздатний, пройшовши через тяжкі втрати під час боїв за міста Сєверодонецьк та Лисичанськ Луганської області, коли окупанти перевищували його вдесятеро і в особовому складі, і в техніці та боєприпасах. Нині бійці 115 бригади підійшли максимально близько до Донецька. Завдяки своєму завзяттю та професіоналізму вони перебувають за 400 метрів від злітної смуги донецького аеропорту та за 2000 метрів від самої сепаратистської столиці ніким не визнаної «днр».

Перебуваючи на підступах до аеропорту, бригада щодня проводить усі необхідні маневри та дії задля наближення дати визволення обласного центру Донеччини, а окупаційні війська постійно обстрілюють з важкої техніки та артилерії. Безпосередньо з бойових позицій неймовірно сильно відчувається різниця між тим, як ведуть артилерійський вогонь Збройні сили України, зокрема, 115 бригада, й армія окупантів.

Ведучи щільний вогонь з артилерії, танків, авіації, крилатими ракетами, забороненою зброєю, фосфорними, касетними бомбами, РСЗВ ТОС-1 «Буратіно» та іншою смертоносною зброєю, країна-агресор намагалася нас залякати. Але окупанти помилилися і недооцінили нас. Під час цього жаху кожному військовому надають наснаги думки про рідних, близьких і те, що за нами українські міста й села, які треба захистити від обстрілів загарбників. І ворог уже починає розуміти, що нас надихає на подвиги і наша земля, і наше повітря, в якому, особливо на передовій, відчувається запах Волі. Підіймає бойовий дух військових і те, що побратими, яких було раніше поранено, після відновлення повертаються у стрій.

Наші артилеристи працюють зовсім інакше, ніж ворожі: загарбник, не шкодуючи снарядів, намагається знищити наших героїв, обстрілюючи все, що тільки бачить (на їхні 100 снарядів ми можемо відповісти десятьма), боги війни зі 115 стріляють лише по чітких цілях. Ворог намагається перешкодити цьому, роблячи спроби знищити нашу артилерію відразу, щойно визначає, звідки вона веде обстріл. Тому для мінімізації ризиків артилерійський обстріл наші бійці ведуть дуже прицільно за мінімальної кількості снарядів та швидко. Ми вражаємо ворога не навмання, як він, а зважено, професійно. Адже кожен наш постріл має бути результативним, у кожну ціль потрібно влучити.

Бетонні захисні споруди

На підході до злітної смуги упродовж останніх восьми років окупанти створили бетонні захисні споруди. Першочергова перешкода на нашому шляху — ворожі окопи, які в наш бік мають бетонні шари захисту, а далі вже розташована сама злітна смуга. Укріплення перед нею, які спорудила окупаційна російська армія, — найтяжча перешкода на підступі до аеропорту. Злітна смуга — це 120 сантиметрів нижнього шару, залитого майже 200 тисячами тонн бетону, та 45 сантиметрів верхнього шару — 45 тисяч тонн бетону. Оскільки бетон залито за спеціальною технологією для літаків, пробити його звичайними снарядами неможливо. Необхідна важка артилерія.

Саме тому всі наші спроби вразити певні цілі у відповідь на обстріли наших позицій не завжди дають бажані результати. Адже ворожа техніка й артилерія, відстрілявшись, відразу ж ховаються, як щури, під бетоном. Їх прикривають САУ ворога праворуч та ліворуч від Донецька. Тому щоб уразити укріплені позиції ворога, бригаді потрібні потужна високоточна артилерія та важка техніка, передовсім танки.

Якби ми мали достатню кількість озброєння та боєприпасів, то могли б відрізати постачання ворога, доставку харчування, евакуацію поранених. Тож нам вкрай потрібні щонайменше танковий батальйон — 31 танк, важка точна артилерія, гаубиці, САУ і максимальна кількість снарядів. Тоді ми змогли б не лише закріпитися на вже зайнятих позиціях, а й гарантовано вибити звідти ворога з меншими ризиками для наших бійців.

