Народна артистка України
Марічка МИКОЛАЙЧУК
Сьогодні сімдесятий день народження Івана Миколайчука — яскравої зірки українського кіно. За роль у фільмі «Тіні забутих предків», який тріумфував на міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата, його запросили на зйомки до Голлівуду, але про офіційний виклик він дізнався лише перед смертю.
Іван Миколайчук, про якого Сергій Параджанов сказав: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», — зазнав і великої слави, і ще більшого болю: за справжній патріотизм його називали націоналістом, забороняли знімати.
До його рідного села почали асфальтувати дорогу, коли туди зібрався один з наших президентів, а як він чогось передумав — так і залишили незавершеними 200 метрів… Справа честі кожного українця — прокласти свою дорогу до творчості й особистості Івана Миколайчука. А зараз запрошуємо ступити на ту, яку як ніхто знає його кохана дружина, народна артистка України Марічка Миколайчук.
— Пані Маріє, як сприймали кіноролі Івана його батьки?
— Батько не зустрів сина на екрані, помер, коли Іван знімався в «Тінях забутих предків». Але приїжджав з мамою у Чернівці в театр, на виставу «Сватання на Гончарівці», де ми з Іваном танцювали у парі. Сказав тоді: «Вперше бачу, щоб так нація сама над собою сміялася». Він був психологом, сільським філософом. До нього сходилися односельці: скажи, Василю, що буде отоді-то? І він завжди передбачав. Мама дивилася на Івана у фільмах просто як на сина. Хоча потім уже навчилася якось відрізняти його від ролі.
— Хто за фахом Іванів тато?
— Працював на залізниці шляховим обхідником. Пам’ятаю, як стояв на пероні з жовтим прапорцем: трохи притишив поїзд, щоб повільніше йшов, і був щасливий, що зміг побачити нас ще у вагоні. Ми тоді з Іваном тільки-но одружилися. Його батько дуже любив мене і поважав, а мій — так само Івана.
— Як ваші батьки ставилися до творчості зятя?
— Їм усе дуже подобалося. На «Білий птах з чорною ознакою» тато щоразу вистоював довжелезну чергу за квитками: дивився фільм упродовж двох тижнів, доки він ішов. Там багато подібного з його життям, про що він розповідав Івану, а Іван потім пов’язав це й зі своєю родиною. Тож стрічка дещо біографічна. Іван хотів написати сценарій, але розумів, що йому ніхто не дасть це втілити. Якось зустрівся з Юрком Іллєнком і каже: «Продаю ідею». Розповів свої сюжети, а Юрко на те: «Сьогодні яке число? Вважай, що ми вже почали писати сценарій». 6 травня засіли за нього, а на Івана Купала закінчили. Вони разом написали не один сценарій. Це Юрій Іллєнко змусив Параджанова: «Вернися й подивися, що цей хлопець робить». І хоч у «Тінях» уже був затверджений на роль інший актор, Параджанов, побачивши, як відіграв там епізод Іван, сказав йому: «Завтра виїжджаємо на зйомки».
— А з-поміж колег чия думка про його роботу була для Івана дуже важливою?
— Івана Гаврилюка, Романа Балаяна, Льоні Осики, Костя Степанкова. До Роми Балаяна він звернувся, коли змонтували «Вавилон ХХ». Сказав: «У мене все змішалося в голові, подивися, може, я чогось уже не бачу». «Вавилон» Балаяну дуже сподобався.
— Є щемна пісня про матір, яка все передивлялася в сільському клубі кінохроніку, де її син ще не загинув. Ви теж можете побачити свого Івана — у фільмах.
— Часом дивлюся на екран — і таке враження, що мій чоловік зараз подзвонить у двері й прийде. Відсторонююся від усього й радію, що він там живий. Згадую про нього в теперішньому часі. Він ніде не грав — жив у фільмах.
— Я чула, що тріо «Золоті ключі» виникло завдяки Івану. Як саме?
— Іван уже був знаменитим, і Валя Ковальська й Ніна Матвієнко дуже хотіли з ним познайомитися. Та він то сценарії писав, то на зйомках. А якось сам нагадав: «Запроси вже дівчат, мені теж цікаво, з ким товаришуєш». За столом запропонував нам щось заспівати. Ми до цього ніколи втрьох не співали, в хорі у кожної своя партія. Ну, я почала «Ой попід гай зелененький», дівчата мені підтягнули. І потім ми одна на одну дивилися, не могли зрозуміти, що з нами відбувається: настільки зливалися голоси, що з’явилися обертони, які виникають при найчистішому звукові. Коли завершили пісню, Іван сказав: «Ну, дівки, тепер ви мої».
Після цього наше тріо потрапило у «Пропалу грамоту», Іван записував з нами пісні на Пслі. Попросив тоді взяти з собою їжу, бо працювати довелося цілу ніч: йому було цікаво, коли жаби кумкають, солов’ї співають, відлуння від води. Ми свої тормозки прикопали в піску, там холодніше. Раптом вибіг звукооператор: «Іване Васильовичу, чому ви не сказали, що будете четвертим голосом співати, ми б вам поставили мікрофон». Іван ошелешено: «Я не співаю». З’ясувалося, то рудий пес наївся наших припасів у піску і від задоволення так завивав у тональності з нами… Іван не міг заспокоїтися, так сміявся, а ми теж від сміху не одразу продовжили спів…
— Ви вгадували думки Івана чи він був для вас у чомусь і загадкою?
