Щоразу приїжджаючи до рідного селища Миколаївка (донедавна Жовтневе) Білопільського району на Сумщині, неодмінно навідуюся до місцевого ставка, а саме Заводського (в окрузі їх майже десяток). Адже тут минуло дитинство і моє, і тисяч земляків. Зупинюся на березі, помилуюся його плесом, подумки повернуся в минуле, де ще живі батьки, стільки друзів, знайомих, однокласників — і все життя попереду.
На початку вересня приїхав до родичів допомагати копати картоплю. Але до ставка не пішов, бо не було потреби: їхня хата стоїть на горбочку, звідки мов на долоні видно не тільки Заводський, а й каскад менших ставків, що, як діти до батька, туляться до широкого могутнього плеса. Заводським його здавна називають місцеві жителі, бо поряд колись працював потужний цукровий завод, використовуючи воду для виробництва. Але заводу вже немає, а ставок залишається.
Із приємністю констатував: на відміну від багатьох інших, у заводській Миколаївці він залишається повноводим, хоч, звичайно, певні втрати води таки є. Мимоволі згадав численні журналістські відрядження на Сумщину, особливо весняно-літньо-осінньої пори, коли у сільських населених пунктах водні плеса неодмінно привертають увагу. Одні — доволі чисті, наповнені водою, з акуратно посадженими деревами, що захищають від випаровування. Інші — навпаки: захаращені сміттям, замулені, виснажені, здається, ще рік-другий — і від водойми залишиться у кращому разі калюжа.
Коли цим спостереженням поділився із заступницею начальника офісу водних ресурсів у Сумській області Оленою Вакарчук, вона підтвердила: на жаль, останніми роками помітна тенденція до зменшення водних запасів насамперед у ставках і водосховищах. За останні два десятиріччя на Сумщині у прямому значення випарувалася (витекло — щезло — вилилося) майже п’ята частина загальних запасів ставкової води, або майже 30 мільйонів кубометрів. Нині її обсяг у більш як 2100 об’єктах становить приблизно 125 мільйонів.
Нескладно порахувати, що може трапитися зі ставками через 50—70 років, якщо такі темпи збережуться. Причин цього багато: починаючи від зміни клімату і закінчуючи нехлюйським ставленням до збереження цього багатства і насамперед нестача господарів гідротехнічних споруд.
Ставок у селі — не просто улоговина з водою, а набагато більше, важливіше, значиміше. Це своєрідна візитівка населеного пункту, незамінне місце для купання, риболовлі, відпочинку — одне слово, рекреаційна оаза для місцевого населення. Тільки ось проблема: відпочивати люблять усі, а дбати про умови відпочинку для самих себе — одиниці.
Як справедливо наголошує Олена Вакарчук, нині головне завдання — провести максимально повну інвентаризацію наявних ставків і чітко визначитися з їхнім призначенням і необхідністю утримання. В умовах децентралізації й активного формування ОТГ це особливо доречно, адже новостворені громади перебирають на себе повноту повноважень і власної відповідальності за стан справ на їхніх територіях. Тепер значну частину ставків виведено за адміністративні межі населених пунктів і за них відповідають місцеві райдержадміністрації. Як саме, зайве переповідати, бо результати самі кажуть про себе.
Частина ставків у межах або поблизу сільських населених пунктів, що занепали повністю або де тільки десяток-другий жителів, приречені на зникнення. Адже щоб їх привести до ладу, потрібні великі гроші. Тож чи є сенс городити тин там, де вже немає городу? А ось у перспективних селах і насамперед центрах громад ставки потребують особливої уваги і дбайливого ставлення.
На щастя, в Сумській області є приклади, коли на місцях вчасно вдарили на сполох і всерйоз узялися за ставкову проблему. Наприклад, у селі Горобівка Білопільського району зусиллями місцевої влади, селян, депутатів виклопотали кошти, передбачені на реалізацію обласної екологічної програми, додали до них власні — із сільського бюджету й нині мають хороші результати. Після того як укріпили береги, дамбу, почистили дно, поставили водоскид, ставок став наповнюватися водою, і її рівень уже зріс на кілька сантиметрів. До того ж вода тут, самоочищаючись, стікатиме до місцевої річки Крига, наповнюватиме її, що сприятиме відновленню природної екологічної системи.
Проте жоден обласний бюджет не зможе фінансово забезпечити потреби сільських громад — необхідні їхні зусилля. Але при цьому треба враховувати ще одну важливу обставину. Нині на Сумщині 535 водних об’єктів перебувають в оренді, а орендарі здебільшого грубо порушують режим їх експлуатації, зокрема під час вилову риби. Дозволи на спуск води мають лише 60 орендарів, решта діють, як заманеться. А це означає, що ставкам вони завдають величезної шкоди, і це загрожує навколишнім малим річкам — для них ставки завжди були і залишаються своєрідними донорами.
Одне слово, на ставкове господарство в області й Україні чекає ретельна кваліфікована робота, яку нема куди відкладати. Бо нікого не радує перспектива бачити в селах калюжі чи зарослу шелягом трясовину замість охайних і доглянутих плес, без яких годі уявити нинішні населені пункти. Аби через десятиріччя до них приходили ті, чиє неповторне дитинство минуло на їхніх берегах і назавжди залишилося у вдячній пам’яті.