Окупант повинен боятися

Танки, артилерія та велика кількість снарядів необхідні нашим бійцям не лише для того, щоб тримати свої позиції, просочені кров’ю побратимів. Окупант повинен боятися нас навіть в очікуванні наших залпів. Вороги мають знати, що кожен наш снаряд влучить у ціль, нищачи їх.  А коли ми визволимо Донецьк від кацапів, це завдасть смертельного удару по всій путінській пропаганді, повністю підірве довіру до диктатора. Уся російська армія та їхній зомбований народ будуть деморалізовані. І ми зможемо визволити з окупації не лише Донецьку область, а й Крим та Луганськ за дуже короткий термін.

Позиції ЗСУ поблизу Донецька мають величезне стратегічне та політичне значення: Збройні сили України зможуть швидше здобути  перемогу над окупантами, що значно підійме бойовий дух, патріотизм та віру в перемогу всього народу України та наших партнерів в інших країнах.

У бригаді переконані, що настане час, коли Донецьк буде визволено від окупантів. Звичайні солдати, проливаючи кров, разом з командирами підрозділів поступово звільняють рідну землю від загарбників.

Зв’язок із країною

Нам дуже приємно, що українці цікавляться життям бригади й багато хто з них навіть хоче служити в ній. Як це зробити, ви можете дізнатися за телефоном  097-5005005 або написавши нам лист на електронну пошту 115ombr@gmail.com чи сторінку у фейсбуці.

Будемо вдячні волонтерам та благодійним фондам, якщо вони допоможуть у придбанні необхідних речей: для успішного та ефективного виконання бойових завдань бригаді потрібні квадрокоптери, тепловізори, прилади нічного бачення, а для пресслужби — автомобіль Mercedes-Benz Sprinter 319 пасажирський, який ми хочемо обладнати як пересувну телестудію, щоб робити прямі увімкнення з телеканалами України та світу для висвітлення подвигів наших героїв. Будемо раді прийняти все це як благодійну допомогу.

Слава Україні!

Вадим ЧОРНИЙ,
начальник відділу зв’язків з громадськістю 115 ОМБр

72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців

Шматочок Гуцульщини — франківський світ

Коли перед тобою, як у Шекспіра, постає питання «Бути чи не бути?», мусиш реагувати, діяти: під час війни це означало знайти однодумців, взяти до рук зброю та піти захищати рідну домівку, навіть якщо ворог за сотні кілометрів від неї.

На початку повномасштабного наступу рф на територію України радник Івано-Франківського міського голови з питань безпеки та правопорядку Назарій Кішак створив добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади №3 (ДФТГ №3), до якого долучилися небайдужі громадяни місцевої громади. Професія, спеціальність у цивільному житті стали другорядними: щоб перемогти, потрібно було стати спочатку воїном — обрати для себе цей шлях. Підготовка, злагодження, закупівля екіпірування, організація взаємодії з волонтерськими організаціями та фондами — все робили для того, щоб бути ефективним.

Після місяця перебування на малій батьківщині франківці почали розглядати військові частини, до яких можна було долучитися. З особистих міркувань та прихильності Назарія воїни приєдналися до лав 72 ОМБр імені Чорних Запорожців  наприкінці березня. Саме там ДФТГ №3 перетворилося на кулеметний взвод у складі одного з батальйонів і почало виконувати бойові завдання у смузі оборони Київської області. Зі слів військовослужбовців, саме в боях за Київщину вони зрозуміли, з якими нелюдами мають справу і що розмову з кацапами треба вести суто за допомогою зброї.

Назарій Кішак, маючи лідерські якості та досвід керівника, згуртував довкола себе однодумців, побратимів та земляків, з якими йому легше було йти фронтовим шляхом.

Підрозділ вирізнявся дисципліною, особливими традиціями. Кулеметний взвод став невеличким шматочком Гуцульщини, який нагадує його бійцям про рідний дім. Напевно, в цьому і була його особливість. Бо навряд чи зустрінете в ЗСУ підрозділ, у якому всі військовослужбовці з Одеси чи, наприклад, Чернігова. У таких формуваннях завжди є люди з інших регіонів. А тут ні. Тут панує зовсім інша атмосфера, якою передовсім треба завдячувати лідерові.

Назарій Кішак, вже маючи досвід бойових дій 2014—2015 років, знав, як може діяти ворог та наскільки він небезпечний. Можливо, це було мотивацією, щоб повести за собою людей, взяти на себе відповідальність за їхні життя і бути для них прикладом.

Принаймні саме таким має бути сучасний командир, лідер у ЗСУ. Про це не треба запитувати чи брати інтерв’ю у бійців, достатньо лише день провести з ними та поспостерігати за побутом, життям, спілкуванням і виконанням наказів.

Ще одна особливість підрозділу в прямому та переносному значенні — кулеметниця Оксана Рубаняк з позивним «Ксена», який походить від усім відомого танго «Гуцулка Ксеня».

Вона особлива не лише тим, що єдина дівчина в підрозділі, а й тим, що на свої дев’ятнадцять років має досвід кількох життів: до повномасштабного вторгнення рф та після. Ці життя можна сміливо розділяти, адже в них різниться все: цінності, друзі, життєві цілі. У кожному з них такі слова, як родина, мрія, тиша, набувають різних, інколи несподіваних для нас значень. Попри війну, «Ксена» не забуває про творчість і готується до видання другої збірки поезії, в якій ділиться ескізами військового життя.

Щодо самого життя підрозділу, то основне, що поєднує цей маленький франківський світ, — довіра. Це відчуття, яке виникає у воїна, коли він на 100% упевнений в підтримці того, хто поруч. Коли для вагань немає часу, ти просто знаєш: підтримка є.

Як приклад один з бійців взводу з позивним «Стелс» згадує порятунок побратима з-під обстрілу. Основне — було важко не морально, а фізично. І врятувати бійця було потрібно. Треба було триматись і зробити це. Розмови, відвертання уваги, переконування, що «загоїться, доки весілля скоїться»… Короткі миті життя під обстрілами тривали від однієї точки до іншої, відпочинок — і знову рух уперед. Напевно, саме такий вигляд має самопожертва, коли заради побратима ти готовий віддати найдорожче, бо інакше не можеш.

Цей невеличкий підрозділ 72 ОМБр імені Чорних Запорожців вміщає цілий світ, у якому можна знайти безліч чудових історій. Можливо, ті історії не будуть унікальними, проте вони інші, тобто особливі.

Арсеній ПРИЛІПКА,
начальник служби зв’язків із громадськістю 72 ОМБр

 

14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого

«Усі спроби уярмити українців закінчувалися фіаско»

Рік тому полковник Олександр Охрiменко взяв на себе командування 14 окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого. А 24 лютого 2022-го її бійці зупиняли вогнем російські колони, що заходили на Київщину. За вісім місяців повномасштабної війни князівці воювала на шести напрямках фронту, на п’яти з яких наступали, і лише на одному — оборонялися. Про надзвичайно складнi  для України та бригади фронтові місяцi ділиться думками полковник  Олександр Охріменко.

Я народився на Вінниччині. 2002 року вступив в Одеський інститут Сухопутних військ, який закінчив 2006-го з відзнакою. Для подальшого проходження служби потрапив у 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців на посаду командира взводу. У цій військовій частині служив до 2014 року.

Війну на Донбасі зустрів на посаді начальника штабу одного з механізованих батальйонів цієї самої бригади, яка у складі батальйонно-тактичної групи брала участь у боях проти росіян поблизу кордону біля населених пунктів Червонопартизанськ та Ізварине Луганської області. У подальшому проходив службу у складі трьох окремих бригад, а після закінчення навчання в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського — в органах військового управління Сухопутних військ.

Восени 2021 року мене призначили на посаду командира 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. З останнім місцем служби, вважаю, мені дуже пощастило, бо із жовтня 2021 року до кінця лютого 2022-го мав час вивчити бригаду: доукомплектувати її особовим складом і технікою, переформувати, провести заходи бойової підготовки тощо. Тож 24 лютого підрозділ був повністю готовий до ведення бойових дій.

Під час візиту Президента України Володимира Зеленського на бригадні тактичні навчання з бойовою стрільбою, які проходили на Рівненському загальновійськовому полігоні, представники Генштабу та апарату головнокомандувача ЗСУ поставили нам дуже високу оцінку. Особливо це стосується танкістів, які показали чудову підготовку. Танкові підрозділи нині мають найбільший потенціал у складі штурмових груп.

Тактика наскоку 

На Рівненському загальновійськовому полігоні на завершальному етапі злагодження нас і застала повномасштабна війна. У ніч із 23 на 24 лютого, коли я отримав команду підняти бригаду за бойовою тривогою, в радіомережі комбрига, на яку були зав’язані командири дивізіонів, батальйонів, окремих підрозділів, прозвучало лише одне слово: «Почалося!»