— Звичайно, Іван не повністю для мене відкритий. Але все
одно я його знала як ніхто, відчувала мов саму себе. Першим моїм подарунком для
нього, коли вступив до театрального інституту, були книжки «Тіні забутих
предків» Коцюбинського і «Художник» Шевченка. А вже як почав зніматися в
«Тінях…», приснився мені сон. Ніби помила підлогу, пропрала ганчірку,
простелила її біля порога. І в цей час стукіт у двері. Відчиняю — стоїть Тарас
Шевченко. Я здивовано: «Ой, Тарас Григорович…». «Іване, — гукаю, — ти знаєш,
хто до нас прийшов?» А Іван: «Хто б не був, запрошуй до хати». І я тоді:
«Тарасе Григоровичу, проходьте, він там у кімнаті».
Вранці розповіла Івану сон. Ввечері повертається після зйомок і каже: «Мицю (киця по-буковинському), твій сон в руку! Мене затвердили на роль Шевченка!». Він готовий був повзти від свого села до Києва на колінах, щоб зіграти цей образ.
Був ще такий випадок. Я приїхала до батьків у Чернівці. Іван тоді в Ужгороді знімався, обіцяв зателефонувати о 10-й вечора, та вже 12-та минула, а дзвінка немає. У мене такий неспокій в душі… Дізнаюся номер телефону лікарні в Ужгороді, набираю і кажу: «Дайте мені реанімацію». Мені дали. Питаю: «Іван Миколайчук у вас?». Є, відповідають, оце щойно прокинувся. Він був вражений: «Як ти мене тут знайшла?».
— У якому віці познайомилися з Іваном?
— Шістнадцятирічними: я прийшла до театру в Чернівцях одразу після десятирічки, а Іван вже вчився там у студії. В нього була освіта лише за 8 класів, я йому весь час говорила, що рано чи пізно треба здобути середню. І таки переконала. Ходив до змінної десятирічки у вільний час, вранці чи увечері. Залюбки вчив географію, історію, але особливо захоплювався літературою, українською й російською. Багато читав.
— Хист до писання вже тоді мав?
— Так, ще не було йому 16 років, коли написав п’єсу «Живий хрест у мертвій діброві»: про село і місцевих Ромео і Джульєтту. Дав мені прочитати, вже навчаючись у театральному інституті. Я спитала, чому з цієї п’єси не зробить сценарій, адже дуже цікава, а він відповів, що таких історій багато.
— Згадують не лише про талант Івана Миколайчука, а й про його безмежну доброту.
— О так. Він із багатодітної сім’ї, де один одному кожен допомагав. Коли підростали його сестри й браття, ми і в гуртожиток умудрялися їх забирати на гостину, щоб Київ побачили. Малу Іванку водив Іван по храмах. У Печерській лаврі вона спитала: «Іване, нащо людям такі великі церкви, як вони в Бога не вірують?». Іван аж розгубився, але таки відповів, що рано чи пізно люди прийдуть до Бога, у ці великі церкви.
Іван міг зняти з себе останню свитину, щоб комусь було добре.
— А задля Івана хтось знімав останню сорочку?
— У нього були вірні друзі. Іван уже важко хворів, не міг піднятися, і Рома Балаян, пам’ятаю, сказав: «Там якісь гроші прийшли Івану на кіностудію, треба, щоб ти отримала». Роман зустрів мене і дав свої гроші. Щоб якось ми виживали. Нікого Іван до себе не підпускав в останні свої дні, лише Рому Балаяна. Він прийде, розкаже, які новини на кіностудії, і ставало Іванові трохи легше. Адже це те, що його цікавило, чим він жив.
— Чоловік вам сниться?
— Не часто. Але як ми поїхали до Польщі з концертами, з’являвся уві сні щоночі. Я влаштувала обід. Пом’янули Івана. Все одно сниться. І так майже півтора тижні. Коли повернулися до Києва, подзвонила мені Мирослава Гаврилюк і привітала зі званням Заслуженої артистки України. Ми відзначили цю подію, і одразу Іван перестав снитися. Я зрозуміла: так він радів за мене, але тільки в Києві дізналася, чому.
— Де Іван почувався найкраще?
— У Карпатах. Ми завжди туди їхали восени, це наша улюблена пора. Іван страшенно тяжко переживав, коли рідні знесли стареньку хату під соломою, в якій він виріс. Вже дуже хворим просив: «Мицю, поїдь у село і подивися, але моїми очима, як воно там без тієї хати…».
— Від чого він літав мов на крилах?
— Коли, наприклад, писав сценарії і в нього все виходило, вибігав зі своєї кімнати: «Ану послухайте!». Треба бачити його стан, якщо нам подобалося. Я його розумію. Співаючи пісню, теж забуваю про все на світі, ніби відштовхуюся від землі, літаю десь там у Космосі.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван МИКОЛАЙЧУК. Визначний українець, всесвітньо відомий, четвертий з-поміж десяти дітей у великій родині, родом із села Чорториї на Буковині. Здобув фах хорового диригента в музичному училищі в Чернівцях та акторський — у студії при Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської і в Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. За недовге життя зіграв ролі у понад 30 фільмах, написав, переважно у співавторстві, 13 сценаріїв, дві кінострічки, неперевершену «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь», зняв як режисер, а до чотирьох добирав музику.