600-РІЧЧЯ СПАЛЕННЯ ЯНА ГУСА
УРОКИ. Так само як Жанну д’Арк, згодом оголошену святою, Яна Гуса теж спалили як єретика, хоч насправді він був щирим християнином, який поплатився за викриття аморальності й зажерливості тодішніх церковних і світських властей.
На жаль, історія постійно підтверджує, що людство не хоче вчити її уроків, тож постійно наступає на ті самі граблі. Нинішнє змикання дій ієрархів московського православ’я з агресивною політикою Путіна — наочний того доказ. Тож як ніколи актуальні Шевченкові слова з поеми «Єретик»: «Богу помолюся, щоб усі слов’яни стали добрими братами, і синами сонця правди, і єретиками».
70-РІЧЧЯ ВИНЕСЕННЯ ВИРОКУ ОЛЕКСАНДРОВІ СОЛЖЕНІЦИНУ
Капітане, ти ніколи не станеш майором…
ПАРАЛЕЛІ. Наш земляк Костянтин Паустовський у роки Першої світової війни в листі до друга не вельми поштиво відгукнувся про візит царя на фронт, очевидцем чого він був. Рапорт військової цензури про «зловредне інакомисліє» пішов по інстанціях, внаслідок чого добровольця-санітара вигнали зі служби.
Натомість капітана-фронтовика Олександра Солженіцина, який уже за сталінських часів допустив необережні висловлювання в листі другові, від арешту рівно за три місяці до Перемоги не врятували ні два бойові ордени, ні участь у війні аж із 1941 року. Уже невдовзі майбутній письменник визнав свої «злочини»: «У листуванні з другом дитинства ми брехали на вождя партії, заперечуючи його заслуги в галузі теорії. Ми брехали на уряд, стверджуючи, начебто не були готові до війни 1941 року. Ми брехливо стверджували, що у Радянському Союзі немає свободи слова і друку». В результаті особлива нарада заочно відміряла майбутньому Нобелівському лауреатові вісім років таборів із подальшим вічним засланням.
Страшно, що на тлі сучасної Росії, де, як у випадку з Борисом Нємцовим і Ганною Політковською, незгодних просто відстрілюють, сталінське кривосуддя видається вже мало не ідеалом демократії.
240 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ПРОКОПОВИЧА
Рятівник Божої комахи
ГОРДІСТЬ. Cеред епохальних відкриттів, які кардинально змінили культуру і побут людства, — створення рамкового вулика для бджіл, завдяки чому бортництво перетворилося на бджільництво. Та мало хто знає, що великим пасічником і Колумбом нової галузі є українець Петро Прокопович. Він став рятівником Божої комахи, яку віками нищили заради меду і воску, по-варварськи виламуючи стільники із бджолиних гнізд, розміщених у дуплах дерев або на пасіках у вуликах-колодах, що фактично імітували природні житла крилатих трудівниць.
Варто нагадати, що основним джерелом світла вночі навіть у найрозкішніших палацах майже до початку ХХ століття залишалися воскові свічки. Важко уявити, яку гігантську кількість бджолиної продукції витрачали на проведення кожного балу!
Крім того, аж до 1842 року, коли на українській землі запрацювали перші бурякові цукроварні, солодкі кристали із соку цукрової тростини були швидше предметом розкоші, ніж продуктом харчування. Отож єдиною можливістю підсолодити життя залишався мед. Втім, він теж коштував дорого, адже задля отримання десяти кілограмів низькосортної, як на нинішні вимоги, продукції доводилося у кращому разі напівзнищувати бджолину сім’ю, що лише через 2—3 поновлювали сили і запаси меду.
Саме власноруч змайстровані відставним поручиком Петром Прокоповичем вулики-дуплянки стали для нього золотим запасом, коли 1801 року нищівна пожежа знищила його будинок і винокурню. Однак душевною карою на все життя для пасічника стала згадка, як продані ним сто найкращих «колод» перекупник вивіз за хутір і, закривши льотки, димом підпаленої сірки знищив крилатих трудівниць. Після цього вирізані стільники — з медом, пергою, розплодом і мертвими бджолами — склали у бочки і дрібно пересікли, відокремлюючи «мед» від воску.
Прокопович залишив спогади, як на власній пасіці вивчав переваги й вади вуликів російських, німецьких, французьких і угорських, розводив бджіл у стояках з бортями, у лежаках, у дуплянках і складних ящиках різних видів. Результатом цієї титанічної роботи стало відкриття, достойне нашої пам’яті і шани: «В кінці 1813 року постав переді мною план дощаного втулкового (рамкового) вулика: зробивши його власними руками і зайнявши його бджолами, я не знайшов у ньому жодних незручностей».
У 1814 році Прокопович першим у світі отримав чистий стільниковий мед. Втім, самого винахідника більше радувала не стільки абсолютно нова якість традиційного харчового продукту, скільки те, що його добуто «без курева і ножа» і що не знищено жодної бджілки. Саме завдяки нашому землякові бджільництво нарешті перетворилося з промислу на потужну сільськогосподарську галузь, що дало змогу в десятки разів наростити виробництво меду і воску.