О 4-й ранку, після того, як підрозділи російської армії завдали ударів по території України, ми отримали відповідні бойові розпорядження: прикривати державний кордон у Київській, Житомирській, частково Волинській областях та здійснили  марш на визначених напрямках для виконання бойових завдань. Складність полягала в тому, що ширина фронту оборони становила майже 300 кілометрів замість 20, як вказано в тактичних нормативах. Та й сам марш із Рівненського полігона своїм ходом на бойових машинах на таку далеку відстань теж потребував неабиякої підготовки особового складу.

Ми застосовували тактику ведення війни невеликими бойовими мобільними групами, які могли воювати із засідок, завдаючи ураження ворогу, що переважав нас у співвідношенні 1 до 20, а то й до 30 і наступав великими колонами, батальйонно-тактичними групами, цілими полками і дивізіями. Це була тактика наскоку: два-три танки разом із протитанковими засобами, зокрема, «Джавелінами» та NLAW, знищували кілька одиниць ворожої техніки й відходили на інший напрямок. Це дало нам змогу розсіяти сили ворога, створити панічні настрої серед його особового складу, адже він не розумів, звідки буде наступний удар.

Так ми значно понизили бойовий потенціал ворожих підрозділів, які думали, що просто зайдуть маршем у Київ і без боїв встановлять там свою владу. Велику роль у наших успішних діях відіграла індивідуальна підготовка кожного військовослужбовця: кожен мав завдання, яке чітко виконував.

Переломним став момент, коли наша бригада разом з підрозділами ДШВ зайняла та утримала місто Макарів і Макарівський район Київської області. На тому напрямку діяли кілька передових бойових груп, які очолювали зокрема мої заступники. Завдяки таким діям на 51-му кілометрі траси Київ — Житомир ворог зазнав непоправних втрат у живій силі й техніці і не зміг просуватися далі.

Один наш підрозділ, до речі, на чолі з командиром взводу, знищив за добу поблизу селища Ситняки понад 30 одиниць ворожої техніки, а втрати живої сили ми навіть не рахували.

Після того як наші передові групи, головну роль в яких відігравали танкові підрозділи, відпрацювали на цьому напрямку, сюди зайшли основні сили бригади, які й завершили знищення ворога, витіснили його до самого державного кордону. Це стало найбільшою мотивацією для нашої князівської бригади. Ми на своїй землі і знаємо, за що воюємо!

У подальшому шлях частини проходив через південь України, потім були Харківська, Запорізька та Донецька області.

Тепер — знову Харківщина. Нині регулярна російська армія майже припинила існувати. Їй на зміну прийшли непідготовлені мобілізовані, не спроможні виконувати завдання. кацапи перейшли до класичної оборони. Це свідчить про те, що тактика дій ворога порівняно з початком повномасштабної війни кардинально змінилася. Ми маємо перевагу за рахунок новітнього озброєння, яке надали нам країни-партнери. У будь-якому разі перемоги ворогові вже не бачити!

Наші воїни героїчні

Хочу наголосити, що наші воїни — героїчні люди. Вони щодня ризикують життями, не хизуючись досягненнями, чудово виконуючи свою роботу. Я ж клопочу перед вищим командуванням про нагороди, на які вони заслужили.

Один з наших танкових екіпажів, наприклад, за час повномасштабної війни знищив 12 ворожих танків. Я дізнався про це лише нещодавно. Питаю підлеглих: «Чому не розповіли?» А вони: «Та що розповідати? Ми просто виконуємо свою роботу. Яка різниця, скільки танків знищили — три чи дванадцять? Отримали завдання, вийшли, виконали його».

До речі, число «12» у бригаді символічне: стільки наших військовослужбовців було удостоєно звання Героя України. На превеликий жаль, посмертно.

Ми, українці, — дуже специфічний народ, який упродовж усієї нашої історії хтось намагається поневолити. Але всі спроби закінчувалися провалом для ворога. Тому перемога і в цій війні буде за нами!

Визволяючи окуповані території, ми впевнилися, що так звана друга армія світу — це просто піар. Ми можемо її бити і робимо це! Відчуваю професійне задоволення: наші князівські воїни успішно виконують поставлені завдання.

Оксана ІВАНЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»