За останні роки маємо силу-силенну підтверджень відомої істини, що найпершою жертвою війни стає правда. А ще пам’ять. Саме ці поняття постраждали ще задовго до початку бойових дій на Донбасі за участю російських зброї й боєприпасів, маргіналів-найманців і кадрових «іхтамнєт». Перш ніж жорстоко вбивати жителів України, недруги почали підло й цинічно вбивати правду. Зокрема і про події Другої світової війни. Старт цій печерній блюзнірській пропаганді ще вісім років тому дав правитель Кремля. Він враз забув про мільйони українців, які воювали задля спільної Перемоги на фронтах, про тих, хто наближав її в тилу, старих і малих, через чиї домівки двічі прокотився фронт: у 1941 та 1943—1944 роках.
У «кремлівського чоловічка» якось повернувся язик категорично бовкнути, що Росія тоді перемогла б навіть без України. І це був тільки початок. Бо після такої цинічної приватизації спільної для всіх народів тодішньої країни рад перемоги російські пропагандисти немов сказилися. Тема Другої світової стала однією із провідних для звинувачень на адресу України та її жителів: на весь світ брехали, що ми скасували День Перемоги, зносимо пам’ятники радянським воїнам, зневажаємо і мало не переслідуємо ветеранів тієї війни.
Цікаво, що росіяни-«асвабадітєлі», які у 2014 році припхалися на Донбас, були дуже здивовані, оскільки не помітили тут нічого цього. Адже в Донецьку побачили пам’ятники і меморіали воїнам тієї страшної війни, ходили вулицями, названими на честь героїв чи воєначальників. А далі саме ці носії російського «побєдобєсія», а не хтось інший, брутально позбиткувалися з пам’яті про бойову славу дідів. Спершу вони пограбували в Донецьку музей Великої Вітчизняної війни, звідти винесли зброю, нагороди тощо. А в Костянтинівці російські окупанти «вшанували» й дідів-танкістів — стягнули з постаменту важкий танк ІС-3 часів війни, до якого українські «бандерівці» і «фашисти» раніше несли букети квітів.
Побутує думка: якщо нормальну людину довго і наполегливо називати лихим словом чи звинувачувати в чомусь поганому, вона поступово звикає до цього і навіть погоджується. До чого веду? За останній добрий десяток років «брати» на нас вилили стільки нісенітниць, брехні й пропагандистського бруду, що ми, ставши жертвами свідомого розпалювання міжнаціональної ворожнечі, мали б досі озвіріти. На щастя, цього не сталося. Попри те що правда і пам’ять опинилися серед перших жертв гібридної війни, ми добре знаємо й пам’ятаємо правду про події Другої світової. Про те, наприклад, що воювали тоді й перемагали у складі Червоної армії не тільки росіяни, а й представники дуже багатьох національностей. Не забуваємо, що наша земля полита кров’ю не лише українців, а й їхніх фронтових побратимів з усіх тодішніх республік. І тому шануємо полеглих солдатів усіх національностей. І росіян також. Навіть попри віроломство, ненависть і агресію чималої кількості їхніх онуків та правнуків. А переконливий приклад такої позиції був недавно у Слов’янську. Дуже сумніваюся, що він зацікавить російських пропагандистів, які сіють ворожнечу між народами на всіх рівнях — від побутового до перебреханої історії. 19 листопада у Слов’янському краєзнавчому музеї передали представникові Російської Федерації труну з останками червоноармійця, уродженця РРФСР, який 1943 року загинув у наших краях. Вдалося встановити особу загиблого солдата і навіть відшукати його сина. Наприкінці вересня представники Слов’янського загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм» під час пошуків на полі біля села Долина Слов’янського району натрапили на засипаний окоп, а в ньому — останки п’яти червоноармійців. Один з полеглих мав при собі медаль «За відвагу» старого зразка, на якій зберігся номер. Завдяки цьому вдалося дізнатися, що згідно з наказом командувача Південно-Західного фронту від 7 грудня 1942 року, нагородою відзначено зв’язкового командира 7-ї стрілецької роти червоноармійця Занчева Петра Васильовича за мужність у боях у листопаді 1942 року. 39-річний уродженець Азгірського району Ставропольського краю загинув у серпні 1943 року під час одного з боїв за визволення Донеччини.
Прізвище загиблого бійця увічнили на меморіалі в селі Долина Слов’янського району, а його останки поховають у рідному селі на Ставропільщині — біля дружини, яка колись так і не дочекалася з війни. До речі, представник з російського боку — координатор міжнародного проекту «Дорога додому» Андрій Лященко (родом з Луганщини) розповів, що приїхав в Україну не з порожніми руками. До Павлограда на Дніпропетровщині привезли останки солдата-українця, якого російські пошуковці знайшли на місцях боїв під Смоленськом.
Тільки протягом цього року пошуковці зі Слов’янська з військовими почестями перепоховали 150 червоноармійців, останки яких знайшли на місцях боїв 1940-х років. Тобто навіть попри драматичні події гібридної війни, на Донеччині шанують і пам’ятають воїнів Другої світової. Щоправда, на відміну від сусідів, у нас нікому не збреде в голову публічно носитися із блюзнірськими гаслами: «Можемпавтаріть!» чи «На Бєрлін!». Ми віддаємо належне подвигу дідів і прадідів без галасливої патетики та штучного ідеологічного патріотизму, а зазвичай хвилиною мовчання і просто по-людському. Як роблять це у всьому цивілізованому світі.