Добре усвідомлюючи важливість свого відкриття, Прокопович власним коштом створив першу в Російській імперії і єдину тоді в Європі школу пасічників. Причому навчав у ній людей не знатного стану не лише догляду за бджолами, а грамоти та арифметики, щоб випускники не тільки сліпо переймали навички, а й самі могли думати, аналізувати і розвивати бджільницьку науку.
У відповідь на звинувачення школи у поширенні вільнодумства Прокопович писав: «Мета моїх зусиль — поширення знань про бджіл. Для цього треба навчати людей того стану, який несправедливо і образливо називають «підлим»: підлими мають вважатися дармоїди, а не люди, які становлять багатство і силу держави». Слова ці, написані ще за часів Миколи І, прозваного Палкіним, донині якнайкраще підходять для визначення того, хто є справжньою елітою суспільства.
Віками нам втовкмачували, що типовий українець — це працелюбний господар, байдужий до всього, що не стосується його добробуту. Однак для Прокоповича, як для мільйонів його земляків — від простих козаків-гречкосіїв до гетьманів, власні інтереси були невіддільні від громадських. Отож можна не дивуватися, що винахідник найкращого у світі вулика продовжував утримувати до півтори тисячі бджолосімей у вуликах найрізноманітніших видів і конструкцій, свідомо зазнаючи збитків заради достойної практики для учнів школи пасічників.
Та найкращою пам’яттю про нашого земляка залишається його епохальний винахід, який уже понад двісті років удосконалюють, однак не змінюють конструкційних особливостей.
75-РІЧЧЯ ЛИСТА ВЕРНАДСЬКОГО ПРО ЯДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
Атомна бомба для Сталіна
ПОГЛЯД. Один із засновників Національної академії наук України Володимир Вернадський не приховував свого негативного ставлення до більшовиків і радянської держави. Зокрема напрочуд красномовний його щоденниковий запис від 1939 року: «Усі покидьки йдуть у партію. Двоїстість: великі ідеали і поліцейський терор». Однак саме ця людина у липні 1940 року звернулася до вищого керівництва СРСР з листом, у якому обгрунтовувала необхідність початку масштабних ядерних досліджень задля створення атомної бомби.
На перший погляд, несподівано, що науковець зі світовим іменем, який ніколи не мав ілюзій щодо злочинної суті сталінізму, запрагнув дати тоталітарному режиму зброю нищівної сили. Однак на той час німецькі фізики вже розробили теорію ланцюгової реакції, а окупація гітлерівцями у травні 1940 року Бельгії дала Третьому рейху несподіваний подарунок — 1200 тонн уранового концентрату, буквально за два місяці перед цим доставленого до метрополії із бельгійського Конго. Доречно уточнити, що йшлося про половину тодішніх світових обсягів цієї радіоактивної сировини.
Тож людство опинилося перед цілком реальною загрозою, що Гітлер отримає атомну бомбу, якій нічого буде протиставити. Саме це спонукало найвидатніших інтелектуалів і в СРСР, і у Великобританії та США почати переконувати владу, що подальша неувага до ядерних досліджень подібна до смерті.
Утім, якщо на Американському континенті невдовзі стартував «атомний проект», то Сталін скептично поставився до листа Вернадського, хоч завдяки зусиллям радянських і насамперед українських науковців країна вже тривалий час лідирувала у формально ще не розпочатій атомній гонці.
Саме на основі теоретичних розрахунків уродженця Одеси Георгія Гамова, який 1934 року залишив СРСР, британським фізикам у травні 1932 року вдалося штучно розщепити атомне ядро літію, а вже через п’ять місяців цей експеримент успішно повторили в Українському фізико-технічному інституті, що працював у тодішній столиці УСРР Харкові. До речі, світ дізнався про це спочатку із публікації в головній радянській газеті «Правда», а вже потім із статей у суто наукових журналах, що красномовно свідчить про усвідомлення на найвищому рівні важливості досліджень у ядерній фізиці.
У 1940 році двоє молодих науковців на той час уже перейменованого з Українського на Харківський фізико-технічного інституту подали заявку на винахід із назвою «Про використання урану як вибухової і отруйної речовини». У ній Віктор Маслов та Володимир Шпінель запропонували конструкцію атомної бомби, майже ідентичну тій, яку згодом створили американці. Разом з колегою Фрідріхом Ланге харківські науковці розробили принцип дії газової центрифуги для розділення ізотопів урану, яким донині користуються в ядерній галузі.
Та розробку українських фізиків як таку, що «не підтверджена експериментальними даними», здали до архіву, звідки її затребували лише після того, як у серпні 1942 року з’явилася постанова Державного комітету оборони «Про організацію робіт щодо урану». На той час молодший лейтенант Віктор Маслов уже загинув на фронті, гітлерівські полчища переможною лавиною котилися до Сталінграда, а впевнений у швидкому розгромі СРСР Гітлер розпорядився поки що не марнувати людські і матеріальні ресурси на розробку атомної зброї, реальність загрози якої нарешті усвідомив Сталін.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором).